– Іду в Яр на пєрєґовори, товаріщ нарком.

– Пташинскій, прімітє строґіє мєри, вазьмітє заложніков. Далажитє рєзультат без прамєдлєнія в случає успєха...

Перед тим як вирушити до лісу, ескадрон сконцентрувався в Мельниках, а у селі оголосили воєнний стан. Всіх родичів отамана Чучупака і Гребенюка було арештовано як заручників. Оголосили, що у випадку вбивства уповноваженого заручників розстріляють, а їхні господарства спалять.

Перед відходом до лісу Пташинський зайшов до арештантів. Старому Чучупаці та батькові Гребенюка сказав:

– Ми нє можем вєріть на слово вашим синав’ям, ані нє заслужилі у нас давєрія... Са мной ва врємя пєрєґоворов всьо может случится. Чтоби абєзопасіть сєбя от каварства і звєрства, рєшено взять вас в заложнікі. Ваша і всєх ваших блізкіх жизнь завісіт ат павєдєнія бандітов. Мая смєрть будєт і вашей смєртью...

Передавши вранці 1 липня Штеренбергу всі особисті документи, крім мандата, що давав право оголошувати амністію, Пташинський скочив на коня. З собою взяв ще плакат із текстом рішення з’їзду совєтів.

До околиці його провів начальник гарнізону...

Як тільки Пташинський під’їхав до узлісся, почув команду:

– Стій!

З-за дерев вийшло троє. Осадили коня. Коли Пташинський зістрибнув на землю, йому зав’язали хусткою очі й кудись повели.

Підтримуючи попід руки, довго водили лісом. Врешті чекісту це набридло і він вигукнув:

– На кой чьорт ви водітє мєня па круґу?

– Ти б трохи потихше, не в гарнізоні ж, – почув у відповідь.

– От і прийшли, – кинув другий.

Пташинський зірвав з очей пов’язку і побачив, що стоїть на краю входу в землянку. Спустившись по сходинках, відчинив дверцята.

У схроні було страшенно накурено. Густий тютюновий дим висів суцільною хмарою. Важко було навіть щось роздивитися.

Несподівано хтось взяв чекіста за руку і повів до столу.

Пташинського посадили на покутті – під іконами.

Його очі почали помалу звикати до ядучого туману.

Кімната виявилася просторою, стіни її вибілені вапном. Три довгих столи були заставлені різноманітною їжею. У землянці сиділо чимало людей, від розмов яких аж гуділо.

– Полтавець-Остряниця, – промовив чоловік, що сидів праворуч, і потиснув руку.

– Чучупака1, – представився сусід ліворуч.

– Вип’ємо за знайомство, – запропонували отамани.

– Вип’ємо, – відповів Пташинський, вважаючи, що відмова може образити і насторожити господарів (він ніколи до цього не вживав “зеленого змія”).

У цю мить залунала стародавня українська пісня “Закувала та сива зозуля”.

“Эта песня про запевшую кукушку и хлопцев запорожцев, туживших и плакавших в турецкой неволе, – писав у своїх спогадах Пташинський, – была одной из любимых в семье родителей, и я взгрустнул, заслушавшись красивым ее исполнением”.

– То що? Так і не познайомимося? – запитав Іван Полтавець, протягаючи гостеві склянку самогонки.

– Пєсня-то какая добрая, – відповів Пташинський і перехилив склянку.

Гидка смердюча рідина обпалила йому слизову горлянки. Одразу потягнуло на блювоту. Чекіст стримувався з усіх сил, щоб не оскандалитися...

Пташинському відразу не сподобався “цей маленький полковник”, який намагався споїти його. Тож звернувся до отамана Чучупака:

– Піть мнє нєльзя, язва желудка данімаєт.

– Так це ж перші ліки проти неї, – з усміхом мовив Полтавець-Остряниця, – їх тільки не терплять наші вороги.

І Полтавець заспівав, як здалося чекісту, “неприємним високим голосом”:

Згинуть наші воріженьки,

Як роса на сонці,

Запануєм і ми, браття,

У своїй сторонці.

– Та годі тобі... Допанувались, – перебив його Чучупак.

На мить у землянці все стихло...

Тим часом Пташинський вже порахував, що за столами сиділо близько тридцяти лісовиків.

– Что ж, панове атамани, мєня пріґласілі банкєтовать ілі на сєрйозний разґовор?

– Всьому свій час, – відповів Чучупак. – Нехай хлопці побенкетують, добру пісню заспівають...

