У новій, етнічно визначеній російській нації другої половини XIX століття більше не залишалось місця для «малоросійської» мови та культури. Національно-культурні прагнення українців тепер відкидала переважна більшість наляканого польським повстанням 1863 року російського суспільства, оскільки ці прагнення ставили під сумнів єдність «російської» нації, яка охоплювала велико-, мало- та білоросів. Так українське питання стало однією із ключових проблем імперії, хоча ще кілька десятиліть тому про це важко було навіть подумати.
Отже, з моменту формулювання графом Уваровим своїх знаменитих трьох постулатів і до того часу, коли вони почали реально втілюватись у життя (практично в повному обсязі) минуло чимало часу. Протягом цього часу виникла і була розгромлена перша на українських землях у складі Російської імперії організація, яка ставила перед собою політичну мету (Кирило–Мефодіївське братство), змінилося покоління українських діячів, сформувалось те, що ми називаємо українофільством, і українські, неполітичні по своїй суті, організації — громади, а також відбулося польське повстання 1863 року.
Загалом дуже спокусливо назвати саме 1863 рік роком перелому в ставленні імперських чиновників і водночас багатьох громадян Російської імперії до українського питання. Початок «великих реформ» в імперії, звільнення селян, лібералізація внутрішнього устрою, допущення звичайних громадян до владних важелів (у формі земської та міської реформ) — усе це вилилось у те, що реакцію суспільства стало важче контролювати. Російські радикали та ліберали вітали реформи, але першим вони здавались надто обмеженими, звичайною кісткою, кинутою для заспокоєння громадян. Не забуваймо про селянське невдоволення (за результатами реформи 1861 року багато селян утратили частину землі через так звані відрізки), виступи студентів, підпали, у яких звинувачували «нігілістів», чутки про велику війну з європейськими країнами через польське питання, інформація про підготовку котрого періодично потрапляла до російської преси, і стане зрозуміло, що в такій наелектризованій атмосфері могли зародитися й ідеї «українського політичного сепаратизму» — не в головах українських діячів, але в головах імперських чиновників, зокрема далеко не дурних і вельми високого рангу. Наслідком стала перша в XIX столітті заборона на друк книжок українською мовою—сумнозвісний Валуєвський циркуляр від 20 червня 1863 року. Кілька слів про автора цього документа: граф Петро Валуєв протягом 1861-1868 років був міністром внутрішніх справ імперії, курирував проведення земської та міської реформ, а згодом, у 1879-1881 роках навіть був головою кабінету міністрів. Валуєв ніколи не належав до числа реакціонерів і архіконсерваторів, скоріше його погляди були помірковано–консервативними (ми маємо чудовий особистий щоденник Валуєва, цінне джерело з історії Російської імперії другої половини XIX століття), подекуди він добре знаходив спільну мову з так званими ліберальними бюрократами (гуртком російських політиків, пов'язаних з великими князем Костянтином Павловичем). Через виняткову важливість Валуєвського циркуляра в історії становлення україно–російських відносин у XIX столітті, а також через суперечки щодо його характеру сьогодні, ми наводимо повний текст документа (мовою оригіналу):
«Циркуляр министра внутренних дел П. А. Валуева Киевскому, Московскому и Петербургскому цензурным комитетам от 18 июля 1863 г.
Давно уже идут споры в нашей печати о возможности существования самостоятельной малороссийской литературы. Поводом к этим спорам служили произведения некоторых писателей, отличавшихся более или менее замечательным талантом или своею оригинальностью. В последнее время вопрос о малороссийской литературе получил иной характер вследствие обстоятельств чисто политических, не имеющих никакого отношения к интересам собственно литературным. Прежние произведения на малороссийском языке имели в виду лишь образованные классы Южной России, ныне же приверженцы малороссийской народности обратили свои виды на массу непросвещенную, и те из них, которые стремятся к осуществлению своих политических замыслов, принялись, под предлогом распространения грамотности и просвещения, за издание книг для первоначального чтения, букварей, грамматик, географий и т. п. В числе подобных деятелей находилось множество лиц, о преступных действиях которых производилось следственное дело в особой комиссии.
