Гаврило у спогадах згадав добрим словом місцевих жінок, які масово “самомобілізувалися” на допомогу пораненим. “Треба тільки подивляти їхню самопосвяту! Честь і слава їм... невідомим героїням!”

І козак Гордієнко взявся рятувати поранених товаришів. Він скрізь вишукував лисогорців і відвозив на пароплави. Гаврило мав із собою лише одного вояка, “та ще неабиякого, а “Комара” з Лисої гори”. Отого, що пішов до бою, не вміючи стріляти...

Гаврило ще довго дивувався, як матроси не викинули їх за борт, адже сили були такі нерівні – двоє дітей проти трьох корабельних екіпажів. Гордієнко з вдячністю згадував тих простих людей, які не втратили людяності і не повикидали їх із “Комаром” у Дніпро.

Тим часом дядьки в чумарках і далі, не поспішаючи, розбирали справи комісарів. А немилосердний ворог вже був під брамами Нікополя!

Ситуація ускладнювалася ще й тим, що ані волосне начальство, ані керівники повстанців “не почували себе психологічно владою”. Навіть грошей не взяли у банку (а там було 28 мільйонів карбованців, які мали тоді чималу купівельну спроможність). “Ті гроші були державні, ми – “державна влада”, й ми мусіли розпоряджатися тими грошима! Це так теоретично, а в дійсності торкнутися до тих грошей ніхто не мав відваги! – писав Гаврило Гордієнко. – Так ті гроші й збереглися большевикам...”

Відсутність відчуття державної влади та висока мораль не дозволили повстанцям і як слід одягтися з державних складів – “щоб, не дай Боже, нам не закинули”, що ми щось чи когось пограбували! Так ми “не владою” прибули до Нікополя, такою ж “не владою” і від’їхали з нього”, – з гіркотою підсумував Гордієнко.

Все ж дехто з повстанців мав у собі “іскорку почуття влади”. Вже перед самим відходом на пароплав юний повстанець Володька Чижиків у товаристві кількох друзів “зайшов у пивницю, в якій перебували під охороною нікопольців большевицькі комісари, і там з власної ініціативи... з довгої російської піхотинської рушниці постріляв декількох комісарів. Стріляв так завзято, що аж сам зомлів!”

Ось прізвища цих “нєвінно убієнних”: В. Антіпов, М. Куксін, Г. Головко, М. Калашніков, Т. Кріпак, І. Дідик, С. Остроухов, Ф. Антонов, С. Євдокімов, М. Радіонов, Мазуркевич, Загребельний і Круга.

Деякі хлопці хотіли затопити чотири баржі, в трюмах яких перебували червоноармійці, але, згадував Гаврило Гордієнко, “порядність у нас настільки панувала, що ми з місця відкинули такий плян” – бо в баржах могли перебувати невинні люди.

З Нікополя відпливли, коли вже сутінки лягли на дніпрові хвилі. “В кожного козака було тяжко на душі. Змучені, обірвані й голодні, вони не знали, куди йти, що робити”, – казав Олександр Кошель.

Кам’янку, в якій панували більшовицькі настрої, вирішили оминути. Рішення було слушне: постріли з боку містечка у бік кораблів підтвердили передбачення...

На ранок причалили до маєтку великого князя Михайла Олександровича в с. Ушківці. Управитель маєтку, який із нетерпінням очікував Добровольчу армію, прийняв повстанців чемно, але офіційно. Попрохав, щоб його при свідках “примусили” нагодувати гостей і видати підводи та расових коней для подальшої подорожі.

Поївши білого таврійського хліба та запивши його молоком, посідали в просторі гарби і виїхали на село Великий Рогачик, де вже смерть дожидала отамана Чайківського.

Дістались у Великий Рогачик опівдні в неділю. Люди якраз виходили з церкви. “На просторому майдані серед села, – оповідав Гаврило Гордієнко, – народу було тисячі! Особливо кидалося в вічі множество мужчин ще у військовій одежі з світової війни. Полк не полк, а курінь напевно можна було б із них укомплектувати! А нас, борців за волю України, – мала купка!”

Затрималися, щоб поміняти коней та одержати інші підводи, бо обіцяли управителеві маєтку, що беруть їх на одні перегони. Їхали б собі далі, ні, треба стримати слово і віддати коней, щоб потім ними скористалися денікінці. А може, ще більшовики встигнуть відібрати їх...

Не відчували себе господарями на рідній землі повстанці, – хоч і зброя була у них у руках...

