До Котонера теж доходило відлуння цих чуток. Маріано! Маріано! Старий художник не зважувався відверто вичитувати другові за його нічні походеньки — боявся, що маестро вибухне шаленим гнівом, адже вдача в нього крута. Навертати його на путь істини треба обережно. Але найдужче старий друг картав Маріано за те, що той оточував себе тепер усяким набродом.
Почуваючи себе юним, маестро шукав товариства молоді, і Котонер згадував усіх чортів, коли по закінченні якоїсь театральної вистави бачив товариша в тій чи іншій кав’ярні серед гурту нових друзів, що всі годилися йому в діти. То були здебільшого художники-початківці: декотрі мали сякий-такий хист, інші не мали за душею нічого, крім лихого язика, але всі тішилися, що дружать із великим митцем, хизувалися, що можуть бути з ним запанібрата, сміятися з його слабостей. Святий боже! Найзухваліші з них навіть осмілювалися вважати себе рівнею маестро і зверталися до нього на «ти», вважаючи митця славетною руїною і дозволяючи собі порівнювати його картини з тими, що їх створили б вони самі, якби, мовляв, захотіли. «Мистецтво, Маріано, тепер прямує новими шляхами».
— Як тобі не соромно! — вигукував Котонер. — Ти схожий на шкільного вчителя, оточеного дітьми. Це ж принизливо, щоб така людина, як ти, спокійно терпіла нахабні вихватки отих шмаркачів!
Реновалес добродушно заперечував. Вони дуже милі, і йому з ними весело. В їхньому товаристві він почував себе молодим. Вони ходять разом у театри та мюзик-холи, знайомляться з жінками, довідуються, де можна знайти добрих натурниць. З цими хлопцями він може з’явитися де завгодно, а сам він подекуди зайти не наважився б. Серед безтурботної молоді він забував, що вже старий і негарний.
— Вони мені потрібні, — казав митець, лукаво підморгуючи. — З ними весело, і вони мені багато чого показують… Адже тут не Рим і натурниць знайти нелегко, а ці хлопці знають, де їх шукати.
І вкотре починав розводитися про свої творчі плани: про оту картину, на якій він намалює Фріну, божественно прекрасну у своїй наготі — ця думка знову не давала йому спокою; про дорогий його серцю портрет, що й далі стояв на мольберті, — художник так і не намалював там нічого, крім голови.
Реновалес не працював. Колись він не міг жити, щоб не малювати, а тепер уся його бурхлива енергія виливалася в словах, переходила в палке бажання все побачити, познайомитися з «новими сторонами життя».
Коли вряди-годи в студію приходив Сольдевілья, маестро надокучав йому дивними проханнями.
— Ти мусиш знати гарних жінок, голубе; з таким гарненьким личком, як у тебе, ти, мабуть, добре погулював… Я піду з тобою, і ти мене познайомиш…
— Схаменіться, маестро! — вражено вигукував юнак. — Адже ще й півроку не минуло, як я одружився. Я нікуди не виходжу ввечері з дому!.. Навіщо так жартувати?
Реновалес відповідав йому зневажливим поглядом. Ото вже нікчема, цей Сольдевілья! Ні юнацької безтурботності… ні веселості! Тільки й думав, що про свої строкаті жилети та високі комірці. І яке ж воно скупе та практичне! Не зміг упіймати в свої тенета дочку маестро — то одружився на дівчині з багатої родини. А який невдячний! Як від учителя вже нема чого сподіватися, то злигався з його ворогами. Реновалес зневажав свого колишнього улюбленця. Даремно він стільки для нього зробив, витерпів стільки неприємностей, щоб вивести його в люди. Це не митець.
І маестро відчував ще більший потяг до своїх нічних приятелів, до тієї веселої молоді, нешанобливої й лихої на язик. Усіх їх він вважав талановитими хлопцями.
Слава про незвичайне життя Реновалеса разом із могутнім відлунням, якого набуває кожне слово, що шкодить славетній людині, досягла і його дочки.
Міліта супила брови, насилу стримуючи сміх. Ну й дивовижна переміна! Її батько зробився гультяєм!
— Тату!.. Тату! — обурювалася дочка, суплячи брови.
Тато червонів і просив пробачення, наче пустотливий хлопчисько, який накоїв шкоди. Його збентеження ще дужче розвеселяло Міліту.
