На освоєння нових земель Лівобережжя значний вплив справляли фізичний приріст і розселення місцевого населення, причому середньорічний приріст у Гетьманщині був досить високим і загалом перевищував середній показник по Російській державі.

Водночас в окремих місцевостях регіону спостерігалося і зворотне явище. Внаслідок жорстокого соціального гніту з боку національної еліти і можновладців, що прибули з інших країн, а також через неврожаї, стихійні лиха, епідемії тощо спустошувалися цілі райони. У скарзі 1731 p. чернігівського єпископа про зубожіння його підданих - монастирських посполитих - знаходимо повідомлення про те, що в Свержській волості (Чернігівщина) "поданіе за неравномерным и тяжестным в тамошних селах на консистентов (російських військових - авт.) денежной дачи расположеніем знатную узнаючи обиду и немогучи оною болше сности, многие во инние околничние маетности владелческие принуждены зостали поросходитися, а малое число оставшихся подданых немогущих надлежащею вистачити до катедри Черниговской и до дворца Свержского повинности за неурожаем хлеба, гладом, измореніе в житии своем немалую претерпевают нужду". Мешканці навколишніх сіл Ображеївка, Калеївка, Шатриця розійшлися в різні місця, "пустые толко оставили дворы" через непомірний грошовий збір на утримання російського війська.

Від тяжких наслідків стихійних лих, особливо неврожаїв, рятували постійні й тісні взаємозв'язки жителів різних регіонів України, зокрема Правобережжя та Лівобережжя. Тобто, на шляху до спілкування людей у різних галузях політичні кордони не могли бути нездоланною перешкодою. Цю обставину мали обов'язково враховувати уряди як Російської держави, так і Речі Посполитої.

Одним із основних районів переселення лівобережного населення ставали землі сусідньої Новоросії, а також Війська Донського, де соціальний гніт був слабшим.

Міграційні процеси та освоєння нових земель на Слобожанщині проходили інтенсивніше, ніж на Лівобережжі. Це пояснюється, насамперед, наявністю великих масивів вільної території. Боярин Волконський у розмові з послами гетьмана І.Самойловича в 1680 р. зазначив, що лише з Правобережжя в межі Слобожанщини від початку Хмельниччини переселилося 20 тис. родин, "а то и того больше". З них 30% покинули правий берег Дніпра з кінця 50-х до кінця 70-х pp. В останній чверті XVII ст. у регіоні налічувалося понад 230 поселень, в яких проживало не менше 250 тис. чоловік. На 1732 p. кількість населених пунктів зросла до 469, а мешканців - до 370 тис. чоловік.

Залюднення Слобідської, як і Лівобережної, України відбувалося вкрай нерівномірно. Швидше й густіше заселялися північні райони Сумського, Харківського, Охтирського та Острогозького полків, пізніше й дещо повільніше - їхні південні та південно-східні місцевості. Землі Ізюмського полку освоювалися переважно в останній чверті XVII ст. У слобідських полках досить прискореними темпами зростала чисельність українців, значно нижчими - інонаціональних переселенців. Так, за даними перепису Харкова 1732 р. на майже 4-тисячне населення міста припадало всього 62 чоловіка "великороссиян разночинцов и купецких людей" та 21 чоловік "греков и прочих разных нацей", зрозуміло, крім українців. Характерно, що протягом відносно невеликих відтинків часу мали місце різкі міграційні "коливання": то в бік збільшення, то в бік зменшення людності. Зокрема, в Сумах та кількох навколишніх селах (Нижня Сироватка, Верхня Сироватка, Ворожба), де більшість мешканців становили "малоросіяни та черкаси", з 80-х pp. XVII ст. по 1700 р. число дворів зросло майже вдвічі, а вже через два роки "убыло против прежнего" більш ніж утричі. Протягом століття (з 80-х pp. XVII по 80-ті рр. XVIII ст.) загальна кількість мешканців у Харкові збільшилась у 5,5 раза, а в Сумах - більш ніж у 35 разів. Цікаво зазначити, як про те свідчить "Топографічний опис Харківського намісництва" 1788 р., що поступово чисельність жителів в обох містах майже зрівнялась: у Харкові цього року зафіксовано 5338 чоловіків і 5405 жінок, у Сумах відповідно - 5302 і 5І93.

