Вечоріло. Поменшала вже

Цілоденная спека,

Над горою край неба палав,

Мов пожежа далека.

Наче дощ золотий із небес,

Полила прохолода;

Починається рух у шатрах

Кочового народа.

Звільна, плавно ступаючи, йдуть

Кам’яними стежками

Чорноокі гебрейки бичем

З глиняними збанками —

Із збанками на головах, ген

Під скалу до криниці,

А в руках їх мішки шкіряні,

Щоб доїти ягниці.

Старші діти по голім степу,

Наче зайчики, грають,

В перегони біжать і кричать

Або з луків стріляють.

Де-де чути квиління з шатра

Або регіт дівочий;

Там хтось пісню заводить сумну,

Наче степ у тьмі ночий.

Та ось старші, батьки та діди,

Із наметів виходять

І по горах, по голім степу

Скрізь очима поводять:

Чи не видно ворожих їздців

Де за жовтим туманом?

Чи не котить де південний біс

Пісковим гураганом?

Ні, спокій! І розмови пішли

Ті звичайні, сусідські:

Щораз менше в ягниць молока,

І ягнята ось тільки.

Навіть що для ослиць не стає

Будякової паші!

Доведеться кудись кочувать

На пасовиська кращі.

Авірон радить край Мадіам,

А Датан іще далі.

А Мойсей? Той замовкне, мабуть,

По вчорашній ухвалі.

А втім, в таборі гомін і рух,

Біганина і крики;

Із шатрів вибігає народ

І малий, і великий.

Що таке? Чи де ворог іде?

Чи впав звір у тенета?

Ні, Мойсей! Глянь, Мойсей виходжа

Із свойого намета.

Хоч літа його гнуть у каблук

Із турботами в парі,

То в очах його все щось горить,

Мов дві блискавки в хмарі.

Хоч волосся все біле як сніг,

У старечій оздобі,

То стоять ще ті горді жмутки,

Як два роги на лобі.

Він іде на широкий майдан,

Де намет заповіту

Простяга свої штири роги

В штири сторони світу.

В тім наметі є скриня важка,

Вся укована з міди,

В ній Єгови накази лежать,

Знаки волі й побіди.

Та давно вже не входить ніхто

До намету святого,

Його жах стереже день і ніч,

Мов собака порога.

Але камінь великий лежить

Край намету до сходу:

З того каменя звичай велить

Промовлять до народу.

На той камінь зіходить Мойсей —

І жахнулися люде.

Та невже ж волі всіх на докір

Він пророчити буде?

І прийдеться розбить, розтоптать,

Як гнилую колоду,

Кого наші батьки і діди

Звали батьком народу?

Ось між чільними вже Авірон

Червоніє з досади,

А середнім щось шепче Датан,

Лихий демон громади.

«Вчора ви, небожата мої,

Раду радили глупу;

Се хотів я сказать вам тепер

Замість першого вступу.

Ухвалили печать наложить

На язик мій, на душу, —

Тож тепер вам усім вперекір

Говорити я мушу.

Зрозумійте й затямте собі,

Ви, сліпців покоління,

Що, як зглушите душу живу,

Заговорить каміння.

Вчора ви сприсяглися свій слух

Затикать на промови,

Не мої, не тих глиняних уст,

А самого Єгови.

Бережіться, а то він до вас

Заговорить по-свому,

Заговорить страшніше сто раз,

Як в пустині рик грому.

А від слів його гори дрижать

І земля подається,

Ваше серце, як листя в огні,

Зашкрумить і зів’ється.

Вчора ви прокляли всякий бунт —

І кляли його всує,

Бо напроти тих глупих проклять

Ваше серце бунтує.

Бо в те серце Єгова вложив,

Наче квас в прісне тісто,

Творчі сили, — ті гнатимуть вас,

У призначене місто.

Вчора ви уважали спокій

Найблаженнішим станом;

Та чи радився ум ваш при тім

З вашим богом і паном?

Чи то він для спокою призвав

З міста Ур та з Гаррана

Авраама і плем’я його

На луги Канаана?

Для спокою їх потім водив

По йорданськім поділлю?

Семилітнім їх голодом гнав

Аж над береги Нілю?

Якби хтів вас в спокою держать,

Наче трупа у крипті,

То ви й досі, як сірі воли,

Гнули б шиї в Єгипті.

Тим-то буду до вас говорить

Не від себе, а владно,

Щоб ви знали, що з богом на прю

Виступать непорадно.

Бо Єгови натягнений лук,

І тятива нап’ята,

І наложена стрілка на ній —

І то ви є стріла та.

Як стріла вже намірена в ціль,

Наострена до бою,

Чи подоба стрілі говорить:

«Я бажаю спокою?»

А що вчора ви тут присягли,