Незабаром після обрання до гетьмана потрапив лист кошового отамана Павла Федоріва "з товариством", в якому містилося прохання поклопотатися, щоб цар прийняв їх "під свою високу руку". Запорожці хотіли передовсім забрати військові клейноди, залишити Олешківську Січ і перейти на стару.

Гетьман Данило Апостол

З цього знову нічого не вийшло. Росія не бажала через запорожців ускладнювати свої стосунки з Туреччиною. Тому-то князь М.Голіцин через Д.Апостола звелів передати низовикам, що вони мусять "сидеть непорушно" та "не чинить крымцам и никому из турецких подданых никаких шкод и зацепок". Однак надалі, очікуючи воєнних дій проти Порти, царський уряд усе-таки сподівався мати козаків на своєму боці.

Допоміг останнім змінити своє становище випадок. У грудні 1727 p. друга особа після хана - Калга-Салтан - прибув на берег Бугу, де полювали на звіра та рибалили низовики (приблизно 2 тис. чоловік). Він наказав їм негайно все облишити й рушати з ним, нібито за велінням самого хана, на Буджак утихомирювати повсталих мурз (середніх і дрібних можновладців). Козаки пристали на те й почали битися проти татар Білгородської орди. Раптом з'ясувалося, що такого наказу насправді не було. Хан із великим військом прибув на місце боїв, заарештував Калга-Салтана й відрядив зі своїми охоронцями до Стамбула на страту. Запорожців же, обеззброївши, звелів продати в рабство для праці на галерах.

Дізнавшись про це, "товариство" на всіх річках і лугах Запорожжя вирішило рішуче виступити проти не тільки татар, а й усіх прихильників їхньої зверхності. В Олешках спочатку взяло гору "старе" козацтво, яке виступало проти московських порядків. 23 травня 1728 р. відбулася рада, на якій кошовим було обрано К.Гордієнка. Наступного дня з верхньої течії Дніпра, з колишньої Старої Січі, прибуло 40 малих суден під проводом давнього і запеклого ворога "бусурман" Івана Гусака. Зійшовши на берег, прибулі козаки несподівано закували в кайдани К.Гордієнка, а колишнього отамана Карпа Сидоренка побили. Потім вони зайшли до церкви, перехрестилися кілька разів перед святими образами й позбирали все, що там було, зокрема, бубни, хоругви, булаву тощо. На Січі розгромили крамниці й шинки вірменів та греків, а їхніх господарів примусили тікати до Криму. У заможних олешківців повідбирали великі стада різної худоби, наприклад, лише в одного Шишацького, якого тоді не було на Січі, - 500 голів коней. Підпаливши січові будівлі, всі козаки разом із майном та худобою подалися через Дніпро під Кизикерменом на правий берег, а далі - на місце Старої Січі, до гирла Чортомлика.

Якою ж була Олешківська Січ напередодні залишення її низовиками? Д.Яворницький навів більш-менш детальний опис її 1728 р., розшуканий ним в архіві міністерства іноземних справ у Москві: "Нынешняя их Сечь ниже Казикермана в семи милех имеет свое положеніе, над речкою Конскою, в урочище Олешках, по сю сторону Днепра; а в ней ныне куреней 38, а людей всегда в оной может быть с полторы тысячи; а другіе запорожцы кочуют куренями по рекам Богу, по Великом Ингулу, по Исуни, по Саксагани, по Базавлуку, по Малой и Великой Камянках и по Суре, которыя реки суть по ту сторону Днепра; а по ею сторону по рекам-же Протовчи, по Самаре и по самом Днепре по обоим оного сторонам, взявши от границы по самое устье Днепра и Богу (Бугу); а по оным всем кочевьям и по других малых речках может их, запорожцев, считаться многія тысячи людей, толко о подлинном оных числе знать невозможно".

