— Що тобі, донечко?

Боже, тільки не таким голосом питати, тільки не таким, бо від нього хочеться не плакати, а ридати!

Дарка закидає руки за шию мамі, добру хвилину німо дивиться їй в очі, а потім питає, хоч і видно, як важко їй питати про це:

— Мамцю… мамцику… Прошу мені сказати… але прошу правду сказати: я дуже… погана?

Мама крутить головою так, ніби бджола вкусила її десь в саме око. Дарка відразу вірить мамі, що вона не така вже погана.

— Хто тобі таких дурниць наговорив, дитинко? Таж ти моя люба, гарненька доня! Хто має такі, як моя донечка, розумні, гарні, сірі-сірі оченята? Ну, хто? А хто має такі золоті, такі пишні коси, як моя дівчинка?

«А про веснянки мовчить… мовчить», — щипає щось Дарку за серце.

— А все-таки Ориська не має веснянок…

Мама цілує Дарку в лоб і ніс — в ті місця, де найбільше скупчилося веснянок.

— Дурненька моя панна! Весняночки на носі означають… здоров'я! Правда, правда! Ориська анемічна, й тому вона не має веснянок… Хіба ти не знаєш, що вона цілу зиму пила риб'ячий жир? Дурненька моя дівчинка, дурненька…

Тепер Дарка і собі сміється, і цей сміх звучить, як пісенька щастя. Потім якось непомітно Дарка опиняється в маминих обіймах. Лежать, притулившись одна до одної так близько, що Дарка чує, як б'ється живчик на маминій шиї. Щасливі своєю любов'ю, вони не відриваються одна від одної.

На другий день Ориська проговорилася, що, коли директорів син здоровкався з нею, вона була не одна. Була вона, як виявилося, тільки додатком до Софійки, з якою ходила купатися.

Отака-то Ориська!

До Веренчанки приїхала з Відня директорова дочка Ляля. Дарка вийшла до чернівецького поїзда по газети таткові і тоді вперше побачила Лялю. Дарка з першого погляду розгляділа, що Ляля дуже тонка в поясі і напрочуд зграбна. Лялине лице зразу не сподобалося Дарці. Може, то була вина зачіски, але вся поверхня лиця у Лялі являла собою невеликий трикутник, і на цій обмеженій площі (Ляля носила тоді гривку до самих брів) розмістилась пара великих, довгастих зелених очей, довгий, може, дещо задовгий, породистий ніс. Так що для рота вже не ставало місця. Тому він вийшов малий, з тонкими, хоч чітко окресленими губами.

До такого обличчя треба було звикати, хоч і яке б воно вродливе не було.

Зважаючи на вечірню пору, Ляля була одягнена в плаття-костюм з зеленого сукна і кофточку, пошиту під гусарську куртку. Коли ж додати, що в руках цієї віденської директорової дочки була ще й тростинка, яку вона вертіла в руках, наче справжній гусар, то зрозуміло, що поява її на тихому веренчанському вокзалі викликала сенсацію.

Лялю анітрохи не бентежило те, що всі з цікавістю розглядали її. Навпаки, це, здавалося, ще більше підносило її настрій. Поки надійшов поїзд з Чернівців, Ляля не тільки встигла познайомитися з усією інтелігентною молоддю села (тут увійшло в традицію виходити до вечірнього поїзда не заради нього, а заради взаємних зустрічей), але й безапеляційно об'явила себе її ватажком. Тоді-то вона й познайомила офіційно Дарку з своїм братом Данком, з безробітним молодим учителем гімназії Дмитром Уляничем, старшим студентом юристом Петром Костиком і студентом першого курсу філософії Ярославом Празьким.

Зрозуміло, що всіх їх знала Дарка так само добре, як і вони її. Тільки до цієї хвилини вони, братія, — придумав таке слово Улянич, — ні Дарки, ні Ориськи не визнавали гідними свого товариства. Просто вважали їх ще за нещасних малюків. Тоді коли Улянич (сіре, безкольорове обличчя з парою глибоко посаджених меланхолійних очей), який іноді бував у Підгірських, ставився якось більше по-батьківському до Ориськи й Дарки, то Костик відносно них вів себе нетактовно.

Він уперто називав їх «дітками», в нього вистачало нахабства спитати іноді і при сторонніх людях: «Чи живі-здорові ляльки?», домагався по-дурному, щоб його величали «вуйком» і таке інше.

Дарка з Ориською мстили йому тим, що позаочі критикували його нещадно. Критикували в ньому все: і його розгойдану ходу, і його довгі, як у бузька, ноги, і його широкі, як лопати, долоні, і його «кінське» з велетенськими зубами лице, і його манеру тримати себе — одним словом, усе, що тільки кидалося їм в очі.

