— Видиш, Мартухо? — кликнула артистка, піднімаючи тріумфальним рухом руку з пензлем. — За тим криється щось, і я довідаюся ще про се. Я страшно цікава. Що за пригода здавила «музику» її нервів?

Я здвигнула плечима.

— Але вона й так грає ще чарівно…

І справді — грала чарівно…

Запанувала цілком над нами.

Артистка залюбилася в ній, мов мужчина, і майже задавлювала її своїм щирим, але на її, Софії, істоту забурливим, заголосним, занадто виявленим чуттям!

А я мовчки молилася на неї.

Ганнуся відкривала щодня нову красу в її істоті, а поверховністю її займалася, мов мати дитиною. Чесала сама її довге шовкове волосся, укладаючи його по своїм стилю «antique», придумувала для її класичного профілю осібні ковніри й інші строї, а я без «мотивів» любила її. Ні, обох любила я.

Ніхто з них не жадав сеї любові від мене, як чогось вищого, святішого в житті, але я сама подавала її їм. І подаючи її, була сама щаслива. Жодна з них не жадала якоїсь там праці «надпрограмової» для себе, якої прислуги, але я сама подавала її їм. Одній і другій. Перша приймала її, не замічаючи сього навіть, а друга клонилася за те вдячно за мною, мов цвіт за сонцем.

— Ганнуся слушно називає тебе жінкою, — сказала раз Софія до мене, коли я знов зробила їй якусь прислугу. — Ти є вже вродженою жінкою і матір’ю, між тим коли з нас обох, т. є. з Ганнусі й з мене, виробила б се аж любов, і воно мусило б статися якимось дальшим розвоєм наших істот! Ти — ще неушкоджений новітнім духом тип первісної жінки, що пригадує нам Аду Каїна або інших женщин з Біблії, повних покори й любові. Але не вихованням виплеканої покори й любові, лише покори й любові з першої руки, з природи! Ти й без науки була б та сама, що тепер. Жертвувала б себе з напору вродженої доброти, без намислу і без претензій до подяки! Ти — тип тих тисячок звичайних, невтомно працюючих мурашок, що гинуть без нагороди, а родяться на те, щоб любов’ю своєю удержувати лад на світі…

Я стидалася її гарних слів, заслонюючи лице руками… Чула, що стояла чимось нижче, далеко нижче від неї; що була супроти неї лише якоюсь простою робітницею…

А вона, наче відчула те й хотіла піднести мене до себе, сказала:

— З тебе буде прегарна мати, Мартухо!

— З тебе не менше, — впевняла я її, цілуючи її прекрасні білі руки.

Вона зморщила чоло, і її уста задрижали.

— З мене — ні! — відтяла понуро, мовби я вразила її.

— О, певно, що була б! Стільки краси й ніжності…

— Я понищила б усіх своєю любов’ю, діти й мужа, — сказала тремтячим голосом, спустивши скоро погляд уділ. — Я не з тих, що вміру люблять! — І, усміхнувшися якоюсь горесною усмішкою, звела розмову на Ганнусю.

— Вона — артистка. Неспокійна, змінчива, мов те море, але й гарна, мов море. Хто мав би ту силу прикувати її назавсіди до себе!

— І на неї прийде черга, — закинула я.

— На неї ніколи не прийде черга. Вона душею — артистка, хоч її твори не здобудуть собі, може, європейської слави. На те нема ліку. Ні чоловік, ні діти не вилічать її з того; до того, вона гарна — вона є сама краса, і шкода би втискати ту артистично закроєну душу в формат пересічних жіночих душ. Повинна вижити вповні, якою саме єсть…

Але не прив’язувалася до неї так, як до мене…

Говорили не раз цілими вечорами про різні справи; згоджувалися в найважливіших точках у погляді на життя, відтак про штуку, літературу, про прерізні питання; але сам спосіб відчування дівчини разив, здається, ту незвичайно тонко зорганізовану натуру… Подеколи, в поодиноких хвилях, відтягалася від неї, мовби відпихана почуттям якогось болю, що мав її стрінути від тої сильної натури. Але артистка й не замічала сього. Любила її пристрасно та запевнювала її, що вона просто з неба зісланий ангел, саме для неї зісланий ангел, щоб увіковічнила його своїм знанням! А мені говорила, що хоче розпалити своєю душею сей type antique та вивести його з класичної рівноваги.

