Така малоросійська свідомість в очах будівничих нової української нації стала тепер гальмом на шляху розвитку української свідомості. В епоху розвитку тогочасної національної ідеології «малоросійство» почало сприйматись як щось архаїчне і шкідливе, проімперське. Неприйняття «малоросійства» з'явилося саме в другій половині ХЕХ століття—тоді, коли остаточно затвердились назви «Україна» й «українці». «Мала Росія», схоже, не подобалася творцям нової української нації саме через свою нібито «російськість». А в XX столітті «малорос» у слововжитку свідомих українців узагалі став синонімом «хохла», не свідомого своєї національної приналежності. Спрацьовувала елементарна «народна етимологія» — раз «Мала», значить менш вартісна, менша сестра тощо. Наш читач може собі уявити, як цей термін мав сприйматись авторами вже доби української незалежності, вихованими на одіозних радянських оповідях про старших і молодших «сестер» в СРСР…

Так досить швидко, як для історії, слово, котре було колись не надто приємним для прихильників імперської ідеології, стало жупелом і для палких українських борців із тією ідеологією. Інша доля спіткала поняття «Велика Росія», яке на XIX століття перетворилося у «Великоросія» (паралельно з тим, як «Мала Росія» стала «Малоросією»). Позначаючи в цей період тридцять власне російських губерній на противагу решті губерній імперії (зокрема і двом «малоросійським», а також білоруським тощо), термін став теж чимось більшим, аніж звичайна географічна назва, а саме вагомим поняттям російської ідентичності, назавжди набувши асоціацій з імперською величчю — і ось Володимир Ленін уже пише свій твір «О национальной гордости великороссов»…

Сьогодні ж обидва терміни фактично сприймаються цілком однозначно як прихильниками української національної ідеї (із числа як українців, так і росіян), так і її супротивниками. «Великоросія» — як синонім великої, могутньої імперії (російської, радянської тощо), «Малоросія» — як символ приниженості, неповноцінності, чи принаймні нижчого, підлеглого статусу. І нікому, здається, просто не хочеться згадувати, що історія цих двох цікавих термінів далеко не така проста і примітивна, як кортіло б деяким політикам та публіцистам, ба навіть історикам. На нашу думку, ліпше розуміння цієї історії як українцями, так і росіянами може допомогти зробити нарешті неактуальними слова Андреаса Каппелера про те, що «більшість росіян усе ще дивиться на українців як на малоросів, частину російської нації, і не розуміє, чому українці намагаються утвердити свою мову, свою культуру і власну державу». Адже дійсно справжня «дружба народів» можлива лише між «рівноцінними» націями…

На початку цього розділу автор має відразу зізнатися в одному маленькому шахрайстві. Протягом XIV-XVI століть політичних відносин між Україною та Росією не існувало і не могло бути. Проте виявити україно–російські сюжети можна спробувати. Адже українці та росіяни мешкали у двох сусідніх великих князівствах (Литовському і Московському), далеко не в усьому схожих за політичним устроєм та культурою. Якщо росіяни були для свого Великого князівства, мовити б, титульною нацією, то українці у Великому князівстві Литовському знали різні часи стосовно їхньої ролі в житті «не їхньої їхньої» країни. Утім, почнімо — спочатку.

