Запорозькі козаки, переслідувані й гнані царським урядом, проголошені зрадниками після "мазепинських подій" 1708-1709 pp., зайшли в конфлікт із гетьманською владою й змушені були покинути межі власної держави. Частина з них під керівництвом отамана Якима Богуша знайшла притулок у володіннях кримського хана. З дозволу останнього десь у 1711 р. "низове товариство" розмістилося в урочищі Олешки біля Кардашинського лиману (на південь від впадіння р. Інгул у Дніпро, на території сучасного м.Цюрупинськ Херсонської області), де й проіснувало 17 років. Позбавлені права споруджувати тут військові укріплення і мати гармати, вони фактично були беззахисними перед кримськими можновладцями. Якось трапилося одному козакові рибалити на східному боці Дніпра і там, на змитому весняною повінню березі, він побачив невелику гармату. Розповів про ту знахідку кошовому. Біля неї козаки відкопали ще 50 гармат, імовірно, полишених у період кримських походів 1687 та 1689 pp. Очевидно, скористатися ними запорожці не могли, а тому приховали на тому ж місці, сподіваючись на "кращі часи". Можливість застосувати гармати виникла значно пізніше, коли царський уряд дозволив заснувати так звану Нову Січ. Тому місце перебування запорожців у Олешках лише умовно можна називати Січчю. Їх часто вбивали, забирали в полон, примушували до виснажливих фортифікаційних робіт і сплати всіляких податків до ханської скарбниці. Наприклад, неодноразово близько 3 тис. січовиків повинні були ходити ладнати Перекопську лінію в Криму. Коли ж хан доручав якомусь мурзі чи іншому знатному татаринові з інспекцією відвідати Січ, щоб припинити там суперечки або з іншою метою, то посилав з ними до 200 чоловік почту, яких, а також їхніх коней нерідко протягом триваго часу власним коштом мали утримувати козаки. До всього, останні мусили щедро обдаровувати "гостей" під час від'їзду. Було від чого впасти у відчай. Проте чи не найтрагічнішим було те, що татари вимагали від них ще й участі в своїх грабіжницьких нападах на українське та російське мирне населення.

Запорожці

Уже в кінці зими - на початку весни 1711 p., як свідчить "Чернігівський літопис", коли ще не зійшов сніг, кримський хан Девлет-Гірей з "всіми ордами", 1 тис. яничарів, 2-3 тис. запорожців вдерся в Слобідську Україну й у Харківському полку захопив "городи" Водолов (Водолаг) і Мерефу. А коли дійшов до містечка Вольне, то тамтешній сотник Пляка перейшов на бік нападників, місцеві ж жителі, обтяжені й незадоволені військовими постоями, видали кримчанам царських солдатів, за що згодом дуже поплатилися, зазнавши репресій і розорення від Петра І. Після загарбання ще кількох населених пунктів, зокрема "городка" Кочережки (Кечережки), хан залишив у деяких із них своїх резидентів-мурз ("президію"), кілька сот татар і "підданих" козаків, а сам із ордою "пошол в свою землю никим же гоним". Він тоді взяв великий ясир - багато тисяч невільників.

Щоб забезпечити захист прикордонних земель Російської держави від Кримського ханства, київський генерал-губернатор князь Д.Голіцин дав розпорядження гетьману І.Скоропадському разом із частиною царських військ під головуванням генерала І.Бутурліна вибити татар і запорожців із Слобожанщини, укріпитися в зручних місцях та більше не допускати неприятеля. Що й було зроблено в травні того самого року.

Приблизно тоді ж на правому березі Дніпра разом із татарами виступили загони "гетьмана" в імміграції Пилипа Орлика та улюбленця Девлет-Гірея, кошового отамана Костя (Костянтина) Гордієнка, який періодично обирався керманичем Олешківської Січі.

