Сьогодні вона Ізабела, я відразу помічаю це. Вона живе тоді в світі мрій, що не має нічого спільного з дійсністю, і здається легкою, невагомою. Я б не здивувався, якби метелики, що літають навколо, сідали їй на плечі.

– Ти знову тут! – радісно вигукує вона. – Де ти був весь час?

Коли вона Ізабела, то завжди зве мене на «ти». Це ні про що не говорить; вона тоді зве так весь світ.

– Де ти був? – знову питає вона.

Я киваю на ворота.

– Десь там, за ними…

Якусь мить вона пильно дивиться на мене.

– За ними? Чого? Ти щось там шукаєш?

– Може, й шукаю, та лиш не знаю що.

Ізабела сміється.

– Облиш, Рольфе. Ніколи нічого не знайдеш.

Я здригаюсь, почувши це ім’я. На жаль, вона часто зве мене Рольфом, бо, як і себе, вважає за когось іншого і не завжди за того самого. Рольф у неї чергується з Рудольфом, а раз з’явився навіть якийсь Рауль. Рольф – нудний опікун, якого я терпіти не можу; Рауль, очевидно, якийсь спокусник; найбільше мені подобається, коли вона зве мене Рудольфом: тоді вона мрійлива і закохана. Моїм справжнім ім’ям – Людвіг Бодмер – вона нехтує. Я кілька разів називав себе їй, але Ізабела просто не бере мого імені до уваги.

Спочатку це все мене дуже бентежило, але потім я звик. Тоді я ще уявляв собі душевні хвороби тільки як припадки буйства, намагання вбити когось та ідіотизм – тим несподіванішою була для мене поведінка Женев’єви. Я довго не міг повірити, що вона справді хвора, складалось враження, що ця дівчина навмисне плутає імена й людей; мені ще й тепер часом здається, що вона здорова. Але потім я зрозумів, що за цим тендітним створінням незримо стоїть хаос. Він ще не був у ній, але десь близько, і це надавало Ізабелі разом із молодістю – бо дівчині було тільки двадцять років – і хворобою майже трагічної краси, дивовижної привабливості.

– Ходімо, Рольфе, – каже вона, беручи мене за руку.

Я ще раз пробую позбутися ненависного імені.

– Я не Рольф, – пояснюю я, – а Рудольф.

– Ти не Рудольф.

– Ні, Рудольф. Рудольф Айнгорн.

Ізабела колись так називала мене. Але мені не щастить. Вона сміється, як сміються з упертої дитини.

– Ти й не Рудольф і не Рольф. Але ти й не той, за кого себе вважаєш. А зараз ходімо, Рольфе.

Я дивлюсь на неї. На мить у мене знов з’являється почуття, що вона не хвора, а лиш прикидається.

– Не будь нудним, – каже вона. – Чому ти хочеш бути завжди одним і тим самим?

– Справді, чому? – здивовано відповідаю я. – Ти маєш рацію! Чому я хочу цього? Навіщо чіплятися за щось одне? І чому ми надаємо цьому таке значення?

Вона киває головою.

– Ти й лікар. Кінець кінцем вітер змітає все. Чому ви не хочете погодитися з цим?

– Лікар теж? – питаю я.

– Так, той, хто зве себе лікарем. Чого він тільки не хоче від мене! А сам нічого не знає. Не знає навіть, яка на вигляд трава вночі, коли на неї ніхто не дивиться.

– А яка вона може тоді бути? Мабуть, сіра або чорна. Або срібляста, якщо світить місяць.

Ізабела сміється.

– Я так і думала! Ти теж не знаєш цього. Як і лікар.

– То яка ж вона тоді?

Ізабела зупиняється. Порив вітру несе повз нас бджіл і запах квітів. Жовта сукня надимається, ніби вітрило.

– Її тоді зовсім немає, – каже вона.

Ми рушаємо далі. Нас поминає якась стара жінка в одязі, котрий носять пацієнти закладу. Обличчя в неї червоне й мокре від сліз. З нею йдуть двоє розгублених родичів.

– Що ж тоді залишається, коли трави немає? – питаю я.

– Нічого не залишається. Тільки як на неї дивитись, вона є. Часом це ще можна помітити, якщо дуже швидко обернутися.

– Що? Що її там немає?

– Ні, як воно вмить стає на своє місце – трава і все, що є позад тебе. Треба лиш дуже швидко обернутися, тоді ти ще їх захопиш – інакше вони вже будуть на місці і вдаватимуть, що нікуди й не дівалися.

– Хто, Ізабело? – дуже обережно питаю я.

– Речі. Всі, що позад тебе. Вони тільки й чекають, поки ти обернешся, щоб зразу зникнути.

