Вже під час бою до Гаврила підповз учень комерційного училища “Комар” і попрохав пояснити, як стріляти. Гаврило витріщив на нього очі: мовляв, а чого ж ти раніше не питав?!

Але тут винити треба було не учня, а старшин, які були у відділі!

Невдовзі з таким же запитанням звернувся і п’ятнадцятилітній Петро Ляшко. І знову роззявив рота Гаврило... Все ж Петро виявився добрим учнем. Він швидко збагнув, як стріляти, і в бою “заховувався цілком гідно”...

Більшовики виявились не дуже завзятими. Коли вони почули крики “Слава!”, їхні лави зупинились. А оскільки високе жито заважало розгледіти кількість нападників, то москалі вирішили “бить ат ґрєха подальше”. “Коли ж повстанці були вже зовсім близько, – згадував Олександр Кошель, – москалі, боячись вскочити в якусь біду, завернули назад і почали тікати, кидаючи по дорозі зброю”.

Вже як червоноармійці зникли з обрію, підійшов пароплав. Спочатку бадьоро, а потім розпачливо гудів він сиреною, сповіщаючи про своє прибуття. Але “таваріщі”, яким було адресовано сигнал, вже поспішали до Олександрівська.

На радощах переможці побігли “привітати” сальвами і пароплав. Та стріляти з крутого берега було вкрай незручно... Але в одного комісара таки поцілили. Вже в селі Біленькому, куди, не дочекавшись зв’язку зі своїми, приплив корабель, виявилося, що комісар той перед боєм вирішив посидіти в “кабінєтє задумчівості”.

Отут і дістала його сліпа куля.

І прямо у сраку!

Отаке вчудять часом зовсім не сліпі кулі!

Під час “лисогірської битви” Гаврило вистріляв три з половиною десятки набоїв. Лишилося близько п’яти штук. Добре, що бій вже закінчився.

Втрати у повстанців виявилися невеликі – один поранений. Це був козак, який на початку бою ходив з Іваном Марківим дражнити більшовиків. Куля потрапила йому в долоню...

Настрій у новітніх запорожців був світлий: малими силами перемогли карателів! Особливо раділи школярі, які гідно пройшли перше бойове випробування.

І завершилося воно повним успіхом.

А старшини вже нараджувалися. Допустили вони в своє коло і “командира північного напрямку оборони” сімнадцятилітнього козака Гаврила Гордієнка, який у цей день відновив перервану славу свого козацького, але, за власним визнанням, вже давно “демілітаризованого” роду.

Чайківський вирішив не чекати повторного нападу більшовиків і перевести загін на лівий берег Дніпра, у нетрі Великого Лугу. Напевно, мав рацію отаман, бо партизансько-повстанська боротьба передбачає мобільність загону, а не вичікування подій на одному місці. Все ж шкода, що з відходом Лисогірського куреня новітня Січ на Лисій горі перестала існувати. Недовго ж вона пробула!..

На другий день у неділю до лисогірців прийшов зв’язковий із села Біленького. Чоловік повідомив, що Чайківського кликали до телефону повстанці з Нікополя.

Отаман разом з Іваном Марківим та відділом охорони відплив човном вниз по Дніпру до Біленького. Невдовзі всі повернулися. Виявилося, що, зачувши про переможну діяльність Лисогірського куреня, мешканці Нікополя та селяни довколишніх сіл постановили вигнати червоних зі свого міста. “На перший день Зелених свят рано вдарили на сполох і юрби людей повалили до міста. До вечера в Никиполі не було ні одного москаля”, – так писав Олександр Кошель.

Нікопольське повстання було поголовним. Почалося воно під гаслом “За вольниє совєти”. Червоне військо не боронилося. Все окупаційне керівництво було заарештоване, а червоноармійців засадили на чотири баржі.

Тож нікопольські повстанці запрошували отамана Чайківського приєднатися і разом бити більшовиків. Отаман погодився, і на другий день за ними прибув пароплав “Анжелло” з делегацією від повстанців Нікополя. Йшов він під жовто-блакитним прапором.

Цей хвилюючий образ Гаврило Гордієнко згадував до кінця своїх днів. “Десь довкола нас бушує червоне море большевицької влади, – писав він, – із Дону і з Криму суне денікінська навала під трикольоровим прапором єдиної, неділімої Росії, а тут, у серці давньої Запорозької Землі, пливе пароплав під національним прапором нашої Української Суверенної Землі!..”

