Це був наче новий будинок, зовні подібний до колишнього, але весь просякнутий свіжістю і лункий, ніби зовсім порожній. Ніщо не нагадало Реновалесові про небіжчицю — ні в його студії, ні в інших кімнатах. А в спальню він просто не схотів заходити — не спитав навіть, у кого від неї ключ. Спати ліг у колишній доччиній кімнаті, на її дівочому ліжку, з приємністю думаючи, що відтепер житиме у цьому схожому на розкішний палац будинку життям тверезим і скромним. Поснідав у їдальні, сидячи скраєчку столу, пригнічений пишнотою цієї зали, що здавалася йому тепер величезною й непотрібною. Неуважно подивився на крісло біля каміна, в якому часто сиділа небіжчиця. Крісло ніби чекало, щоб прийняти в свої обійми те малесеньке, як у пташеняти, тільце. Але художник не відчув ніякого хвилювання. Не міг навіть чітко уявити Хосефіниного обличчя. Воно в неї так часто змінювалося!.. Найвиразніше згадувалося йому останнє — ота жахлива машкара живого мерця; але він гнав ту примару від себе з егоїзмом щасливого й дужого чоловіка, який не бажає засмучувати себе прикрими спогадами.
Ніщо в домі не нагадувало йому про неї. Вона пішла звідси навіки і не лишила по собі жодного сліду — ні на стінах, об які вона так часто спиралася, знесилена, ні на підлозі, до якої ледь торкалася своїми маленькими ніжками. Усе зникло, розвіялось. У Реновалесовій душі лишилося від довгих років їхнього шлюбу тільки прикре й болісне почуття, неприємний спогад, який спонукав його ще нестямніше віддаватися радощам свого нового життя.
Його перші дні, прожиті в порожньому домі, були днями гострих і досі не звіданих насолод. Після другого сніданку він лягав на дивані в студії і спостерігав за блакитними колечками диму, що піднімалися від його сигари. Повна воля! Сам-один на світі! Усе його життя належить тільки йому — життя без турбот, без страху. Він може робити що йому заманеться, іти куди завгодно, і ніякі очі не стежитимуть за ним, нічий гірко скривлений рот не тривожитиме своїми докорами його блаженного спокою. І ці двері студії, на які він завжди поглядав зі страхом, уже ніколи не впустять ворога. Він може зачинити їх і відгородитися від світу; може відчинити і впустити до студії галасливу і строкату юрму, усіх, кого забажає: безліч голих красунь, що позуватимуть йому для грандіозної вакханалії; чорнооких загадкових баядерок з оголеними животами, які танцюватимуть на килимах студії у млосному забутті; він утілить тепер у життя всі свої розвихрені фантазії і бажання, усе те, чим досі тішився тільки в уяві, про що палко мріяв, коли страждав у рабстві… І ніхто, ніхто не стане йому на заваді!
Проте щасливе відчуття свободи чомусь не надихало Реновалеса на працю, а, навпаки, тримало його в стані солодкої бездіяльності; він тішився, що може робити тепер усе, що захоче, але, хоч як дивно, нічого робити йому не хотілося. Колись він шаленів від люті, нарікаючи на свої кайдани. Думав, які створив би шедеври, коли б йому воля! Яку скандальну славу здобув би своїми сміливими пошуками! Аби тільки порвати ланцюг, що приковує його до жалюгідної міщаночки, яка хоче пристосувати мистецтво до своїх нікчемних запитів, переробити його на свій смак, — щоб воно стало «бездоганним» і сповненим пустої пихи, як її світські візити, — впорядкувати його, як упорядковують домашні витрати!..
Та ось міщаночки не стало на світі, а митець поринув у якусь приємну дрімоту; він дивився на незакінчені картини, початі ще рік тому, на покинуту палітру, як дивиться боязкий закоханий на предмет своїх мрій, і говорив собі з награною самовпевненістю: «Нікуди воно від мене не дінеться. Почну завтра».
