Ця поразка не зупинила турків. Вони доручили татарському солтан-калзі "в Немирові замість Сулимки Самченка осадити". Ханський син надав новому гетьману Самченку кілька тисяч своїх людей і наказав узяти правобережну столицю. Але ця воєнна акція також закінчилася невдало. За оцінкою історика Б.Крупницького, деструктивна діяльність гетьманів Т.Сулименка і Самченка в середині 80-х pp. звела нанівець попередні зусилля Г.Дуки в справі колонізації правобережних земель. Після марних спроб утвердити своїх гетьманів султан Магомед IV віддає ініціативу в справі вирішення долі Правобережної України в руки татарських ханів.

Отже, слід відзначити, що геополітичні інтереси Туреччини полягали в тому, щоб ослабити міжнародні позиції урядів Польщі та Росії й не дати їм змоги виступити "єдиним фронтом" проти османських планів завоювання європейського регіону. Задля цього Магомеду IV необхідно було стабілізувати політичну ситуацію в Правобережній Україні, якій відводилася роль своєрідного плацдарму для поширення турецького впливу на Центральну та Східну Європу. Саме тому Порта намагалася підтримувати інститути Війська Запорозького ("князівство" Ю.Хмельницького в 1677-1681 pp., гетьманства Г.Дуки, Т.Сулименка та Самченка в 1681-1685 pp.) на землях Київщини і Брацлавщини й не заважала кримському урядові протегувати гетьманам "Ханської України".

"При кому козаки, при тому й залишається Україна" - таким принципом керувався протягом свого правління (1674-1696 pp.) король Ян III Собеський. Ще перебуваючи на посаді великого коронного гетьмана в 1667-1674 pp., син героя битви під Хотином 1621 p., відомого польського літописця Якуба Собеського Я.Собеський виявив себе політиком, який добре розуміється на "українсько-козацькій проблемі". Вміла політична і збройна боротьба за право володіння Правобережною Україною з гетьманом П.Дорошенком і султаном Магомедом IV стала однією з головних причин його обрання на королівський трон Речі Посполитої.

На початку 70-х pp. серйозним геополітичним суперником Польщі в східноєвропейському регіоні стає Османська імперія. "Річ Посполита сала не вистоїть без самопалів козацьких", вона "не може відбивати такого могутнього ворога одним лише найманим військом", "король все зробить для козаків аби пішли під його руку" - такі вислови були типовими для представників тогочасної політичної верхівки Корони Польської. При цьому панівні кола Польсько-Литовської держави виявляли добру обізнаність у відносинах між королями та козацтвом сторічної давності. "Затягнув Стефан Баторій 6 000 козаків запорожських, а було їх за Дніпром 40 000; а тим 6 000 дав Трахтемирів, щоб мали там гармати, порядків і привілеїв своїх дарував їм там, всі землі від Трахтемирова... і дозволив їм вибирати гетьмана; щоб з татарами воювали..." - згадував чернігівський воєвода С.Бенєвський у 1675 р.

Наприкінці лютого 1676 р. Ян III Собеський запросив наказного правобережного гетьмана Є.Гоголя на свої коронаційні урочистості до Варшави. За королівського сприяння нобілітується значна частина козацької старшини, а сейми 1676 і 1677 pp. ухвалюють окремі постанови щодо козацької організації Правобережної України. Згідно із сеймовими рішеннями, козакам надавалося право розміщуватись у Димерському старостві (Полісся), виплачувались певні суми з коронного скарбу. Зважаючи на воєнні плани польського керівництва, наказний гетьман мав сформувати 4-тисячне військо для боротьби проти турецької армії.