Перебравшись на Чортомлицьку або, як її ще називали, Базавлуцьку Січ, низовики обрали Івана Гусака кошовим отаманом й розіслали по всьому Запорожжю звістку про перехід Коша на старе місце. Проте тяжкий час і лихі умови перебування в Олешках назавжди закарбувалися в пам'яті народній, відбилися й у давній історичній думі:

Інкорпорація Української держави Росією поступово набирала обертів. При цьому чиновники останньої дедалі частіше перебирали на себе повноваження старшинської адміністрації під час вирішення прикордонних суперечок, що виникали між жителями Гетьманщини і Речі Посполитої. Нерідко їх розглядали за прямими вказівками сюзеренів. Як один із характерних прикладів, можна навести позов пограничного шляхтича Михайловського до мешканців с.Засусе Стародубського полку за землю. Хоча в цій справі й визнавалося, що польський шляхтич, назвавши "себе комисаром нарушив государственную межу іздавна между Великаго княжества Литовскаго и Малою Росиею", вирішувалася вона відповідно до іменного указу, надісланого в Топольську канцелярію. Запорожці ж для торгівлі на Лівобережжі зобов'язані були проходити кордон через митниці, маючи спеціальний письмовий лист-дозвіл кошового отамана і прикордонних урядників. У 1734 р. вкотре було скасовано гетьманське правління, за розпорядженням представників царського уряду місцеві козаки стали залучатися до охорони кордону з "Польщею".

На середину XVIII ст. припадає кілька спроб, уже з боку російського уряду, чітко визначити й виміряти кордон між двома державами. Зокрема, зберігся опис його в районі Дніпра з правою притокою Тясмин та лівою Ірклій, а також лівих приток Південного Бугу - Великого Інгулу та Синюхи, зроблений у 1741 p. й "засвідчений" інженер-капітаном Федором Молкановим, київським полковником Антоном Ганським і "протчими старожилами". Згідно з ним, кордон традиційно йшов по Дніпру до гирла Тясмину, по ньому вгору до гирла Ірклія (33 версти 380 сажен),[1] далі до його "самых вершин"  і "проворотья" між Мотронинським і Чорним лісами (18 верст 250 сажен): по правому боці - "Государства Полского", а по лівому - Російської імперії. Звідти межа доходила до "Круглого леска" (2 версти 450 сажен), далі до верхнього кінця Чорного лісу (12 верст 390 сажен), а потім ще 5 верст до "двух курганов". Від них до "проворотья" між лісами Нерубаї й Плоський (2 версти 300 сажен) і далі в тому ж напрямі на версти 390 сажен. При цьому ліс Нерубаї мав увесь час залишатися праворуч, а Плоський - ліворуч. Кордон доходив до лісу під назвою "Балтиш" і верхів'я Великого Інгулу (18 верст 400 сажен), далі до р.Вись, балки Дідової, "Прилуцької могили" (8 верст 300 сажен), спускався по Висі до її гирла й досягав гирла Тікача Горського (Гірський Тікич) і витоків Синюхи (69 верст 375 сажен). Від верхів'я останньої він тягнувся до Південного Бугу (76 верст 125 сажен): з лівого боку - Російська імперія, з правого - Річ Посполита. Загальна ж довжина цієї "демаркаційної лінії" від Дніпра до гирл Тясмина і Синюхи, а звідти до Бугу становила 251 версту 320 сажен. Україну як одну з юридичних сторін у документі навіть не згадано. Замість неї виступає "Всеросійська" держава.

Приблизно на той час можна спробувати "окреслити" й межі земель запорозьких козаків "по реке Днепру с Крымской стороны". Наприклад, "Опис хуторів і зимівників" низовиків, складений капітаном ландміліцького Путивльського полку Семеном Шиповим у 1742 р., називає такі крайні точки: урочище Кам'яний Затон, де в 1736 р. було збудовано редут; урочище "Агису" чи "Адису" (турецькою мовою), або ж Білозерка (25 верст від Кам'яного Затону); перехід через затоку Кам'яний Затон на Дніпро (була завдовжки 2 версти й містилася в області Великого Лугу); далі вниз по Дніпру, Великим кримським шляхом (від Білозерки - 35-40 верст) до урочища Рогачин; по тому йшла лінія від Кам'яного Затону до р.Кінські Води, "отъехав" верст 5; урочище під Кучугурами на березі Кінських Вод (ще 15 верст), урочище під Лисою Горою, де р.Кінські Води, "пришев із степу", впадала в Дніпро; звідтіля по р.Кінські Води вгору 22 версти.