Я задумуюсь над цим. Виходить так, що позад тебе весь час зяє прірва.

– Мене теж не стає, коли ти обертаєшся? – питаю її.

– Тебе теж. Нічого не залишається.

– Он як! – кажу я, трохи вражений. – А для себе я завжди тут. Як би я швидко не обертався.

– Ти обертаєшся не в той бік.

– А хіба від цього теж щось залежить?

– Для тебе залежить, Рольфе.

Мене знову прикро вражає це ненависне ім’я.

– А для тебе? Для тебе як?

Вона дивиться на мене і байдуже сміється, ніби я хтось зовсім їй незнайомий.

– Для мене? Мене ж тут зовсім немає!

– Так? А для мене тебе тут доволі.

Вираз її обличчя міняється. Вона ніби знову пізнає мене.

– Справді? Чому ти не кажеш мені про це частіше?

– Я кажу тобі про це завжди.

– Надто мало.

Вона прихиляється до мене. Я відчуваю її подих у себе на обличчі і її груди крізь тонкий шовк.

– Надто мало, – повторює Ізабела, зітхаючи. – Чому ніхто не знає цього? Ех зи, статуї!

Статуї, міркую я. А чим же я можу бути? Я дивлюсь на неї. Женев’єва дуже вродлива, вона хвилює мене, і завжди, коли ми буваємо разом, у мене в жилах немовби волають тисячі голосів, але потім вони раптом обриваються, ніби між ними неправильно ввімкнуто контакт, я втрачаю розум, однак все це кінчається тільки збентеженням. Не можна ж прагнути божевільної. Може, хто й здатний на таке, але я ні. Це все одно, що прагнути автоматичної ляльки або загіпнотизованої. Але я все-таки не можу не відчувати її близькості.

Зелене шатро алеї розступається, і ми виходимо до заллятих сонцем грядок тюльпанів і нарцисів.

– Тобі треба надягнути капелюшок, Ізабело, – кажу я. – Так хоче лікар.

Вона кидає капелюшок у квіти.

– Лікар! Чого він лиш не хоче! Він хоче одружитись зі мною, але в нього серце висохло бід голоду. Цей лікар – спітніла сова.

Я не думаю, що сови можуть пітніти. Однак образ переконливий. Ізабела ступає, як балерина, поміж тюльпанами і нахиляється до землі.

– Ти їх чуєш?

– Звичайно, – з полегшенням кажу я. – Їх кожному чутно. Вони дзвенять у фа-дієз-мажор.

– А що таке фа-дієз-мажор?

– Це такий тон. Найприємніший з усіх.

Ізабела накриває квіти своєю широкою сукнею.

– Тепер вони дзвенять у мені?

Я киваю головою і дивлюсь на її тоненьку шию. Все в тобі дзвенить, думаю я. Ізабела зриває тюльпан і розглядає розкриту квітку і м’ясисту стеблину, з якої виступає сік.

– Оцей ось зовсім неприємний.

– Значить, він дзвенить у до-мажор.

– Обов’язково має бути мажор?

– Може бути також і мінор.

– А обидва разом?

– У музиці – ні, – кажу я, загнаний на слизьке. – Там є певні принципи. Може бути або мажор, або мінор. Або один за одним.

– Один за одним. – Ізабела дивиться на мене з легким презирством. – Завжди ти намагаєшся викрутитись, Рольфе. Чому?

– І сам не знаю. Я хотіз би, щоб було інакше.

Раптом вона підводиться, кидає геть зірваний тюльпан, одним стрибком вискакує на доріжку і енергійно обтрушує сукню. Потім закочує її й дивиться на ноги. На обличчі в неї написана відраза.

– Що сталося? – злякано питаю я.

– Гадюки, – відповідає вона, показуючи на грядку.

Я оглядаю квіти.

– Там нема ніяких гадюк, Ізабело.

– Є! Он! – Вона показує на тюльпани. – Хіба ти не бачиш, чого вони хочуть? Я відчула це.

– Вони нічого не хочуть. Це квіти, – пояснюю я, нічого не розуміючи.

– Вони торкалися мене! – Ізабела здригається з відрази і не зводить погляду з тюльпанів.

Я беру її за руки й обертаю так, щоб вона не бачила грядок.

– Тепер ти обернулася, і їх уже там немає.

Ізабела важко дихає.

– Не залишай їх так! Розтопчи їх, Рудольфе!

– Їх уже там немає. Ти обернулася, і вони зникли. Як трава і все інше вночі.

Ізабела прихиляється до мене. Я раптом стаю для неї вже не Рольфом. Вона притуляється лицем до мого плеча, їй не треба нічого мені пояснювати. Я Рудольф, і це я повинен знати.