Новообраний гетьман Лівобережної України І.Мазепа на початку свого володарювання провадив більш помірковану політику щодо Правобережжя. За Коломацькими статтями, укладеними між ним та московським урядом, Мазепа був змушений визнати, що "по тим же договорам ("Вічним миром" - авт.) уступлено в сторону королівської величності Польської і в ті місця не вступати й до порушення договорів ніяких причин не давати". Отже, за спостереженням історика М.Андрусяка, І.Мазепа, на відміну від свого попередника, у питанні про повернення правобережних земель спочатку йшов у річищі московської політики. Водночас він міг впливати на позицію московського двору в російсько-польсько-турецьких відносинах і, таким чином, коригувати свої зовнішньополітичні заходи.

Підтримуючи стосунки з правобережним полковником С.Палієм, гетьман Мазепа намагався втілити в життя свої наміри щодо прилучення Правобережжя. До всього, міжнародна ситуація дозволяла підтримувати відносини з ним не лише за допомогою листування. Європейська програма дій, вироблена країнами, що входили до "Священної ліги", передбачала воєнні походи українського козацтва проти Кримського ханства та інших васалів Османської імперії. Протягом 90-х pp. правобережні полки разом із лівобережними українськими військами часто здійснювали походи в татарські степи. Це давало змогу підтримувати більш тісні контакти між Правобережжям та Лівобережжям. І.Мазепа та С.Палій провели кілька особистих зустрічей для вироблення спільного плану заходів щодо визначення політичного становища правобережних земель. Протягом останнього десятиліття XVII ст. між Мазепою та Палієм велося постійне листування, майже щомісяця до Батурина і Фастова прибували посли з обох боків Дніпра. Це мало бути запорукою майбутнього об'єднання розділеної за міжнародними угодами України.

У травні 1704 р. І.Мазепа отримує наказ Петра І ввести лівобережні козацькі полки на Правобережжя для допомоги королю Августу ІІ в його боротьбі з військами шведів та їхнього ставленика на польський трон С.Лещинського. Вже 29 травня гетьман доповідав із табору над р.Стугна, що полковники Палій, Самусь та Іскра "рушили з домівок і йдуть при своєму боці в обозі з своїми людьми".

Згідно зі свідченнями Г.Грабянки, в червні у таборі поблизу м.Паволоч правобережний гетьман Самусь передав Мазепі булаву, бунчук та королівську грамоту на звання гетьмана. Так І.Мазепа, який доти формально титулувався "гетьманом обох сторін Дніпра", став справжнім правителем об'єднаної Гетьманської України.

Невдовзі гетьман, зважаючи на великий авторитет полковника С.Палія серед усього правобережного, а також частини лівобережного козацтва, визнав за краще для себе усунути від влади героя "другої Хмельниччини". Універсалом від 1 серпня 1704 р. на посаду білоцерківського полковника був призначений М.Омельченко.

У червні наступного року 40-тисячне військо під керівництвом Мазепи зайняло Київщину, Волинь, Східну Галичину й досягло Белзького воєводства. Для своєї резиденції гетьман вибрав м.Дубно на Волині. Наприкінці 1707 р. І.Мазепа повідомляв, що "у воєводствах Брацлавському, Київському і Подільському, між ріками Дністром і Бугом мешкають козаки, мають своїх полковників і сотників". З цього випливає, що до моменту антиросійського виступу Мазепи у 1708 р. майже вся територія Правобережної України перебувала під його владою.

Політичні заходи гетьманської влади Лівобережної України в останній чверті XVII - на початку XVIII ст. були спрямовані на відновлення єдиної Української держави. Однак несприятлива зовнішньополітична ситуація і залежність від московської дипломатії унеможливили здійснення планів щодо взяття втрачених територій Правобережної України під "гетьманськмй регімент".