– Може, не доведеться їм більше співати і веселитися в житті, – знову вступив у розмову Полтавець.

Він явно намагався загострити обстановку за столом.

– Нє надо так мрачно, ґаспадін палковнік. Я віжу, здєсь в бальшинствє сідят маладиє хлопци. Бросят бандітствовать, і свєтлая жизнь пєрєд німі аткроєтся...

– Вистачить політики, – втрутився Чучупак. І заспівав красивим баритоном:

Ревуть, стогнуть гори-хвилі,

Синесеньке море,

Плачуть, тужать запорожці

В турецькій неволі.

Пісню підхопили. Її сумний настрій передався всім...

“Я сидів між двома отаманами в куті під образами, – згадував Пташинський. – Це місце в народі вважалося почесним. Що зв’язало цих двох таких різних людей? – думав я. – Чучупака з потомственних бідняків... і Полтавець – лютий ворог бідноти, потомственний куркуль. Що об’єднало їх на боротьбу з революцією і посадило поруч на почесне місце?”

Важко було збагнути денаціоналізованому українцеві Петру Пташинському, що цих та інших людей злучила національна ідея і ненависть до окупантів за насильства над рідним народом...

Спершу чекісту здалося, що його прихід залишився непоміченим, що, крім отаманів, на нього ніхто не звернув уваги. Але, освоївшись, він збагнув, що помиляється. Більшість співтрапезників були не такі вже й веселі, як дехто вдавав, а їхні пісні виказували глибокий сум безвиході. Пташинський зауважив, що його розглядає багато очей і найменший його рух не залишається непоміченим.

А під образами розгорялася суперечка отаманів. Чучупак намагався стримати запал Полтавця, який все ж хотів споїти чекіста, підливаючи у склянки каламутне зілля.

Під час співу, якому козаки віддавалися повністю, Пташинський непомітно виливав самогонку за халяву чобіт, за комір гімнастерки...

Пізно ввечері настала тиша. Її порушувало лише сонне бурмотіння і зітхання людей, які поснули.

Ліг на підлозі й Пташинський. Але сон не йшов до нього. Та і як спати між двома отаманами гайдамаків? Додавала неприємних відчуттів і білизна, просякнута самогоном. Та й у чоботях хлюпотіла горілка.

На світанку Пташинський вирішив освіжитися. Обережно почав пробиратися через людей, що покотом спали на підлозі. Раптом почув за собою чиїсь, такі ж обережні, кроки. Це йшов Чучупак. “Стежать, не спускають очей”, – подумав чекіст.

– Щось і мене потягнуло на свіже повітря, – мовив, здоровкаючись, отаман.

– Вот что, ґражданін Чучупака, – сказав Пташинський, відповівши на вітання. – Ето же курям на смєх – пріґласілі на сєрьйозноє дєло, а устроілі какой-то п’яний шабаш. Мнє нужно нє пазднєє чєм чєрєз два часа бить в Мєльніках. Єслі етово нє случітся, всє ваші блізкіє і отєц Ґрєбєнюка будут растрєляни, а хати сожґут. Ви, канєчно, знаєтє, что ваши атци і всє радниє взяти в заложнікі. Нє мєдлітє, атправляйтє мєня в ґарнізон, єслі нє хотітє дапустіть нєсчастьє.

Спокійно вислухавши, Чучупак промовив:

– Не поспішайте, громадянин уповноважений, розмова в нас із вами буде серйозна, для цього ми і запросили вас... Відкладіть своє повернення на добу, напишіть про це записку Штеренбергу... Дайте нам можливість розібратися...

Пташинський послухав і записку написав.

Повернулися до землянки...

Другий день нічим не відрізнявся від першого. Чекіст знову сидів між отаманами на покутті, але замість Полтавця був Заболотний (або той, хто представився Заболотним). Після категоричної відмови пити самогон Пташинського більше не силували.

Минув день, але серйозної розмови так і не почали...

Ніч чекіст знову провів незатишно – між двома отаманами. На ранок – чергова прогулянка в компанії Чучупака і Заболотного, яка так само закінчилася пропозицією написати Штеренбергу записку про затримку ще на добу.

Наприкінці листа Пташинський дописав, що більше затримки не буде. Мовляв, у випадку, якщо до того часу він не повернеться, – “виконуйте все намічене”.

Повернувшись до землянки, Пташинський застав її прибраною. Столи стояли чисті, самогону на них не було. Народу в землянці додалося, ніхто не курив і не розмовляв...