До Празького вони не мали симпатії тільки тому, що він близько дружив з Костиком. Можливо, коли б він знав, якою смішною здається його опецькувата, квадратна фігура на фоні того довготелесого Костика, то він з-за самолюбства не показувався б разом з ним. Але Празькому не було кому про це сказати. Звідсіль і пішло, що він з Костиком стали нерозлучними. До того ж лице в Празького було всіяне прищами, хоч сам він з усієї братії щодо Дарки й Ориськи вів себе найкультурніше. Мало того, що говорив їм «ви», але й на вулиці здоровкався з ними, як з дорослими. Взагалі, якби не прищі у Празького й та дружба з Костиком, то його навіть можна було б назвати приємним.

Того ж вечора домовилася братія (всіма командувала Ляля), що на другий день після обіду зійдуться всі в садку на приходстві. Прощаючись з Даркою, Ляля ще раз підкреслено нагадала їй:

— Не забудьте… й не спізняйтеся…

І так Дарка з Лялиної легкої руки увійшла в світ, де кінчалося дитинство.

— Дарко, до тебе гості, — голос мами несе з собою засторогу (може, розпатлана, може, заїжена овочами панна гімназистка), і радість, врешті, і міх відповідальності за привітання, що його хоче передати на плечі тій, до якої прийшли гості.

Дарка як бушувала в шафі за сіткою на метелики, так застигла: за порогом у відчинених дверях, як образ у рамах, стала панна в білому. Ясна, як сонце. Все ясне: волосся, сукенка, очі, усмішка.

— О, я вас злякала, — каже ясна панна й простягає до Дарки руку.

— Зовсім ні, анітрохи. — Занадто скоро, занадто запобігливо, щоб повірити в правду, відповідає Дарка і кладе свою долоню в холодну, дивно гнучку долоню ясної панни. «Ляля! Ляля, Данкова сестра з Відня…» — защебетала думка Дарки. — Вітаємо, вітаємо… Прошу, прошу сідати… Я зараз… я…

І раптом з одної переляканої несподіванкою Дарки робиться десять жвавих, тріпотливих, як перші метелики, Дарок, що роєм метушаться, заскакують, сміються, догоджають Лялі — Данковій сестрі з Відня.

Ляля, гарна, як сонце, ясна Ляля, бере все, що їй дістається, повними пригорщами. У відплату витрушує з свого серця перед Даркою все, що має:

— Я ще й цих вакацій не мала їхати додому… Ви думаєте? Інтернат… ви, може, думаєте, що й живу у свого вуйка? Вакаціями мусимо з концертами по курортах їздити… Але я сказала собі: цих вже ні… Ні й ні… До того Данко все пише мені, що в цьому селі багато дівчат… Ви думаєте… Інколи мусимо вправляти по сім годин денно… Я сама вже не знаю, люблю я музику чи ні… Я приїхала та й кажу до Данка: «Ну, покажи мені тих панночок, що про них писав мені…» А він, фрац айнер[4], каже, що він вас усіх тільки здалека знає… Він хоче, щоб я повірила йому… Ніби село — це місто, що можна жити в ньому роками і не знати інших… Але він навмисне мені так… Знаємо, він хоче, щоб я до всіх вас перша пішла і сама познайомилася… І я так зробила… Він ще сказав мені, щоб я від вас почала, а ви вже… ви вже так зробите, що ми всі будемо знатися, вже, певно, усі уложили собі план на ці ферії… Ну, ну, які ваші плани?

Певність Дарчина поволеньки, крок за кроком поступає назад: що та дівчина говорить? Хіба на селі можна якісь плани робити? Загалом, що Ляля розуміє під планами?

Та Ляля вже знову говорить. На щастя, забула, що Дарка винна їй відповідь.

— Воно найкраще буде так: ви вберіть на ноги сандалії, й ходім у село… Поможете насамперед мені всіх пізнати… бо як же ж інакше? Потім скличемо всіх на завтра до нас: татко казав, що дуже радо відступить нам клас, той, від дороги, на наші сходини. Вам не подобається щось вроді вакаційного клубу? А там вже врадимо: в які околиці прогулки… ну, так, і на скільки днів… Потім мусимо дати хоч один концерт. Ви співаєте? Розуміється, від чого ж ви українка! А вистава?.. Ах, якби так оперетку… я вже від біди могла б і солові партії взяти… Вечорниці, розуміється, обов'язково! А щонеділі — спортові змагання! Ви знаєте, я маю друге місце в плаванні…