Як же конкретно проходили міграції? У кінці XVII - на початку XVIII ст. починає інтенсивно заселятися місцевість уздовж р.Оскол, де виникла нова оборонна лінія. В 1700 р. царський уряд дозволив козакам і старшинам Ізюмського полку поселитися на берегах річок Жеребець і Красна. В цей же час 150 козацьких сімей, що на чолі з А.Катрухіним та І.Бугаєвим переселилися з Полтавщини, заснували на р.Красна слободу Меловатка, Тут же виникли слободи Сватова Лучка, Кремінна, Нижня Дуванка (1700 р.). їхнє населення складалося тоді здебільшого з вихідців із Сум, Богодухова та Лебедина. Селу Кабанне, що розташовувалося поряд із слободою Сватова Лучка, поклали початок російські селяни-втікачі з-під Воронежа й донські козаки (1701 р.).

Цими ж роками тривало освоєння земель у басейні р.Деркул, а також на притоках Дону - Ікорці, Бітюзі, Осереді. На 1711-1715 pp. припала остання хвиля масового переходу українців із Правобережжя на Слобожанщину.

В другій чверті XVIII ст. заселення території між річками Коломак, Мож і Донець активізувалось у зв'язку з будівництвом ще однієї оборонної лінії. Саме в цей час виникло кілька поселень будівельників Південної укріпленої лінії (1731-1733 pp.). Заселення в цьому районі проходило переважно за рахунок українців і росіян, про що конкретно свідчить топоніміка цих місць. Склад переселенців за місцем їх виходу був неоднорідним. Так, слободу Олексіївка заснували вихідці з Курської, Орловської, Тамбовської та Воронезької губерній.

Як зазначив дослідник історії формування українських етнічних земель Ф.Заставний, з освоєнням прилеглих районів Росії (Курщина, Воронежчина та ін.) протягом першої половини XVIII ст. українці поширювали там вплив своєї мови, культури, народних традицій.

У другій половині XVIII ст. на Слобожанщині народна колонізація тривала. Наприклад, першими поселенцями с.Григорівка стали кріпосні селяни, яких оселила тут графиня Гендрикова. Село Бурбулатове заснували селяни-кріпаки, втікачі з Полтавщини. Воно розташувалося на землях поміщика Адама, який охоче приймав селян як дешеву робочу силу.

Крім українців і росіян, прагнучи уникнути жорстокого національного та соціального гніту, на Слобідську Україну переселялися білоруси, молдавани, волохи, серби та ін. У другій половині століття в с.Крутець Острогозького полку перейшло на мешкання п'ять родин латишів. А група німців у 1766 p. заснувала недалеко від Острогозька с.Рибендорф.

У формуванні національної території України велике значення мали міста і містечка. Будучи центрами сотень, полків, повітів, округів, намісництв, губерній тощо, вони здебільша виконували не лише адміністративні, а й економічні та оборонні функції. Крім того, міста і містечка ставали своєрідними акумуляторами сільського населення. Саме через них нерідко проходили головні шляхи народних міграцій. Утворення міст і містечок у різних районах України мало свою специфіку. Більшості таких поселень на Лівобережжі й Слобожанщині поклали початок села,хутори чи слободи.

Характер утворення та історичний розвиток міст, містечок та інших населених пунктів часто обумовлювалися віддаленістю державних кордонів, наявністю річок, лісів, зручних торговельних шляхів тощо. На зростання населених пунктів негативно впливали війни, напади турецьких і татарських завойовників, посилення соціального та національного гніту, неврожаї, пожежі, епідемії.

Узагальнених даних про чисельність і склад усього українського населення Російської держави до 1763 p. історична наука нині не має.

Подушними переписами на той час охоплювалось українське населення Слобожанщини й прилеглих до неї губерній Росії, переважно Воронезької та Бєлгородської. У 1763-1764 рр., за даними, які навела Г.Махнова, на території Лівобережжя (без Полтавського та чотирьох сотень Миргородського полків) нараховувалося 944 337 душ чоловічої статі, причому 98,82% становили українці. На той час тут проживало також 11 087 росіян. У Слобідській Україні в 1763 p. було зафіксовано всього 308 125 душ чоловічої статі, з них 98,92% становили українці.