В С.-Петербурге даже собираются пожертвования для издания дешевых книг на южнорусском наречии. Многие из этих книг поступили уже на рассмотрение в С.-Петербургский цензурный комитет. Немалое число таких же книг представляется и в Киевский цензурный комитет. Сей последний в особенности затрудняется пропуском упомянутых издании, имея в виду следующие обстоятельства: обучение во всех без изъятия училищах производится на общерусском языке и употребление в училищах малороссийского языка нигде не допущено; самый вопрос о пользе и возможности употребления в школах этого наречия не только не решен, но даже возбуждение этого вопроса принято большинством малороссиян с негодованием, часто высказывающимся в печати. Они весьма основательно доказывают, что никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может, и что наречие их, употребляемое простонародием, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши; что общерусский язык так же понятен для малороссов, как и для великороссиян, и даже гораздо понятнее, чем теперь сочиняемый для них некоторыми малороссами, и в особенности поляками, так называемый украинский язык. Лиц того кружка, который усиливается доказывать противное, большинство самих малороссов упрекает в сепаратистских замыслах, враждебных к России и гибельных для Малороссии.
Явление это тем более прискорбно и заслуживает внимания, что оно совпадает с политическими замыслами поляков, и едва ли не им обязано своим происхождением, судя по рукописям, поступавшим в цензуру, и по тому, что большая часть малороссийских сочинений действительно поступает от поляков. Наконец, и киевский генерал–губернатор находит опасным и вредным выпуск в свет рассматриваемого ныне духовною цензурой перевода на малороссийский язык Нового Завета.
Принимая во внимание, с одной стороны, настоящее тревожное положение общества, волнуемого политическими событиями, а с другой стороны, имея в виду, что вопрос об обучении грамотности на местных наречиях не получил еще окончательного разрешения в законодательном порядке, министр внутренних дел признал необходимым, впредь до соглашения с министром народного просвещения, обер–прокурором Св. Синода и шефом жандармов относительно печатания книг на малороссийском языке, сделать по цензурному ведомству распоряжениє, чтобы к печати дозволялись только такие произведения на этом языке, которые принадлежат к области изящной литературы; пропуск же книг на малороссийском языке как духовного содержания, так учебных и вообще назначаемых для первоначального чтения народа, приостановить. О распоряжении этом было повергаемо на высочайшее государя императора воззрение и Его Величеству благоугодно было удостоить оное монаршего одобрения».
Навколо Валуєвського циркуляра дотепер існує чимало міфів, створюваних прихильниками найрізноманітніших переконань — від версії, що цей документ забороняв українську мову взагалі, до думки, за якої він не був репресивним актом щодо української культури. Як може пересвідчитись наш читач, документ не забороняв говорити українською чи друкувати нею художні твори (подібні ганебні заборони, наприклад, знає історія Великої Британії щодо ірландської мови). Проте для тогочасних реалій Російської імперії це був документ небачений — жодна інша мова не піддавалась у сфері книгодрукування таким репресіям і бюрократичним обмеженням. Чому цього першими «удостоїлись» українці, ми вже говорили вище. З тексту циркуляра видно, що найдужче міністра внутрішніх справ і його команду турбували не стільки явно фантастичні чутки, що українці ладні здійняти повстання і створити власний гетьманат, а довготермінова перспектива — поширення книжок для народу, його освіта мала привести поступово до того, що маленькі гуртки інтелігентів–українофілів (самі по собі не надто небезпечні) могли «розбудити», чи то пак «створити», щось окремішнє, український народ і згодом навіть українську націю. Тому, мовляв, панове українофіли, хочете гратися в українство — грайтесь у вузькому колі, а псувати українськими ідеями вірних селян — «малоросів», котрі говорять майже чистою російською (а не зіпсованою поляками мовою, яку вважають якоюсь «українською») вам зась! До речі, пропагандистські трюки зі сприйняттям однієї мови як «зіпсованої» іншої та заходи проти неї під маркою її «виправлення» є не рідкість також у сьогоднішньому світі — так, іще донедавна турецька влада фактично не визнавала існування курдської мови, вважаючи курдів «здичавілими гірськими турками, які забули правильну турецьку мову». Воістину немає нічого нового під сонцем!