Подальші стосунки між Туреччиною, її васалом - кримським ханом, Російською державою та Україною на певний час визначив Прутський трактат від 12 (23) липня 1711 р. Деякою мірою він стосувався й козаків Олешківської Січі. Згідно з ним, Росія зобов'язувалася повернути Порті Азов з навколишньою територією, а також зруйнувати незадовго до цього побудовані фортеці Таганрог, Кам'яний Затон і Новобогородицьку в гирлі р.Самара, дати спокій козакам у землях, підвладних Кримському ханству. Петро І, здобувши мир, міг уже звертати менше уваги на низовиків, з якими до початку війни з Туреччиною в 1710 р. пробував загравати й схиляти їх на свій бік у "кримських справах". Після підписання угоди до олешківських січовиків прибув із загоном К.Гордієнко й заходився зводити там будівлю для помешкання. Попервах татари, а через них і турки сприйняли прихід козаків у Олешки цілком позитивно. Стали виплачувати їм "жалування": частково - грошима, частково - провіантом. Згодом для їх утримання передали право на прибутки від значних перевозів на Дніпрі та Бузі. Дозволили безкоштовно брати з кримських соляних озер сіль.

Василь Кочубей

Однак уже взимку 1711/1712 р. становище запорозьких козаків під владою хана, очевидно, значно погіршилося, бо вони чимраз активніше через гетьмана "шукають" ласки і прихильності царя, просять вибачити їх за скоєне. "И просят, дабы он, гетман, - читаємо в листі кошового отамана до І.Скоропадського, - не скрываючись от них в самом скором времени (!) конечное и крайнее о милости и немилости, праведно движимое от его царскаго величества за грех их измены, донес прошеніе, понеже ныне войско их из служб военных от хана отпущены, и уже они от части пребывают все вкупе (підкреслення наше - авт.), и ежели его царскаго величества злобу и безчинства их, в том бы их на погибель а ни его гетманский грех не привлекаючи, обнадежил, и в которое бы время и час, ныне ли, или на весне, належало им притти от протекціи ханской и к державе православнаго монарха..." Далі козаки висловили надію, що цар видасть їм спеціальну грамоту, яка захищатиме їхні права і визначить статус у майбутньому.

Проте реальної підтримки ні від гетьмана, ні від Петра І козаки не дочекалися. Навпаки, деякі царські сановники вбачали в цьому хитрість низовиків, намагання одержати продовольчі запаси, а самим "оставаться на своем постоянстве".

Російський уряд, імовірно, мав підставу не довіряти козакам у їхній обіцянці служити Москві чи Санкт-Петербургу. Адже ще під час підписання Прутського трактату П.Орлик надіслав до Константинополя делегацію з шести осіб, серед яких був і К.Гордієнко, з проханням до турецького уряду примусити Петра І назавжди відректися від України й вивести за її межі "свои военныя силы и выпустить на свободу задержанных в прошлую войну і сосланных в Сибирь или другія отдаленныя места наших начальников, чиновных лиц и всякаго званія людей украинскаго происхожденія, в числе их посланцев из Запорожской Сечи, задержанных в Лебедине, а также тех запорожских товарищей, которыя, будучи приглашены на работы в Петербург за деньги, впоследствіи были задержаны, одни в Севске, другія в Вильне, а потом отправлены в каторжный работы..." Крім того, автор звернення доводив, що "козаки, живущія в низовьях Днепра имеют право по прежнему обычаю (підкреслення наше - авт.) заниматься рыбными й звериными промыслами по всем рекам, речкам и урочищам вплоть до Очакова, без всяких препятствій со стороны блистательной Порты".

Дійсність підтвердила, що це не просто заяви козацької верхівки у вигнанні. В 1712 p. К.Гордієнко самочинно призначив уманським полковником свого прибічника - "січового товариша" Поповича, якому з Січі був надісланий і відповідний пернач. Також він спробував встановити власне керівництво в містечках Калниболот і Городище під Корсунем, для чого послав туди загін з кількох сотень чоловік, розповсюджував там свої "листи" на захист "гультяїв". Тоді ж кримський хан розпочав воєнні дії проти кабардинських черкесів і примусив близько 3 тис. січовиків виступити на його боці.