Вища судова інстанція на Запорожжі - кошовий суд - під час розгляду майже всіх справ керувалася нормами регіональних звичаїв і міркуваннями "здорового глузду". Оголошувані нею вироки фактично не підлягали оскарженню, ніхто не міг ні скасувати їх, ні змінити. Характерною рисою судочинства на Січі стало те, що судові рішення, надто у формі найсуворіших покарань, наприклад, "страти на горло", виконувалися досить швидко. Обумовлювалося це, головно, невідкладними вимогами воєнного стану, необхідністю терміново виступати в похід, а то й звичайною гарячністю та наполегливістю "козацького духу". Особливо "не жалували" низовики зрадників інтересів Війська Запорозького.
Робота мулярів. XVII cт.
Певна жорстокість кримінально-правових норм, що були чинними на Січі, в цілому не відлякувала людей. Навпаки, їхній побут і звичаї поширювалися в інші райони країни. Більшості українців імпонували козацька волелюбність і незалежність поглядів, ідея рівноправності всіх членів суспільства, лицарство і готовність до самопожертви на благо своєї Батьківщини в боротьбі з іноземними поневолювачами.
Функціонували в Україні й так звані церковні звичаї. Під ними розуміли сукупність правил поведінки, які не набули законодавчого затвердження, але яких обов'язково дотримувалися люди, "побоюючись кари і гніву господнього". У християнській Церкві "традиції", що підтримувалися повсюдно, також не мали "офіційних" письмових підстав. Фактично переказ чи звичай ставали єдиним керівним чинником під час вирішення тих церковно-практичних питань, про які нічого не говорилося в Новому Завіті (наприклад, поведінки в церкві під час богослужіння, займанщини, застосовуваної монастирем, "звиклого послушенства" підданих духовних осіб тощо).
Ці норми протягом тривалого часу підтримувалися лише завдяки силі "звички", що відігравала велику роль у релігійній практиці. Наприклад, на Великдень, щойно починали дзвонити до заутрені, всі мешканці села чи міста, не змовляючись, збиралися й рухалися до церкви: хто пішки, а хто на возах. Удома майже ніхто не залишався, навіть малі діти. Кому бракувало місця в храмі, той спинявся під його стінами у дворі й, скинувши шапку, стояв і слухав службу Божу до кінця.
Патріархальні середньовічні риси зберігав сімейний побут, який багато в чому також ґрунтувався на звичаях. Великим святом для родини ставало народження дитини, особливо хлопчика. Для незаможної сім'ї його поява означала додаткові робочі рук в господарстві, а для старшинської чи шляхетської - велику надію на продовження родинної справи (зокрема служби в уряді), нерозпорошення в майбутньому нажитого майна, земельної власності тощо. Відразу після народження бабка-повитуха за дорученням батьків запрошувала найближчих родичів і друзів відсвяткувати цю подію. У зв'язку з цим вона розносила традиційні хліб та узвар або (замість останнього) сушені фрукти і ягоди. Поважні особи на родини нерідко кликали гостей через листи. За таких обставин їм, окрім хліба та узвару, передавалося ще й вино, різні солодощі. Коли приходили гості посполитського чи козацького "звання", то на урочисту вечірку вони зазвичай приносили з собою не лише подарунки, а й харчі - "на зубок". В елітному товаристві останнє вважалося ознакою поганого тону. Панство дарувало значні кошти, вишуканий посуд, прикраси.
Волинка (дуда, ком, барана) - народний духовий музичний інструмент XVI-XVIII cт.
Батьки прагнули якомога довше не женити сина, а дочку, навпаки, пошвидше видати заміж. Непоодинокими були ранні шлюби, коли дівчат віддавали чоловікам неповнолітніми. Так, у 1718 р., під час перебування в Москві, гетьман І.Скоропадський через політичні міркування був змушений видати свою 15-річну доньку Уляну заміж за сина улюбленця Петра І, таємного радника П.Толстого - Петра.
