III Вечоріло. Поменшала вже Цілоденная спека, Над горою край неба палав, Мов пожежа далека. Наче дощ золотий із небес, Полила прохолода; Починається рух у шатрах Кочового народа. Звільна, плавно ступаючи, йдуть Кам’яними стежками Чорноокі гебрейки бичем З глиняними збанками — Із збанками на головах, ген Під скалу до криниці, А в руках їх мішки шкіряні, Щоб доїти ягниці. Старші діти по голім степу, Наче зайчики, грають, В перегони біжать і кричать Або з луків стріляють. Де-де чути квиління з шатра Або регіт дівочий; Там хтось пісню заводить сумну, Наче степ у тьмі ночий. Та ось старші, батьки та діди, Із наметів виходять І по горах, по голім степу Скрізь очима поводять: Чи не видно ворожих їздців Де за жовтим туманом? Чи не котить де південний біс Пісковим гураганом? Ні, спокій! І розмови пішли Ті звичайні, сусідські: Щораз менше в ягниць молока, І ягнята ось тільки. Навіть що для ослиць не стає Будякової паші! Доведеться кудись кочувать На пасовиська кращі. Авірон радить край Мадіам, А Датан іще далі. А Мойсей? Той замовкне, мабуть, По вчорашній ухвалі. А втім, в таборі гомін і рух, Біганина і крики; Із шатрів вибігає народ І малий, і великий. Що таке? Чи де ворог іде? Чи впав звір у тенета? Ні, Мойсей! Глянь, Мойсей виходжа Із свойого намета. Хоч літа його гнуть у каблук Із турботами в парі, То в очах його все щось горить, Мов дві блискавки в хмарі. Хоч волосся все біле як сніг, У старечій оздобі, То стоять ще ті горді жмутки, Як два роги на лобі. Він іде на широкий майдан, Де намет заповіту Простяга свої штири роги В штири сторони світу. В тім наметі є скриня важка, Вся укована з міди, В ній Єгови накази лежать, Знаки волі й побіди. Та давно вже не входить ніхто До намету святого, Його жах стереже день і ніч, Мов собака порога. Але камінь великий лежить Край намету до сходу: З того каменя звичай велить Промовлять до народу. На той камінь зіходить Мойсей — І жахнулися люде. Та невже ж волі всіх на докір Він пророчити буде? І прийдеться розбить, розтоптать, Як гнилую колоду, Кого наші батьки і діди Звали батьком народу? Ось між чільними вже Авірон Червоніє з досади, А середнім щось шепче Датан, Лихий демон громади. IV
«Вчора ви, небожата мої, Раду радили глупу; Се хотів я сказать вам тепер Замість першого вступу. Ухвалили печать наложить На язик мій, на душу, — Тож тепер вам усім вперекір Говорити я мушу. Зрозумійте й затямте собі, Ви, сліпців покоління, Що, як зглушите душу живу, Заговорить каміння. Вчора ви сприсяглися свій слух Затикать на промови, Не мої, не тих глиняних уст, А самого Єгови. Бережіться, а то він до вас Заговорить по-свому, Заговорить страшніше сто раз, Як в пустині рик грому. А від слів його гори дрижать І земля подається, Ваше серце, як листя в огні, Зашкрумить і зів’ється. Вчора ви прокляли всякий бунт — І кляли його всує, Бо напроти тих глупих проклять Ваше серце бунтує. Бо в те серце Єгова вложив, Наче квас в прісне тісто, Творчі сили, — ті гнатимуть вас, У призначене місто. Вчора ви уважали спокій Найблаженнішим станом; Та чи радився ум ваш при тім З вашим богом і паном? Чи то він для спокою призвав З міста Ур та з Гаррана Авраама і плем’я його На луги Канаана? Для спокою їх потім водив По йорданськім поділлю? Семилітнім їх голодом гнав Аж над береги Нілю? Якби хтів вас в спокою держать, Наче трупа у крипті, То ви й досі, як сірі воли, Гнули б шиї в Єгипті. Тим-то буду до вас говорить Не від себе, а владно, Щоб ви знали, що з богом на прю Виступать непорадно. Бо Єгови натягнений лук, І тятива нап’ята, І наложена стрілка на ній — І то ви є стріла та. Як стріла вже намірена в ціль, Наострена до бою, Чи подоба стрілі говорить: «Я бажаю спокою?» А що вчора ви тут присягли, |