Валуєвський циркуляр добряче налякав українську інтелігенцію. Як писав 1871 року Микола Костомаров, стараннями імперської цензури українська література перестала існувати в межах імперії. Нове посилення українського руху почалося на початку 1870–х років, коли заборону було послаблено. Не забуваймо також, що до Російської імперії добре пасує і знаменита характеристика щодо її західної сусідки, імперії Австрійської — «абсолютизм, котрий пом'якшується недбалістю».
Отже, український рух, хоч і підірваний заборонами, й далі існував. Проте його сильним конкурентом в Україні став у цей період значно динамічніший, російський за суттю, народницький революційний рух, який приваблював молодих талановитих радикально налаштованих українців найрізноманітнішого походження. Загальновідомо, що серед народників, членів «Землі і волі», «Народної волі» та «Чорного переділу» було багато українців—українське коріння мали Микола Кибальчич, Софія Перовська, Дмитро Лизогуб, Яків Стефанович, в Україні народився Андрій Желябов, який підтримував непогані зв'язки з Михайлом Драгомановим та Володимиром Антоновичем, хоча останні й не поділяли методів політичної боротьби народників… Активна участь українців у загальноросійському народницькому революційному русі — окрема цікава тема, проте ми все ж подамо кілька цікавих фактів, які, може, декому видадуться несподіваними.
Так, син українського священика з містечка Короп на Чернігівщині, Микола Кибальчич (1853-1881), був, мабуть, найкращим у Російській імперії хіміком–практиком, його здібності та чималий винахідницький талант були поставлені на службу революції й терору. Микола, навчившись виробляти в домашніх умовах нітрогліцерин та динаміт, удосконалив їх, зробивши ліпшими за силою вибуху, ніж динаміт Нобеля — знаного шведського винахідника цієї вибухівки. Кибальчич також створив рецепт унікальної фарби для підпільних друкарень народовольців. Не був чужий народникові–українцю і хист публіциста — 1881 року він написав програмову для народників статтю «Політична революція та економічне питання». Увійшовши до складу терористичної групи Андрія Желябова, Кибальчич проаналізував помилки попередніх замахів на царя і вирішив створити бомбу нового типу, фактично — прообраз потужної осколочної гранати, яка й вирішила долю царя 1 березня 1881 року і почасти визначила подальшу політичну ситуацію в імперії. Після свого арешту в березні того-таки року, за кілька днів до страти Кибальчич, як відомо, розробив проект першого у світі цілком працездатного реактивного літального апарата, проте креслення «бомбіста–терориста» були покладені чиновниками «під сукно». Показовим щодо того, ким уважав себе Микола Кибальчич, українець із походження, є його запис у «Деле о совершенном 1 марта 1881 года злодеянии, жертвой коего пал в бозе почивший император Александр ІІ: «Звати мене — Микола Іванович Кибальчич. Від народження маю — 27 років, віри — православної. Походження і національність — син священика, росіянин. Звання — був студентом Інституту інженерів шляхів сполучення». Проте за вчинок «росіянина» Кибальчича поплатились його земляки — «малороси»: рідним «царевбивці» було запропоновано змінити прізвище, однак вони відмовилися (нерідкісна практика в Російській імперії — подібне сталося з родичами відомого Григорія Отреп'єва, а на початку XIX століття, такий собі полковник Пугачевський навіть сам порушив клопотання з метою змінити прізвище, яке, на його думку, нагадувало про «бунтівника Пугачова»). Сім’я терориста зазнала репресій — усіх юнаків виключили з навчальних закладів і відправили в солдати. Через півроку, не витримавши потрясіння й переслідувань, померли сестра і брат народовольця. Буря не обійшла і земляків Кибальчича: указом Олександра III, сина вбитого царя, було заборонено розбудову містечка Короп, а його мешканцям наказано звести церкву і все життя замолювати гріх земляка — своєрідний відголосок сивої давнини в «модернізованій» Російській імперії, чи не так?
