— Таж це мама! — вигукнула вона.
Дивилася на портрет з деяким подивом, але митець зрадів, що вона одразу впізнала матір. Дочка усе ж таки! Одна кров!.. Бідолашний маестро не завважив, як молода жінка миттю окинула поглядом інші портрети. Вони й дали їй ключ до розгадки.
— Тобі подобається? Ти впізнаєш її? — спитав він боязко, мов художник-початківець.
Міліта відповіла досить ухильно, Атож, це мама; хіба що трохи гарніша, ніж була в житті. Вона ніколи її такою не знала.
— Не знала, — підтвердив маестро. — Ти ж не бачила матір у її кращу пору, — тебе ще тоді не було на світі. Твоя бідолашна мати була дуже вродлива.
Але дочка не виявила особливого хвилювання перед портретом. Він здавався їй якимось дивним. А чому голова не вгорі, а збоку на полотні? Він щось хоче домалювати? Що означають оці лінії?.. Маестро трохи почервонів і, охоплений батьківською соромливістю, відповів ухильно, побоявшись поділитися з дочкою своїми намірами. Він ще не вирішив, як малюватиме далі; має подумати, яке вбрання найкраще їй пасуватиме. Нараз очі його заволожилися, і він ніжно поцілував дочку.
— Ти її пам’ятаєш, Міліто?.. Правда ж, вона була дуже добра?
Дочці передався сумний батьків настрій, але тільки на якусь мить. Її сила, здоров’я і життєрадісність відразу здолали журливі думки. Атож, мама була дуже добра, і вона часто згадує її. Можливо, Міліта й правду казала. Але ці спогади не були для неї ні глибокими, ні сумними: смерть здавалася їй чимось надто безглуздим, подією далекою і нестрашною, що не могла порушити її фізичного та душевного спокою.
— Бідолашна мама! — додала вона, ніби виголошуючи надгробне слово. — Для неї було справжньою втіхою упокоїтись. Завжди хвора, завжди сумна! Краще померти, — аніж так жити!..
І в словах молодої жінки прозвучала гіркота; напевне, вона згадала своє дитинство та юність, що минули біля тієї вічно хворої і вічно роздратованої жінки, в атмосфері холодної ворожості, з якою ставились одне до одного батьки. А втім, на Мілітиному обличчі не відбилось особливого хвилювання. Усі ми колись помремо; тож нехай слабкі покинуть світ раніше, нехай дадуть місце сильним і дужим. Це був підсвідомий і жорстокий егоїзм, властивий людям, що мають квітуче здоров’я. Реновалес ніби зазирнув у душу своєї дочки крізь цю шпарку її відвертості. Небіжчиця таки добре знала їх обох. Міліта справді вдалася в нього, тільки у нього. Він також був наділений цим егоїзмом сильного, тому й не захистив слабке створіння, яке жило з ним поруч. Але тепер він покаявся і вічно пам’ятатиме свою кохану Хосефіну. А для інших вона ніби й не жила на світі. По її смерті навіть дочка сумувала недовго.
Міліта повернулася до портрета спиною. Вона вже забула і про матір, і про батькову картину. Манія художника, більш нічого! Вона прийшла не по те.
Дочка сіла поруч із батьком, майже на те саме місце, де кілька годин тому сиділа інша жінка. Заговорила лагідним і пестливим голосом, лащилася й муркотіла, мов кицька. Тату, татуню… вона дуже нещасна… Прийшла побачитися з ним, розповісти про свої прикрощі.
— Знаю, знаю, тобі треба грошей, — урвав дочку маестро, трохи сердитий, що Міліта з такою байдужістю говорила про матір.
— Справді, татуню, треба. Я вже казала тобі про це, коли ти мене провідував. Але прийшла я не тільки тому. Рафаель… мій чоловік… Це не життя!..
І заходилася розповідати батькові про свої дрібні прикрощі. Щоб не стати замолоду вдовою, вона змушена супроводжувати чоловіка в його автомобільних мандрах, вдавати, ніби ці подорожі дуже її цікавлять. Колись вони справді здавалися їй розвагою, але тепер вона просто ненавидить їх.
— Життя, як у найгіршого волоцюги, татуню. Завжди в дорозі, завжди ковтаєш пилюку та рахуєш кілометри. А я ж так люблю Мадрид — помираю з нудьги, коли я не в місті!
Вона вмостилася батькові на коліна і говорила, заглядаючи йому в очі, кошлатячи буйну чуприну, смикаючи за вуса, мов пустотлива дівчинка… майже так само, як жінка, що була тут трохи раніше.