У Ганнусі збиралося в деяких днях більше дівчат, і вона вчила їх рисувати. Дівчата пізніше розбалакувалися і виявляли деколи надто свобідно свої думки або почування. Тоді «музика» — так звали ми її не раз — починала оглядати уважно свої руки, неначе відкривала на них плямку, вставала і, ніби добачивши на своїй сукні щось до зашиття, опускала повільно голосну кімнату.

Дівчата були тому раді. Вона заважала їм своєю присутністю. Раз — що була найстарша з нас усіх, а по-друге… в ній було щось, що вимагало тонкості в думках і поведенні супроти неї, і се в’язало їх свободу…

Ми ділилися сумлінно домашньою працею.

Мінялися щотижня заняттями. Коли приходила черга на неї дбати про чай і таке інше, ми просто тішилися. Артистка розтягалася вигідно на своїй отоманці, а я бувала в найліпшім гуморі.

Вона брала річ дуже поважно. «Треба і в таких речах відшукувати гарні сторони, тоді вони не стануть ніколи тягарем!» Спускаючи вечорами ролети, затикала майже боязко найменші щілини, щоб хто не зазирнув усередину, хоч була переконана, що ніхто не міг заглянути до нас, бо наші вікна були високо, а ролети густі й нові. Потім наставляла самовар і починала господарити. Здавалося, коли була цілком певна, що ніхто чужий її не побачить, то оживала й огрівалася… і перемінювалася в іншу істоту, теплу й приступну, незрівнянну з своїми прерізними видумками, як «украшувати домашнє життя»…

Однак коли саме тоді надійшов хто ненадійно, вона ховалася в себе і, сідаючи десь у тіні, сиділа там мовчки цілий час.

Одного дня випровадилося наше vis-à-vis[28] з нашої вулиці, і спровадився якийсь молодий технік із жінкою.

По речах, які звозилися, було видко, що се були люди маючі. Побачивши се, вона страшно змінилася.

Неописана ненависть відбилася на її звичайно спокійнім лиці, а очі заіскрилися злобою…

Самим інстинктом відчула я, що причина тому в незнайомих сусідах, але не мала відваги питати, а вона сама не сказала нічого. Відвернулася і приступила до фортеп’яна. Панувала над собою, мов найсильніший мужчина.

Відтак заграла.

Був сумерк, і вона грала з пам’яті.

Почала злегка, граціозно, немногими тонами якийсь вальс.

Перша часть була весела, зграбна й елегантна.

Друга змінилася.

Почалося якесь глядання між звуками, неспокій, розпучливий неспокій! Спинялася раз по раз на басових тонах, то нижчих, то вищих, відтак окидала їх і переходила шалено скорою болючою гамою до вищих звуків. Звідси бігла з плачем наново до басів, — і знов глядання, повне розпуки й неспокою… все наново, і знов ряд звуків у глибину…

Весела гармонія згубилася; остався сам шалений біль, торгаючий божевільне чуття, перериваний яснішими звуками, мов хвилевим сміхом. Грала більш як півгодини, відтак урвала саме посередині гами, що летіла в вищі звуки, акордом несамовитого смутку.

Місяць світив і освічував цілу стіну кімнати і місце, де вона сиділа…

Скінчивши грати, зложила по хвилі руки на фортеп’ян — саме де ноти кладуться, і опустила на них голову. Мертва тишина…

А однак я відчула, що в її душі відогрався цілий вальс, що його лиш скінчила, і що не може позбутися вражень його… Ті болючі гами й неспокійне глядання в низьких тонах…

Я боялася перебивати тишину.

Але се й не була звичайна тишина.

Була тишина, повна напруження й здавленого горя, з неї почало щось творитися й приймати форми зловіщих тіней.

Нараз підняла голову й почала знов те саме грати…

Легкий, граціозний початок, а відтак другу частину.

Грала майже завзято, мовби боролася з чимсь із усієї сили, але закінчила знов посередині перерваним смутком.

Притиснула розпростерті пальці до висків і відітхнула. Тепер я сама перервала вже мовчанку.

— Се вальс, Софіє? — спитала несміливо.