Поступово в останній чверті XVII - 60-х pp. XVIII ст. із джерел зникають згадки про такі незаможні прошарки посполитих, як "захребетники" і "городники" ("загородники"). Бурлаки чимраз далі відходять від землеробства, під натиском соціального гноблення втрачають останні клаптики орної землі. Зокрема, в Шептаківській волості в 1731 р. у селах мешкало близько 800 бурлаків і всі вони були без "ґрунтів".

У зазначений період строкатішим стає склад підсусідків. Вони, головно, розподілялся на такі розряди: "подсоседки козачіе, которые в чужих хатах живут, своего грунта не имеют, кормлячися з зажону и другой роботизны", колишні "скупленные козаки"; "убогие з заработков питающиеся"; "были козаками и попродавши свои грунта, на них же грунтах живут, а от консистентов остаются волны"; "з мужиков, а живут в дворах чина козачего, их угодіями". Зовсім трагічною ставала ситуація, коли "многие оставляя свои пахотные и другия земли, бродят из места на другое.., остаются навсегда без грунтов, под именем подсоседков, работая лениво за корм и напой вином". У матеріалах "Экстракта о Слободских полках" 1734 р. відзначалося, що в Харківському полку "подсоседки собственных своих грунтов и никаких угодій не имеют, а живут во старшинских и козачьих и подпомощичих домах при пасеках, при скоцких и овчарных винокуренных заводах и при мельницах и пропитания имеют от своего зарабатыванія". В Ізюмському полку "за подсуседками прежде сего во владеніи земель и никаких угодій не было и ныне нет для того, что оныя за крайнею своею скудностию проживают в чужих дворах и имеют пропитаніе работою".

Про поширення підсусідства на Лівобережжі маємо такі порівняльні дані:

Назва полку Чисельність за

ревізією 1724 р. За ревізією 1751 р. "кінні" "піші" Лубенський 1283 151 681 Стародубський 933 605 1869 Київський[9] 156 280 552 Полтавський 52 399 898 Прилуцький 969 657 1344 Гадяцький 555 99 230 Миргородський 58 86 362 Ніжинський[9] 1143 653 1381 Чернігівський[9] 1899 968 2368 Переяславський[9] 412 636 1286 Всього 7560 4534 10971 

Як видно з таблиці, протягом 27 років у Лівобережній Україні кількість підсусідків зросла більш ніж удвічі.

У Слобідській Україні в 1732 р. нараховувалося: в Харківському полку - 580 підсусідків (3,28%), Сумському - 3207 (18,2), Охтирському - 1631 (6,3), Ізюмському - 7560 (48,6). Усього в чотирьох полках мешкало 12 978 підсусідків, що становили 6% загальної кількості козаків, підпомічників і "свойственников".

Старшинські й монастирські підсусідки здебільшого вже не мали власного житла, особистого господарства й забезпечували своє існування щоденною "роботизною". Так, у Стародубському полку бунчуковий товариш І.Журавка примушував підсусідків "ежеденно всякіе роботивни ему" відбувати (1747 р.).

Право розпоряджатися підсусідками закріплювали за можновладцями царські гармоти, гетьманські універсали, "листи" полковників, розпорядження Генеральної військової канцелярії і т. ін. Цікавим із цього погляду є лист переяславського полковника С.Томари полковому судді І.Берлові на підтвердження його прав на маєтки: "Люде зась в своих хатах жиючие, а до двору его, пана суде, наслуговуючи здавна... як пред сим до двору его належали сами, так и потомкове оних и албо хто в тих хатах по их жити будет, ему... жоне и наследником его подсутствовати меют и наслуговати" (1711 р.).

Отже, полковничий лист офіційно узаконив "спадкове підсусідництво" з обов'язковим виконанням повинностей на користь державця.