XIII століття було для всієї Східної Європи неспокійним часом. З далеких східних степів прийшли непереможні жахливі завойовники — одні називали їх монголами, інші татарами, а були й такі, хто вважав, що правильне ім'я цих кочовиків дуже символічне — «тартари», тобто «пекельнілюди», «люди з Тартару» (відоме малоприємне місце з давньогрецької міфології). Монголи не просто пустили шкереберть усталену політичну структуру Східної Європи — вони спромоглися заснувати власну доволі міцну імперію, одним з улусів котрої став північний улус Джучі, який все частіше називали Золотою Ордою, зі столицею в місті Сарай у пониззі великої річки Ітиль (Волги). І якщо Польща та Угорщина зуміли оговтатись і зберегти політичний суверенітет, то над князями роздробленої Русі запанував хан Золотої Орди. Запанував як верховний володар і сюзерен, і саме його руські літописи стали називати терміном «цар» — видозмінене грецьке «кир», тобто «кесар», від імені «Цезар», котре вже давно перетворилося на титул, що означав найвищу імперську світську владу (звідси, дивні для нас сьогодні літописні згадки про «доброго царя Джанібека» чи «суворого царя Узбека», котрі означали золото- ординських ханів). Сьогодні існують різні погляди щодо того, наскільки тяжким було «іго татарське» для земель Русі, проте так чи інак воно було досить обтяжливим для тих князів, котрі намагалися вести самостійну політику, — це стосується обох нових політичних центрів руських земель, як Галицько-Волинської, так і Володимиро–Суздальської Русі. І якщо перша через закінчення династії Даниловичів фактично розпалася, то друга стала ядром для так званої Залесської Русі, згодом — Московського князівства. Але святе місце порожнім не буде — замість могутньої Галицько–Волинської держави постало інше державне утворення, сформоване, здавалося б, найбільш занедбаним європейським етносом, «останніми язичниками Європи» — литовцями. Потужний зовнішній чинник у формі тиску з боку як Русі, так і Тевтонського ордену, під патронатом котрого відбувалася активна німецька колонізація Балтії, змусила окремі литовські союзи племен (аукштайтів, жемайтів, курземе, земгалів) об'єднатись і створити цілком життєздатну державу. Сталося це вже в середині XIII століття, за князя Міндовга — супротивника, а інколи і союзника Данила Галицького. Після зникнення Галицько–Волинської Русі в 1340–х роках її землі, так само як і землі інших південно–західних та західних руських князівств, навдивовижу швидко увійшли до складу Великого князівства Литовського.

Ми практично не маємо даних про якесь серйозне литовсько–руське військове протистояння: ресурси Литви не дозволяли вести справжню широкомасштабну війну на кількох напрямках (тим більше проти все ще небезпечного південно–східного сусіда — татарських орд, що почали виокремлюватися зі складу Золотої Орди). Утім, вигідну зовнішньополітичну кон'юнктуру на півдні та сході (роздробленість Русі, і згодом — у XIV столітті — роздробленість Золотої Орди) дуже вчасно доповнила виважена політика литовських князів, котру, зазвичай, скорочено формулюють як «ми старого не змінюємо, нового не запроваджуємо». Як писав Михайло Грушевський, «рідко коли в європейській історії можна було бачити такий швидкий і великий територіяльний зріст. Сей напрям [на південь. — Д. Ж.] був подиктований принципом найменшого спротивлення або найменшої трати сил. Бо на нові здобутки в землях північних: білоруських і великоросійських треба було більше сил і більше енергії». Справа в тому, що українські князі стали почуватися невпевнено з початком явного розпаду Золотої Орди, коли ярлики на княжіння вже не гарантували, як раніше, безпеки ані їм, ані їхнім підданим, адже хани в Сараї почали змінюватися з калейдоскопічною швидкістю, і кожен хотів подарунків за ярлик, а у випадку «ставки не на ту конячку» в цій боротьбі за ханський престол доля нещасливого князя могла бути не надто доброю. Литовські ж князі пропонували захист і політичну стабільність. Тому не дивним є те, що починається ланцюгова реакція приєднання дрібних руських князівств до Литви. Ба більше, дрібні князі–Рюриковичі цілком могли розраховувати на те, що вони залишаться при владі у своїх князівствах, тоді як більші князі часто–густо все ж таки мали що втрачати — тому, наприклад, київські Рюриковичі пробували вчинити опір литовцям князя Ольгерда в 1360–х роках, покликавши на допомогу татар (кульмінацією протистояння стала знаменита битва на Синіх Водах і перехід Київщини й Поділля під владу Литви). Але такі випадки були рідкістю, і нащадки великого князя Литовського Гедиміна поступово посіли князівські столи в більшості південних руських (українських) значних міст. Дрібніші князівства (а їх, наприклад, тільки на Чернігово–Сіверщині були в цей час десятки) залишилися при колишніх власниках. Просування литовців на південь і схід вражало за швидкістю та масштабами — в останні десятиріччя XIV століття верховенство Литви визнали князі не тільки Волині, Київщини, Поділля, Чернігівщини, а й Сіверщини, Смоленщини, навіть Брянська і Калуги.