У квітні 1680 р. Ян III скаржився М.Радзивіллу, що Ю.Хмельницький має намір оволодіти Білою Церквою, і відзначав: "... коли нам до війни прийде з туркали буде то не останній раз... той лотр не тільки комендантові нашому, але й нам так буде грозитись". У зв'язку з цим польський король іде на дипломатичну хитрість, неодноразово заявляючи, що, згідно з Бучацьким, Журавненським і Константинопольським (ратифікованими в 1678 р. в Константинополі журавненськими статтями) договорами, Правобережна Україна має належати козакам ("Ukraina Cosacis cedat"). На його думку, Порта не мала права втручатися в справи України, позаяк сама віддавала її козацьким гетьманам. Певна річ, у даному випадку король мав на увазі тих козаків, які перебували під керівництвом Є. Гоголя та були підвладні Польщі. Отже, згідно з логікою Яна III Собеського, Правобережжя повинно було перебувати під королівською владою.

Велике занепокоєння серед варшавських кіл викликала звістка про передачу "турецької" частини правобережних земель під управління молдавському господарю Г.Дуці. В інструкції королівському послу до Москви від 14 жовтня 1681 p. вказувалося, що "Україна козакам належати мала, через що на око видно, що бусурмани хочуть всі слов'янські народи завоювати, а потім і цілу Європу". З цих слів стає зрозумілою та велика роль, яку відводив польський монарх Правобережній Україні та її козацькому устроєві у східноєвропейському геополітичному просторі. У тому ж році депутати вального сейму закидали своєму королю, що він часто приймає козацькі посольства і не інформує про зміст переговорів з ними. Виступаючи на одному з сеймових засідань, Ян III нагадав депутатам, для чого Речі Посполитій потрібно підтримувати зв'язки з українськими козаками. Як приклад він навів події Хотинської битви 1621 p., "... коли було 40 000 козаків, а польського і литовського війська - 60 000".

Саме наприкінці 1683 p. польський король наказав виготовити булаву і печать з "гербом старожитнім України" для вручення їх правобережному гетьману С.Куницькому. Згодом ці козацькі клейноди перейшли до його наступника А.Могили. Після смерті Могили вони потрапили до рук коронного гетьмана С.Яблоновського, але невдовзі король наказав передати їх новопризначеному в 1689 p. гетьману Гришку.

Уряд Речі Посполитої розумів, що успішне вербування козацьких полків пов'язано з правовим розв'язанням проблеми надання території для козацької організації Правобережної України. На початку 1684 р. король у своєму універсалі до правобережного козацтва дозволив йому колонізувати українські землі, що були винищені попередніми війнами: "... з жінками і дітьми поселяйтеся безпечно Вірності Ваші, розпочинайте щасливо і розповсюджуйте господарство, життя здорове і веселе, як в Батьківщині-Матері, великої і неодмінної на завжди певної протекції нашої і Речі Посполитої". Дещо пізніше Ян III Собеський конкретизує свої слова, дозволяючи козацтву розміщатися в межах території "... коло Корсуня, коло Черкас, коло Чигирина, коло Лисянки. понад Тясминем, понад Тікичем і коло Умані". Наміри польських урядових кіл колонізувати Правобережну Україну в даний період збігалися з прагненням козацтва освоїти втрачені раніше дідичні землі. Воднораз королівські універсали не розкривали механізму взаємовідносин козацької адміністрації з місцевою владою, що невдовзі призвело до великих непорозумінь між українцями та поляками.

Заклики короля привертали на землі правобережного Подніпров'я сотні людей з Лівобережної України, Волині, Запорозької Січі й навіть Молдавії та Волощини. На сенатській комісії в грудні 1684 р. Ян III вимагав не заважати йому провадити політику якнайшвидшого "затягнення" козацького війська. На вальному сеймі 1685 p. король виступив ініціатором ухвалення спеціальної постанови-конституції щодо козацтва Правобережної України, в якій підтверджувалося їхнє право на володіння подніпровськими землями. Крім того, згідно з її положеннями, новообраному козацькому гетьману А. Могилі надавалося право видавати "приповідні" листи на формування нових полків представникам козацької старшини (раніше вони видавалися лише польській шляхті).

Запорозький козак