У дещо іншому становищі перебували козацькі й посполитські підсусідки. Крім того, що вони опинялися в особистій залежності від розбагатілого козака, селянина чи міщанина, їх часто примушували до відбування послушенства" й на старшинську адміністрацію. Наприклад, ніжинський полковник П.Толстой у 1725 р. за указом Малоросійської колегії надав "на уряд" полковому писареві Л.Гроновському село Кропивне "зо веемы мужикамы и подсуседками, которие з мужиков, а живут в дворах чина козачего". Гетьман Д.Апостол в універсалі на маєтності бунчуковому товаришеві І.Тарасевичу вказував, що подсуседки козачие... повинни всякое подданическое отдавать послушенство и повиновение" (1730 р.). Козацьких підсусідків зобов'язували також виконувати повинності монастирям. Універсал гетьмана І.Мазепи 1704 р. забороняв козакам с.Моровське "приховувати" підсусідків від роботизн" київському Софійському монастиреві.

Слід відзначити й таке: у гонитві за наживою окремі представники старшинської адміністрації часто-густо зловживали службовим становищем і владою щодо "чужих" підсусідків. Так, бунчуковий товариш І.Коропець у 1740 р. скаржився на київського полкового писаря І.Понорського за те, що той відбирав у його підсусідків коней, грошей не платив, а їх самих повиганяв із "хат коропцевих" до власних "мужиков". Один із сотників Київського полку, С.Мандрика, повідомляв про пограбування свого підсусідка С.Коломійця "дворовими слугами" військового канцеляриста Павловського (1749 р.). Подібних прикладів можна навести дуже багато, практично у всіх лівобережних і слобідських полках.

Заслуговує на увагу й той факт, що вже на початку XVIII ст. й у подальшому перехід у козацькі, а тим більше посполитські підсусідки не завжди рятував від виконання державних повинностей. Про це переконливо свідчить універсал гетьмана І.Мазепи 1701 р., в якому, І зокрема, зазначається: "Подсоседи, которые свои хаты попродавши, в козацких живут, а свои кгрунта мают и онимы пожиткуют, теды такие абы не заслоняючися козацкою обороною, компаненцов кормили и во вшеляких подданских повинностях з громадою конечно тянули".

Звільняли від "подданских тяжаров" за гетьманським універсалом лише тих, хто в "козацких хатах живучи, жадних своих кгрунтов не мают, а тилко на услузе господаров своих будучи, самим у людей заработком живятся". Царський указ від 16 квітня 1723 р. передбачав повсюдне справляння державних поборів із підсусідків. Прагнучи зменшити кількість людей, які не сплачували податки, цариця Анна Іоаннівна указом від 8 серпня 1734 р, також оголосила, що податки на державу мусять сплачувати всі, зокрема й підсусідки.

У 30-х pp. і пізніше неодноразово провадилися "следствія", щоб знайти підсусідків, котрі не виконували "общенародных" повинностей, і примусити їх відробляти на державу.

Протягом усього XVIII ст. прискореними темпами йшов процес поглиблення майнової нерівності підсусідків, їх поступового закріпачення, внаслідок чого вони ставали дедалі безправнішою соціальною групою населення. Для того періоду відомі численні факти розорення, покарання і навіть вбивства підсусідків представниками панівної верхівки. "Відомість" 1729 р. по Прилуцькому полку називає такі категорії підсусідків: "можные", "убогие , "весьма убогие", "весьма нищетные", "крайне убогие на земле помещицы". В Ніжинському полку з усіх 2723 приватних і козацьких підсусідків велику худобу (коней, биків, волів тощо) мали лише 632 чоловіки, а з усіх І689 посполитських - тільки 120. Причому на 952 підсусідків, що володіли худобою, припадало лише 990 голів великої худоби (1737 р.).

І все ж масовий перехід у підсусідництво тривав. Царський уряд і старшинська адміністрація вживали рішучих заходів проти поширення такого явища. Зокрема, негативно до підсусідництва ставився гетьман І.Скоропадський. Він наказував заможним господарям, чиї люди переходили в підсусідки до козаків або селян, забирати в них майно. Представники різних рангів старшинської адміністрації неодноразово провадили "слідства" в лівобережних і слобідських полках про право переходів у підсусідництво й вихід із нього, про виконання цією групою населення державних "служб" і повинностей. Дедалі частіше порушувалися питання про "самовольные уходы" і розшуки "беглых" підсусідків військових товаришів, сотників, полкових писарів тощо.