— До того ж Рафаель скнара. Через нього я ходжу казна в чому. Усе йому здається зайвим… Татуню, вирятуй мене з цієї біди: треба лише якихось дві тисячі песет. Цими грішми я обійдуся і більше не стану тобі докучати… Ну ж бо, татуню, любий. Гроші мені Потрібні негайно: я не хотіла тобі набридати і звертаюся до тебе в останню мить.
Реновалес крутився і совався, бо дочка його була нівроку важкенька; така розкішна дама, а вовтузиться на ньому, мов дитя. Мілітині звіряння чогось дратували художника, а пахощі, які від неї струміли, нагадали йому про інші, про ті, що турбували його ночами, розтікаючись у порожніх кімнатах. Здавалося, дочка успадкувала материну плоть.
Він відштовхнув її майже сердито. Побачивши батька розгніваного, Міліта подумала, що він не хоче дати їй грошей. Обличчя її посмутніло, на очах заблищали сльози, і митець одразу ж розкаявся у своїй грубості. Його дивує, чого вона так часто просить у нього грошей. Навіщо вони їй?.. Нагадав про багаті весільні дарунки, про гори всякого вбрання та коштовностей, які лежали тут-таки в студіях. Чого ж їй бракує?.. Але Міліта дивилася на батька з подивом. Таж відтоді минуло більше року. Воно й видно, що тато в цьому нічого, не тямить. Чи ж може вона так довго вдягати ті самі сукні, ті самі капелюшки, ті самі прикраси? Більш як дванадцять місяців! Який жах! Яка вбогість! Коли Міліта уявила собі цю жахливу картину, на очах у неї знов проступили сльози, аж маестро розчулився…
Заспокойся, Міліто, годі плакати. Тобі треба грошей?.. Завтра він пришле їй скільки вона просить. Удома в нього майже нічого немає, треба звертатися в банк. Вона на цьому не розуміється… Але Міліта, підбадьорена перемогою, правила своєї з розпачливою впертістю. Він дурить її, завтра і не згадає про неї. Вона добре знає свого батька. До того ж гроші їй потрібні негайно;.їй треба сплатити борг честі, і вона боїться, щоб подруги не дізналися, в якій вона скруті (Міліта сказала це так поважно, ніби йшлося про хтозна-яку небезпеку).
— Дай мені грошей, татуню, зараз же. Не будь таким злюкою; тобі, мабуть, подобається мене дражнити. Я певна, що в тебе їх діла пака. Може, навіть у кишені… Ану, лихий таточку, дай-но я тебе обшукаю, дай-но подивлюся в твій гаман… Не кажи, що в тебе його немає. Він у цій кишені… атож, у цій кишені!
Міліта засунула руку під батькову робочу куртку, розстебнула її і стала грайливо лоскотати його, намацуючи внутрішню кишеню. Реновалес відпихав її, але досить мляво. Дурненька, тільки марнує час. Де вона знайде той гаман?.. Він ніколи не носить його в цьому костюмі.
— Тут він, тут, обманщику! — весело гукнула дочка, засунувши нарешті руку в кишеню батькової куртки. — Я намацала його!.. Ось він, поглянь!
І справді. Художник уже встиг забути, що вранці оплачував якийсь рахунок і потім неуважно засунув гамана в кишеню своєї вельветової куртки.
Міліта розкрила гаман із такою жадібністю, що батькові стало не по собі. Ох ці жіночі руки, які аж тремтять, коли хапають гроші! А втім, дарма! Він же наскладав чимале багатство, так чи так воно колись дістанеться дочці і, можливо, врятує її від небезпеки, на яку вона наражає себе, прагнучи жити серед розкоші та облудного блиску, бути рабинею жіночого марнославства.
Міліта миттю вихопила паку банкнотів, і великих, і маленьких, скрутила їх у жмут і міцно затиснула в жмені.
Реновалес запротестував:
— Віддай гаман, Міліто, не будь дитиною. Ти залишаєш мене без грошей. Завтра я тобі пришлю скільки треба, а цих не чіпай… Це грабунок.
Але дочка не слухала його. Вона схопилась на ноги й відскочила, високо піднявши руку, щоб урятувати здобич. Міліта радісно реготала, що так легко домоглася свого… Вона не поверне йому жодного папірця! Не знає, скільки тут є, порахує вдома; сьогодні якось викрутиться, а завтра візьме в нього решту.
Маестро кінець кінцем також засміявся, заразившись її буйною радістю. Він удавано погнався за Мілітою, кричав на неї з награною суворістю, обзивав її злодійкою, гукав: «Рятуйте, грабують!» — і так вони побігли через усі три студії. На мить Міліта затрималась у останніх дверях і суворо підняла палець у білій рукавичці:
