Протягом наступних десятиліть, маючи статус законного володаря України у вигнанні, П.Орлик намагається перебувати в епіцентрі всіх подій, що відбувалися в Європі. Мета його активної дипломатичної діяльності була одна - шляхом укладення різних міждержавних коаліцій добитися від Росії та Польщі звільнення України та відновлення єдиної і самостійної Української держави.

Після того, як протягом 1711-1714 pp. на Лівобережжя перейшли всі правобережні козацькі полки, шляхта знайшла собі нового супротивника: в Правобережній Україні поширився рух гайдамаків. Політична анархія в Речі Посполитій, свавілля польських панів та євреїв-орендарів, експлуатація селян, що, наростаючи, поєднувалася з релігійним фанатизмом польської шляхти, - все це протягом тривалого часу живило діяльність гайдамацьких загонів. Соціальний склад "лицарів темряви" становили маси розорених (інколи просто злюмпенізованих) селян і міщан. Саме тому в гайдамакуванні виразно окреслювався грабіжницький і розбійницький аспекти: спочатку загони цих "соціальних розбійників" були невеликі й вели боротьбу розрізнено, грабуючи панські маєтки та фізично знищуючи своїх гнобителів. Стихійні виступи гайдамаків не мали виважених політичних цілей (тогочасна політична еліта - козацька старшина - силоміць була виселена з рідних місць), що зумовлювало формування в свідомості певних кіл стереотипу українця-"різуна".

Водночас можна погодитись із твердженням вітчизняних істориків, що слід відрізняти гайдамацький рух XVIII ст. від народних повстань, які мали місце в 1734, 1750 та, особливо, 1768-1769 pp. Аналізуючи масштаби цих повстань, організаційний устрій найбільших формувань, слід відзначити, що характер і мета цієї боротьби виходили за рамки типових дій гайдамацьких ватаг.

Період безкоролів'я після смерті Августа II Сильного, протистояння нових претендентів на корону, втручання в польські справи російських урядовців спричинили в 1734 р. значний спалах народного гніву на "руських" землях Корони Польської.

Користуючись тим, що командування російських військ, яке перебувало на польсько-російському кордоні, звернулося до магнатських "армій" - підрозділів так званого надвірного козацтва (переважно формувалося з українського населення) - з проханням виступити проти прихильників шведського ставленика на престол С.Лещинського, сотник Шаргородської надвірної міліції І.Верлан розпочинає гуртувати навколо своєї сотні всіх невдоволених польським режимом. Його загін, який комплектувався згідно з козацькими традиціями, за короткий проміжок часу розгромив шляхетські війська на Брацлавщині, а потім захопив м.Броди у Руському воєводстві. Повстання дуже швидко охопило інші регіони Правобережної України - Київщину, Волинь, а також, за свідченням очевидця, "ціле Подністров'я". Провідники повстанських загонів Грива, Скорич, Моторний та інші, вміло керуючи своїми підрозділами, захопили Паволоч, Погребище, Таращу, чимало інших містечок і сіл. Окремі джерела стверджують, що в деяких місцевостях бунтівливого Правобережжя були створені органи самоврядування. "Вони гублять всі вас своїми податками і зборами, і захопили у вас все те, що було у вас і що повинно було належати вам по праву... Об'єднайтеся усі під нашими прапорами і йдіть з нами бити панів..." - звертався до правобережних українців один із тогочасних ватажків - М.Москаль.

Незважаючи на придушення повстання 1734 р., вже через три роки активно заявляє про себе на Черкащині відомий гайдамака Г.Голий. У наступному десятилітті повстанські загони діяли в районі Білої Церкви, Крилова, Саврані, Сміли, Лебедина, Липівця, Умані, Балабановки, Гринева, Погребищ.

Характерно, що гайдамаки розпочинали діяти навесні й закінчували свої напади глибокої осені, їхня тактика відзначалася швидкістю переміщення окремих загонів, а також міцним зв'язком з місцевим населенням. Справжніми пристановищами гайдамаків були хутори. На нашу думку, до цього часу залишається невисвітленим воєнний аспект діяльності гайдамацьких підрозділів, її зв'язок із козацькими методами ведення боротьби в XVII ст.

Заклик "бити ляхів і жидів", який був головним гаслом повстання 1750 р., на практиці передбачав боротьбу проти примусового поширення в Правобережній Україні унії та католицизму, економічного визиску з боку єврейської верхівки, національно-культурного вивищення польського "шляхетського народу". У цей час на правобережних землях діяло понад 60 гайдамацьких загонів. Окремі з них під керівництвом М.Теслі, О.Письменного, П.Могили оволоділи Уманню, Володаркою, Летичевом, Фастовом, здійснили напади на Білу Церкву та Мошни. Влітку 1750 р. гайдамаки захопили одне з найбільших міст Східного Поділля - Вінницю. Однак це повстання, як і попереднє, було жорстоко придушене польськими військами.

1768 рік ознаменувався подією, яка дотепер не може примирити представників різних історіографій. Висвітлення причин, перебігу і наслідків народного повстання, яке отримало назву "Коліївщина", і сьогодні є своєрідним полігоном, на якому випробовують свою патріотичну зрілість українські, польські, єврейські (інколи - російські та американські) історики. Найбільше в цій "битві" історичних шкіл діставалося повсталим українцям, які оголошувалися хоч і соціальними, але бандитами, що начебто безпричинно вирізували ("кололи як кабанів") польське і єврейське населення Правобережної України, з а тому й дістали назву "коліїв". Воднораз автори подібних українофобських опусів навіть не намагалися висвітлити бодай найголовніші причини цього й справді жорстокого вибуху народного гніву. Адже він був лише відповіддю на національне, соціальне, економічне та релігійне гноблення впродовж довголітньої "реколонізації" правобережних земель України. Ряд міфів у справі оцінок Коліївщини створила й російсько-радянська історіографія. Для неї було характерним утвердження пріоритету класових факторів під час розкриття причин та перебігу цього повстання.

Безпосереднім поштовхом до початку Коліївщини стали дії представників так званої Барської конфедерації, які силою примушували місцеве населення присягати на вірність у їхній боротьбі проти королівської влади. Водночас зарозуміла шляхта погрожувала вирізати всіх "схизматиків" (православних). Дії польських конфедератів нерідко супроводжувалися пограбуванням місцевого населення, побиттям православних священиків, спаленням церков. Вступ на Правобережжя в червні 1768 р. російських підрозділів і початок воєнних дій проти барських конфедератів породили в частини пригнобленого люду ілюзію щодо ймовірної допомоги з боку росіян.

Під керівництвом запорозького полковника Максима Залізняка та сотника надвірного козацтва Івана Ґонти рух "коліїв" продовжив і розвинув традиції попередніх визвольних змагань. У звільнених містах і селах Правобережної України створювалися органи управління, які наслідували риси полково-сотенного ладу. Один із ватажків, С.Неживий, так визначав завдання "коліїв": "Понєваж не за майно стараємось, тільки щоб віра християнська... більше не осквернялась і щоб не було ворогів на державу".

За короткий проміжок часу (травень-червень) підрозділи "коліїв", очолювані А.Журбою, М.Швачкою, І.Бондаренком та іншими ватажками, оволоділи майже всіма правобережними землями. Захопивши після кровопролитних боїв у червні 1768 р. Умань, полковник М.Залізняк розсилає свої універсали по всій Україні. Проповіді ігумена Мотронинського монастиря Мелхіседека Значко-Яворського знаходять відгук серед населення, пробуджуючи релігійну та національну свідомість правобережних українців. Ідея об'єднання українських земель, поділених чужоземними державами, дедалі більше оволодівала повсталими. Брак політичної культури, віра в "доброго царя", складність гео-політичної ситуації, поряд з іншими чинниками, призвели до поразки народних прагнень. Коліївщина була розгромлена спільними діями польських і російських військ, а її ватажки після тривалих допитів і жахливих тортур скарані.