Османська імперія, яка після завоювання Константинополя претендувала на спадщину римських і візантійських імператорів, у другій половині XVII ст. переживала нелегкий час. Зважаючи на внутрішні проблеми, політична еліта імперії намагалася надати нового поштовху ідеї "священної війни з невірними", щоб зупинити кризові явища всередині країни. Антитурецький за своїм характером Андрусівський договір 1667 p. між Польщею і Московщиною докорінно змінював розстановку сил у Східній Європі та був небезпечний для геополітичних планів Османської імперії і залежного від неї Кримського ханства.

У двох війнах з Польщею (1667-1672, 1673-1676 pp.) та в одній з Московською державою і Лівобережною Гетьманщиною (1676-1681 pp.) турецький султан Магомед IV здобув право поширення своєї протекції на Правобережну Україну. Слід відзначити, що одним із головних ідеологічних принципів зовнішньої політики мусульманських володарів від часу заснування імперії було наступне положення: "... те, що меч ісламу здобув від гяурів, уже ніколи не може бути добровільно віддане". Саме тому Висока Порта протягом останньої чверті століття робила все можливе для того, щоб не віддати землі правобережної частини Війська Запорозького під владу польського чи московського монархів.

Турецький сіпаг XVII cт.

Улітку 1676 р. Магомед IV звільнив із в'язниці Юрія Хмельницького, а після офіційного зречення П.Дорошенка проголосив його гетьманом і став готуватися до походу в Україну, щоб утвердити там владу новопроголошеного володаря "Українського князівства".

Ю.Хмельницький отримав титул "князя малоруської України і вождя Війська Запорозького" (в інших документах - "князь Сарматський і гетьман Війська Запорозького", "князь Сарматії, Малої Росії і України, вождь Війська Запорозького", "князь України", "князь Руський"), Крім того, йому були вручені булава, бунчук, корогви, бубон, печатка і письмовий привілей від султана на право володіння правобережною частиною України.

У лютому 1676 р. Ю.Хмельницький, перебуваючи в Адріанополі, видав універсал, в якому закликав усі стани українського суспільства підкоритися його владі. Цей документ у Правобережну Україну мав відвезти призначений Хмельницьким наказний гетьман Євстафій Астаматій (Гиковський, Остаматенко, Стоматенко). Прибувши на Правобережжя, Астаматій розпочинає організаційну підготовку до приїзду князя в його володіння. Він також видає універсали від свого імені, де "по Горинь і Димер Україну описав обидва Константинова у ті лінії вложив, по Острог закроїв і велику частину Волині притягнув". Весною Хмельницький призначив свого писаря Григорія (?) полковником у Могилівський полк, старшим над Корсунським полком був поставлений Коваленко.

Незабаром, наприкінці квітня 1677 р., Ю.Хмельницький із невеликим загоном прибічників у складі багатотисячної турецької армії Ібрагім-паші вступив на українську землю. Турецьке керівництво, прагнучи скористатися відомим прізвищем, розсилає від імені Хмельницького універсали, в яких говорилося, що населення повинно підкорятися султану і його наміснику, а також "жити спокійно не побоюючись татарських набігів" (!?). На початку серпня турецьке військо підійшло до Чигирина й стало табором під його стінами. Після багатоденної облоги та штурму міста турки відступили. Чи брали козаки Хмельницького участь в облозі - невідомо. Знаємо лише, що правобережний гетьман у цей час звертався до польської влади з вимогами вивести гарнізони з міст Правобережної України, які надавалися йому султаном. Воєнний похід 1677 р. закінчився невдало для Ібрагім-паші і, особливо, Ю.Хмельницького. "Три дірки має в грудях, з яких іде кров... Мовив до своїх з плачем, повернувшись від сераскера, хіба я винен, що козаки не дотримують слова", - так описували відступ Хмельницького з України очевидці тих подій. Крім того, повідомлялося, що правобережний гетьман перебуває під постійним наглядом турків і не може приймати самостійних рішень.