Нікопольці були здивовані, що повстанців отамана Чайківського лише жменька. Слава про Лисогірський курінь виявилася гучнішою від його реальної сили.

Та вже у Біленькому настрій нікопольців піднявся. Тут відбулася “величезна сходка селян”, після якої до лисогірців приєдналася повна сотня озброєних хліборобів. А трохи нижче по Дніпру, в Тарасівці, до куреня долучилося ще півсотні вояків. Тарасівці й мешканці Біленького дотримали слова – казали ж, що обов’язково долучаться, “як почнеться”.

До Нікополя курінь прибув, маючи у своєму складі майже двісті козаків зі старшинами. Населення радісно вітало повстанців – і на березі, й у місті. Козакам кидали під ноги квіти. Це було для них радісно і незвично.

Раптом хтось із лисогірців уздрів червоний прапор на вежі. Повстанці запротестували. Червону шмату відразу зняли, а на її місце повісили український жовто-блакитний стяг.

Виявилося, що проти червоних катів повстали всі національності та політичні партії Нікополя. І росіяни, і навіть євреї!..

Якби нікопольці не захопили залізницю, більшовики швидше за все б не звернули особливої уваги на “Нікопольську республіку”, бо тікали під ударами денікінців. Та повстанці перетяли гілку Олександрівськ – Кічкас – Нікополь. Тож “сєвєрниє братья” мусили прориватися.

До Нікополя вже підходила “одна з найкращих дивізій червоних” – щоби за всяку ціну повернути втрачене місто. Так стверджував Олександр Кошель.

Перший бій стався біля станції Мирова, на яку напирала червона орда. Туди, під Мирову, і скерували Лисогірський курінь на чолі з Іваном Марківим. А отаман Чайківський лишився з Гаврилом Гордієнком у місті – для вирішення організаційних питань.

Долю арештованих комісарів мали з’ясувати старші вже, досвідчені люди. Незважаючи на спеку, вони були вбрані в тепленькі чумарки та шапки. Але головне не це, а те, як повільно дядьки розглядали справи комісарів (три-чотири на день), а комісарів повстанці набили “повнісіньку пивницю”.

Чайківський розумів, що міста не втримати, що доведеться зійти з дороги і дати можливість червоним тікати на північ, а з таким темпом судівництва багато ворогів залишиться непокараними. Але хлібороби на це не зважали, їм головне було не стільки покарати, як постановити справедливу ухвалу, не помилитися, щоб невинні не постраждали.

Тяга до справедливості – одна з головних рис українського народу. І не було ради з цими дядьками у чумарках.

Тим часом під станцією Мировою більшовики прорвали наші ряди.

Відступаючи, повстанці намагалися забирати поранених і вбитих друзів, але не всіх вдалося винести з поля бою. Залишився на тому полі смерті і шкільний товариш Гаврила Гордієнка Василь Якубинський.

Побачивши, що проти сили не попреш, селяни-повстанці почали розходитися по рідних оселях – особливо багато їх завернуло до Тарасівки та Біленького.

Гаврило ж, навпаки, кинувся на допомогу знесиленим товаришам. Він взяв участь у бою на річці Кам’янці. Не один раз ходив в атаку.

Не відставав від нього і Сашко Кошель. Не відставали й нікопольські дядьки з лопатами. Ворожа лава, що теж бігла назустріч, не витримала напруги і раптом подалася назад – цофнулася, як тоді казали. А один червоноармієць сів на землю і, склавши навхрест ноги, продовжував стріляти. Тікати він не збирався, а в повстанців не дуже і цілився. Стріляв собі, та й все. “Коли ми підбігли до нього, – згадував Гордієнко, – то виявилося, що це був китаєць... Дядьки його тут же лопатами замордували, і то з якоюсь особливою злістю, якої вони ніколи не проявляли до ворога-слов’янина!.. Якісь дядьки тут же вигребли лопатами неглибоку яму й загорнули в неї китайця, щоб “не смердів на українській землі”, як вони при цьому говорили...”

Тяжко було повстанцям устояти проти червоної сили. “Багато полягло їх, ще більше лежало в шпиталях...” – свідчив Олександр Кошель.