А от “сільська совєтська влада мала в собі більше почуття влади, ніж ми мали, – продовжував Гаврило Гордієнко, – бо відразу присікалися до нас, хто ви, чого хочете, куди йдете й яка ваша програма і т. д.?! Ми були всі дуже перевтомлені, а особливо наші командири. Наш отаман Чайковський просто собі спав на ходу, ми також... До нас підходили люди... й нарікали на їхню владу, що отой, що вже пару разів показався із якоюсь допотопною рушницею, дуже вредна людина, й просили у нас захисту від нього, натякали, щоб ми його ліквідували”.

Через перевтому повстанці спочатку не оцінили реальної небезпеки. Якби оцінили, то могли б тими кіньми їхати до наступного села або й взагалі затримати тих панських коней у себе. Ні, чесність із собою вимагала віддати коней назад, бо ж слово дали...

Найбільшою помилкою було те, що отамана Чайківського пустили на переговори у волость самого. Та курінний і сам не мусив лізти дідькові в пельку. У волості його заарештували і кинули в холодну. Тут на власному ремені отаман і повісився. Принаймні так стверджує Гаврило Гордієнко. Хоч бачив тіло свого командира тільки здаля. Але швидкість, з якою несподівано загинув отаман, вказує, що не він заподіяв собі смерть, а радше його спровадили з цього світу...

Частина повстанців вчасно зорієнтувалася і втекла. А 29 осіб дали себе обеззброїти, серед них і друзі – Гаврило Гордієнко та Олександр Кошель. Сільські міліціонери, хоч і ставилися ввічливо, все ж відвезли повстанців аж у мелітопольську в’язницю.

Під час дальньої подорожі повстанці не раз могли здобути собі волю. Але їхні конвоїри були звичайними сільськими дядьками – добрими і чемними. І такими ж довірливими, як і повстанці. Вони навіть давали арештантам у руки свою зброю – щоб ті могли як слід її розглянути, мовляв, такої вони ніколи не бачили. На кожному возі, крім візника, було чотири повстанці та лише один, до того ж безтурботний, вартовий. Роззброїти їх та полонити можна було кожної хвилини. “Але ми, – казав Гордієнко, – не хотіли робити простим людям неприємностей...” Тож і їхали далі, не намагаючись відстояти своє молоде життя. І доїхали до тюрми, куди їх ці добрі люди і здали...

Он як описував ці невеселі дні Олександр Кошель.

“У в’язниці мелітопольської Ч-ка повстанці ждуть вирішення своєї долі. Сумні, безконечно довгі для них дні. Попритуляють обличчя до ґрат і так просиджують цілі дні.

Минув уже тиждень. Ніхто з в’язнів не знав, що діється за тюремними мурами. Одного разу привели двох нових. Це були селяни літ по тридцять, козаки повстанчеського відділу отамана Павловського. Весною потягло їх до рідної оселі, й вони, кинувши рушниці, взялися за плуга. Але червоні довідалися про це, й обидва повстанці опинились у в’язниці.

Одної ночі загреміли замки, росчинились двері, в кімнату ввійшов комісар тюрми з червоноармійцями. Ніхто не спав. “Це за нами”, – як блискавка пролетіло в кожного.

Кров холонула в жилах... Комісар підніс до гори лихтарь і, показавши в куток, промовив: “Етіх!”

Молодий повстанець-лисогорець швидко схопився й майже крикнув:

– Що, вже вдягатися?

Настала страшна тиша; кожен чув, як билося власне серце. Комісар прочитав два прізвища. Підвелося двоє нових (з відділу Павловського). Тричі перехрестилися вони й вийшли за комісаром. Всі в’язні тяжко зітхнули. В кутку хтось істерично ридав.

Минуло ще де-кілька день. Раз вранці в’язні почули, що десь недалеко греміли гармати. На подвір’ї в’язниці було порожньо.

Аж перед обідом сивий сторож одімкнув камери, де сиділи повстанці, й оголосив, що на місто хтось наступає, що червоні десь відступили й що він одпускає всіх в’язнів на всі чотири шляхи...”

Першими вийшли на світ Божий Гаврило Гордієнко та Олександр Кошель.

Згодом повиходили й інші, серед них і двадцятишестилітній повстанець. Називали його Оверко Конович. Справжнє його ім’я не збереглося. Він учасник Світової війни, мав жінку і двох дітей. Землі у нього було мало, казав, що і жінка впорається, а він мусить воювати за Україну. Вернеться ж господарювати лише тоді, “коли вже Україна буде справді вільною”.