Не менш несподіваною є доля іншої видатної особи з числа народовольців — Софії Перовської (1853— 1881). Вона була не мало не багато правнучкою останнього українського гетьмана Кирила Розумовського (рід Перовських походить від позашлюбних онуків гетьмана, синів Олексія Кириловича Розумовського, які дістали прізвище Перовський від назви села Перове, де колись таємно вінчалися брат гетьмана, Олексій, та імператриця Єлизавета Петрівна, і графський титул). Рід Перовських дав імперії кількох визначних політиків та військових — дядько Софії, генерал Василь Перовський, був генерал–губернатором Оренбурга (про нього дуже недоброзичливо свого часу відгукнувся Шевченко, засланий до оренбурзьких степів: «бездушний сатрап і наперсник царя»). Батько Софії, Лев Перовський, сам був не без революційного «гріха» — замолоду співчував декабристам, проте згодом відійшов від цього руху і на Сенатську площу 1825 року не ходив, зате протягом 1841-1852 років був міністром внутрішніх справ Російської імперії, очолював міністерство уділів, а в 1865-1867 роках обіймав посаду петербурзького генерал–губернатора. Також Лев Перовський керував роботою Комісії для дослідження старожитностей, брав участь у розкопках у Криму і Новгороді, зібравши велику нумізматичну колекцію, яка згодом поповнить Ермітаж. Іще один дядько революціонерки, Олексій Перовський, був людиною більш мирною — його знають під псевдонімом Антон Погорельський і як автора кількох книжок, зокрема відомої повісті–казки «Чорна курка, або підземні жителі» (1829). Цей Перовський не забував і про своє українське коріння — його перу належить збірка повістей і оповідань «Двійник, або мої вечори в Малоросії» (1828).
А ось Софія Перовська пішла іншим шляхом — навчаючись у 1869—1870 роках на Алчинських жіночих курсах у Петербурзі, вона познайомилася з радикально налаштованою студентською молоддю, що наприкінці 1870–х призвело до часткового розриву з родиною (найменша дитина в родині, Софія була улюбленицею матері, яка турбувалася про доньку аж до її трагічної загибелі). У1871-1872 роках правнучка українського гетьмана була серед організаторів гуртка народників — «чайковців», брала участь у загалом безуспішному «ходінні в народ» протягом 1872-1873 років, вела пропаганду серед робітників, утримувала конспіративні квартири, виявивши колосальні організаторські здібності та вірність революційним переконанням, що межувала з відвертим фанатизмом. У січні 1874 року Софія Перовська була заарештована і на шість місяців ув'язнена в Петропавлівській фортеці, в 1877-1878 роках була виправдана за судовим «процесом 193–х» (траплялись такі речі в оновленій судовій системі імперії!), влітку 1878 року знову зазнала арешту, але втекла із заслання і перейшла на нелегальне становище. Будучи з 1878 року членом організації «Земля і воля», а після її розколу 1879 року — членом виконкому радикально–терористичної «Народної Волі», Софія брала активну участь у всіх спробах замаху на царя Олександра II, сьомий з котрих, 1 березня 1881 року, 28–річна тендітна дівчина з коротким волоссям (типова зачіска емансипованих дівчат другої половини XIX століття) сама спланувала і здійснила після арешту свого коханого Андрія Желябова, разом з яким Перовська видавала «Робітничу газету». Саме завдяки залізній волі Перовської справу вдалося довести до кінця — царя вбили лише тоді, коли підпільну терористичну організацію вже фактично було розкрито і знешкоджено. Заарештована 10 березня 1881 року, Софія Перовська була повішена 3 квітня того самого року в Петербурзі разом із чотирма іншими організаторами вбивства царя — Желябовим, Михайловим, Кибальчичем та метальником першої бомби в царя під час замаху 1 березня — Рисаковим. За родиною Перовських було встановлено поліційний нагляд, брата Софії Перовської, Василя, заслано до Тобольська на п'ять років. Зрештою рід Перовських занепав…
Фактично єдиним серед усіх народників, хто спробував залучити до революційної боротьби селян (до того ж українських) був Яків Стефанович (1853-1915), котрий походив із Чернігівщини. 1877 року він намагався підняти повстання в селах Чигиринського повіту. Проте цікаво, що для того, аби збунтувати селян, Стефанович та його друзі–народники не вдалися до якихось спогадів про козацькі чи гайдамацькі часи, а звернулися до віри селян в батюшку–царя, фактично надуривши місцевих мешканців фальшивим «золотими грамотами», у яких цар закликав його вірних підданих–селян формувати «дружини» і йти бити панів, забираючи та ділячи їхню землю. До тисячі селян записались у ці таємні «дружини». Усе це дістало назву «Чигиринської змови», котра для селян скінчилась погано—більшість із них покарали батогами (навіть цар–реформатор не скасував тілесні покарання для селян Російської імперії, тоді як їх було заборонено для всіх інших станів). Стефановичу пощастило більше — він учасно втік, але потім таки був заарештований і відправлений на каторгу; з 1883 до 1890 року відбував своє покарання в Якутії, згодом повернувся на рідну Чернігівщину, проте політикою більше не займався.