Під час укладання шлюбів вдавалися до характерних обрядів. Попередньо домовившись, батьки хлопця засилали в домівку дівчини двох старостів - чоловіків (поважних і досвідчених родичів або найближчих сусідів). Ті повинні були мати при собі спеціально випечений хліб і своєрідні ціпки - ознаки повноважень. Після урочистої промови сватів дівчина, за згодою батька й матері, погоджувалася на шлюб чи відмовляла. У першому випадку вона підносила на дерев'яній тарілці кожному зі сватів рушник, який власноручно вишивала протягом тривалого часу. Обговоривши всі умови майбутньої спілки молодих, "обмінявши" належним чином хліб і перев'язавши плече рушником, старости поверталися в дім парубка й усе розповідали там за чаркою "оковитої". Незабаром батьки нареченої й нареченого призначали день весілля, який найчастіше припадав на неділю. Перед тим, у суботу, молода запрошувала до себе "дружок", а надвечір приходив наречений з "боярами" (товаришами) та родичами. "Дружки" сиділи за святково прибраним столом з одного боку, "бояри" - з другого. Рідним молодої молодий підносив усілякі подарунки. Відбувалася довготривала вечеря з весільними піснями, музикою й танцями.
Наступного дня, після вінчання, молодята зі своїм "почетом" вирушали кожен до себе додому, щоб по обіді та після батьківського благо-словіння знову з'єднатися в оселі нареченої. Теща зустрічала зятя горщиком з вівсом, що було відгомоном стародавніх родових стосунків. Під час урочистого святкування ділили коровай, обмінювалися символічними дарунками (хлібом, хустками, бубликами тощо). Головував за столом весільний староста. Обід супроводжувався веселими вигуками, жартами, піснями й танцями. Після його завершення молоду дружину з посагом та її обранця відвозили на візку в помешкання чоловіка. Подолавши біля воріт лантух підпаленої соломи - символ випробування на міцність - молодята заходили в будинок. Починалося подружнє життя.
Залежно від заможності родин урочистості, пов'язані зі шлюбом, могли тривати кілька днів, а то й цілий тиждень. У середовищі державців "зговір" був дуже ґрунтовним: обговорювалися питання про посаг, підраховувалися витрати на весілля, вибиралися гості й т. ін. Серед подарунків часто фігурували гроші, коштовності, а саме дійство супроводжувалося стріляниною, феєрверками, тривалим очікуванням найбільш іменитих запрошених. У кінці XVII-XVIII ст. українські старшини і шляхтичі прагнули брати шлюб із представницями російської знаті, отримуючи в посаг за ними велику кількість кріпаків. Зокрема, останній гетьман Лівобережної України К.Розумовський одружився з аристократкою К.Наришкіною. Одержаний за панянками посаг міг сягати десятків тисяч карбованців, сотень десятин землі.
Поховання небіжчика, так само, як весілля чи родини, в окремих регіонах мало свою специфіку, оригінальне соціальне "забарвлення". Наприклад, передчасна смерть парубка чи дівчини обумовлювала те, що їх "проводи на той світ супроводжувалися деякими елементами весільної обрядовості. Цим батьки ніби прагнули "компенсувати" своїм дітям те, чого їм не "достало" в житті. Зокрема, померлим замолоду пов'язували хустки на руки, перевдягали у відповідний одяг. Нехрещених немовлят також ховали за особливим ритуалом, якщо ті помирали природною смертю.
Нерідко в народі відзначали "першу борозну" і початок сівби. На Слобожанщині побутує згадка про те, що перед виїздом у поле для оранки всі члени родини селянина, козака, а подеколи й міщанина збиралися в хаті, запалювали свічки перед образами і молилися Богові. Опісля свяченою водою кропили волів та коней, щоб ті були "благопо-лушні". Під час виїзду, а також у полі під час оранки співали напівжартівливих пісень. Часто день "першої борозни завершувався святковим обідом або вечерею. Траплялося, перед посівом просили священика "посвятити" зерно, щоб краще проростало.