Лопес де Coca ставився до свого славетного тестя поблажливо. Бідолашний сеньйор! День і ніч працював, та ще й мав хвору дружину, щоправда, жінку лагідну й милу, але ж вона отруювала йому життя! Добре вона зробила, що вмерла, і добре робить митець, що хоч якось надолужує згаяний час.
Сповнений цієї поблажливості, властивої людям, які живуть легко й приємно, спортсмен захищав і підтримував тестя; завдяки своїм новим звичкам, той здавався хлопцеві симпатичнішим, ближчим. Не вічно ж маестро сидіти, замкнувшись у студії, і з гнівним виразом пророка говорити про речі, що їх мало хто розуміє.
Тесть і зять зустрічалися вечорами на театральних прем’єрах, на концертах мюзик-холів, де публіка гучним ревом і громом оплесків вітала дівчат, що співали веселих пісеньок та високо підкидали ноги. Вони віталися, батько запитував про здоров’я Міліти, обидва приязно всміхалися один одному, як добрі друзі, і кожен приєднувався до своєї компанії: зять — до колег із клубу, які сиділи в ложі, ще у фраках, бо прийшли сюди прямо з якогось світського рауту, а художник у товаристві кількох патлатих молодиків, що складали його почет, прямував у партер.
Реновалесові було приємно бачити, як Лопес де Coca вітається з найелегантнішими і найдорожчими кокотками, як по-дружньому усміхається до модних співачок.
У хлопця чудові знайомства, і Реновалес пишався його успіхами, наче своїми власними.
Не раз маестро виривав Котонера з його орбіти смачних обідів у поважному й благочестивому товаристві, на які старий художник ходив і далі, щоб не втратити свого єдиного капіталу — впливових друзів.
— Сьогодні ввечері ти підеш зі мною, — казав йому Реновалес таємничим тоном. — Пообідаємо, де хочеш, а потім я тобі щось покажу… сам побачиш…
І вів його до театру дивитись якусь виставу; сидів неспокійно, з нетерпінням чекаючи, коли на сцену вийдуть артисти. Тоді штурхав ліктем Котонера, який сидів із широко розплющеними очима, але куняв, занурений у солодку дрімоту, що завжди змагала його після ситої їжі.
— Поглянь-но… Придивися гарненько: третя справа… Ота невисока у жовтій шалі.
— Ну, бачу, і що з того? — сердито озивався друг, роздратований, що йому не дають подрімати.
— Придивись добре… На кого вона схожа? Чи не нагадує тобі когось?
Котонер у відповідь байдуже пирхав. На свою матір схожа, на кого ж іще? Чи йому не однаково? Але коли Реновалес казав, що та дівчина дивовижно схожа на Хосефіну й обурювався, що товариш цього не помітив, старий художник від подиву забував і про сон.
— Схаменися, Маріано, де твої очі? — вигукував він уїдливо. — Що спільного між отією тичкою з голодним обличчям і бідолашною небіжчицею?.. Ти бачиш якусь жалюгідну дівку і називаєш її Хосефіною… Тут і говорити нема про що.
Хоча в першу мить Реновалес сердився й обзивав друга сліпим, та зрештою давав себе переконати. Виходить, він помилився, якщо Котонер не помічає схожості. Той мусить пам’ятати небіжчицю краще: його спогади не скаламучені пристрастю.
Та минало кілька днів, і маестро знову підступав до Котонера з таємничим виглядом. «Щось таке покажу тобі… щось таке…» І, покинувши товариство веселих ефебів, котрі так дратували старого друга, вів його до мюзик-холу й показував іншу вульгарну жіночку, яка високо підкидала худющими ногами або ворушила животом і в якої, прозирало з-під машкари рум’ян висмоктане мало-кровне обличчя.
— А як тобі ця? — запитував маестро благально й боязко, ніби не вірив своїм очам. — Адже в ній щось таки є, правда?.. Ти згоден зі мною?..
Друг вибухав гнівом:
— Ти збожеволів! Що може бути спільного між сердешною Хосефіною — такою доброю, такою ніжною, такою благородною, й оцією… лахудрою?
Після кількох невдач, що змусили Реновалеса засумніватися у своїй пам’яті, він уже не зважувався надокучати другові. Тільки-но згадував, що хоче повести його на нову виставу, як Котонер глузливо кидав:
— Ще одне відкриття?.. Годі тобі, Маріано, викинь ці химери з голови. Як узнають люди, подумають — ти схибнувся.
