Іван Франко МОЙСЕЙ Пролог Народе мій, замучений, розбитий, Мов паралітик той на роздорожжу, Людським презирством, ніби струпом, вкритий! Твоїм будущим душу я тривожу, Від сорому, який нащадків пізних Палитиме, заснути я не можу. Невже тобі на таблицях залізних Записано в сусідів бути гноєм, Тяглом у поїздах їх бистроїзних? Невже повік уділом буде твоїм Укрита злість, облудлива покірність Усякому, хто зрадою й розбоєм Тебе скував і заприсяг на вірність? Невже тобі лиш не судилось діло, Що б виявило твоїх сил безмірність? Невже задарма стільки серць горіло До тебе найсвятішою любов’ю, Тобі офіруючи душу й тіло? Задарма край твій весь политий кров’ю Твоїх борців? Йому вже не пишаться У красоті, свободі і здоров’ю? Задарма в слові твойому іскряться І сила, й м’якість, дотеп, і потуга, І все, чим може вгору дух підняться? Задарма в пісні твоїй ллється туга, І сміх дзвінкий, і жалощі кохання, Надій і втіхи світляная смуга? О ні! Не самі сльози і зітхання Тобі судились! Вірю в силу духа І в день воскресний твойого повстання. О, якби хвилю вдать, що слова слуха, І слово вдать, що в хвилю ту блаженну Вздоровлює й огнем живущим буха! О, якби пісню вдать палку, вітхненну, Що міліони порива з собою, Окрилює, веде на путь спасенну! Якби!.. Та нам, знесиленим журбою, Роздертим сумнівами, битим стидом,— Не нам тебе провадити до бою! Та прийде час, і ти огнистим видом Засяєш у народів вольних колі, Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом, Покотиш Чорним морем гомін волі І глянеш, як хазяїн домовитий, По своїй хаті і по своїм полі. Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий, Та повний віри; хоч гіркий, та вільний, Твоїй будущині задаток, слізьми злитий, Твойому генію мій скромний дар весільний. Д[ня] 20 липня 1905 І Сорок літ проблукавши, Мойсей По арабській пустині Наблизився з народом своїм О межу к Палестині. Тут ще піски й червоні, як ржа, Голі скелі Моава, Та за ними синіє Йордан, І діброви, й мурава. По моавських долинах марних Ось Ізраїль кочує: За ті голі верхи перейти Він охоти не чує. Під подертими шатрами спить Кочовисько ледаче, А воли та осли їх гризуть Осети та будяччє. Що чудовий обіцяний край, Що смарагди й сапфіри Вже ось-ось за горою блистять, — З них ніхто не йме віри. Сорок літ говорив їм пророк Так велично та гарно Про обіцяну ту вітчину, І все пусто та марно. Сорок літ сапфіровий Йордан І долина пречудна Їх манили й гонили, немов Фата-моргана злудна. І зневірився люд, і сказав: «Набрехали пророки! У пустині нам жить і вмирать! Чого ще ждать? І доки?» І покинули ждать, і бажать, І десь рваться в простори, Слать гінців і самим визирать Поза ржавії гори. День за днем по моавських ярах, Поки спека діймає, У дрантивих наметах своїх Весь Ізраїль дрімає. Лиш жінки їх прядуть та печуть В грані м’ясо козяче, А воли та осли їх гризуть Осети та будяччє. Та дрібна дітвора по степу Дивні іграшки зводить: То воює, мурує міста, То городи городить. І не раз напівсонні батьки Головами хитають. «Де набрались вони тих забав? — Самі в себе питають. — Адже в нас не видали того, Не чували в пустині! Чи пророцькі слова перейшли В кров і душу дитині?» II Лиш один з-поміж сеї юрби У шатрі не дрімає І на крилах думок і журби Поза гори літає. Се Мойсей, позабутий пророк, Се дідусь слабосилий, Що без роду, без стад і жінок Сам стоїть край могили. Все, що мав у житті, він віддав Для одної ідеї, І горів, і яснів, і страждав, І трудився для неї. Із неволі в Міцраїм свій люд Вирвав він, наче буря, І на волю спровадив рабів Із тіснин передмур’я. Як душа їх душі, підіймавсь Він тоді многі рази До найвищих піднебних висот І вітхнення, й екстази. І на хвилях бурхливих їх душ У дні проби і міри Попадав він із ними не раз У безодню зневіри. Та тепер його голос зомлів І погасло вітхніння, І не слухає вже його слів Молоде покоління. Ті слова про обіцяний край Для їх слуху — се казка; М’ясо стад їх, і масло, і сир — Се найвищая ласка. Що з Міцраїм батьки і діди Піднялись до походу, На їх погляд, се дурість, і гріх, І руїна народу. Серед них Авірон і Датан Верховодять сьогодні; На пророцькі слова їх одвіт: «Наші кози голодні!» І на поклик його у похід: «Наші коні не куті». На обіцянки слави й побід: «Там войовники люті». На принади нової землі: «Нам і тут непогано». А на згадку про божий наказ: «Замовчи ти, помано!» Та коли загрозив їм пророк Новим гнівом Єгови, То йому заказав Авірон Богохульні промови. А на зборі Ізрайля синів, Честь віддавши Ваалу, Голосистий Датан перепер Ось якую ухвалу: «Хто пророка із себе вдає, І говорить без зв’язку, І обіцює темній юрбі Божий гнів або ласку,— Хто до бунту посміє народ Накликати, до зміни І манити за гори, настріть Кінцевої руїни,— Той на пострах безумцям усім Між отсим поколінням Най опльований буде всіма І побитий камінням». |