Наставало завтра, минало півдня, Реновалес з’їдав другий сніданок, а все ніяк не міг узятися за пензель. Читав іноземні газети та журнали з мистецтва, з професійним інтересом стежив, що виставляють і над чим працюють відомі європейські живописці. Іноді його навідував хтось із колег, художників-невдах, і тоді він розводився про зухвалість творчої молоді, про її непоштивий наступ на авторитети; в його словах відчувався черствий егоїзм уславленого митця, який починає старіти і гадає, що з ним закінчується епоха геніїв, що ніхто не прийде йому на зміну. Потім його розбирала сита дрімота, як це завжди траплялося з Котонером, і він відчував приємну млявість у тілі, ліниву втіху від солодкого неробства. У нього досить багатства, щоб жити, не знаючи горя. Дочка, єдина спадкоємиця, отримає по його смерті навіть більше, ніж сподівається. Він добре попрацював і має повне право відпочити. Живопис, як і всі інші мистецтва, — це тільки красива брехня, а наївні люди, щоб досягти на цій ниві успіху, хвилюються й метушаться, мов очманілі, і навіть починають люто ненавидіти один одного. Яка дурість! Чи ж не краще завжди зберігати безтурботність і спокій, втішатися невибагливими людськими радощами, відчувати, що ти живеш? Чого він досягне, написавши ще кілька картин, які потім виставить у одному з величезних палаців, заповнених понівеченими за довгі століття полотнами, на яких, можливо, не збереглося жодного мазка, покладеного їхніми авторами? Чи ж не однаковісінько для людства, яке кожен десяток століть спостерігає великі переселення народів і не раз бачило, як розсипаються на порох величні монументи, витесані з мармуру або граніту, що такий собі Реновалес створить кілька гарних іграшок із полотна та фарб, які може спалити один недокурок сигарети або знищити сильний протяг за кілька років чи вода, що крапля за краплею просочуватиметься крізь стіну?..
Але він одразу забував про ці песимістичні міркування, коли бачив своє ім’я в газеті або журналі, чув, як його називають «славетним маестро», або хтось із учнів чи шанувальників цікавився, що він тепер малює.
Поки що відпочиває, приходить до тями після пережитого горя. Бідолашна Хосефіна!.. Але плани в нього грандіозні, він відчуває в собі нові сили і готовий створити куди кращі полотна, ніж досі творив. Після таких урочистих запевнень маестро і справді відчував шалений потяг до праці і починав перелічувати картини, які виплекав у своїй уяві, обіцяв, що створить абсолютно оригінальні речі. Він зараз обмірковує сміливі колористичні експерименти, нові прийоми в техніці живопису, до яких нещодавно додумався. Але всі ці нахваляння так і залишалися словами, ніколи не втілювалися на полотні. Щось сталося з його волею, колись такою могутньою. Він тепер не страждав і тому нічого не прагнув. Давши йому змогу витати в емпіреях самовдоволення й безтурботності, небіжчиця забрала з собою його гарячковий потяг до роботи, його творчий неспокій.
Коли Реновалесові щастило подолати солодку, схожу на приємне сп’яніння млявість, що не давала йому й ворухнутись, він ішов пополудні навідати дочку, коли та була в Мадриді, бо Міліта часто вирушала з чоловіком в автомобільні мандри. Потім прямував у дім де Альберка, де нерідко затримувався до півночі.
Обідав він там майже щодня. Слуги ставились до дона Маріано з пошаною, вгадуючи, яке місце займає він біля їхньої пані. Граф звик до товариства художника і прагнув бачити його не менше, ніж графиня. Раз у раз заводив розмову про портрет, який Реновалес намалює з нього і який буде до пари портретові Кончі. Він позуватиме трохи згодом, коли отримає ще кілька іноземних орденів, яких бракує в його колекції нагород. Слухаючи простодушну мову доброго сеньйора, маестро мимоволі відчував докори сумління, а тим часом графиня з непристойним зухвальством закохано дивилася гостеві в очі, нахилялася до нього мало не падаючи йому в обійми і під столом тулилася ногою до його ноги.
А тільки-но граф виходив, як вона палко обіймала Маріано, не звертаючи уваги на слуг. Їй здавалося солодшим кохання, оточене небезпеками. І митець дозволяв голубити себе, гордий і самовдоволенні!. Адже це він на початку їхньої пригоди домагався кохання і благав взаємності, і тепер йому було приємно з поблажливою зверхністю приймати поклоніння Кончі, пристрасної й переможеної.
Не відчуваючи ніякого потягу до праці, Реновалес, щоб підтримати свій авторитет, вирішив домагатися офіційних почестей, якими вшановують заслужених маестро. З дня на день відкладав ту мить, коли візьметься за велике творіння, що викличе навколо його імені нову хвилю захвату. Почне свою знамениту картину, яка зображуватиме Фріну на березі моря, коли настане літо і він зможе податися у якийсь безлюдний куточок на узбережжі, прихопивши із собою красуню, що буде йому позувати. Можливо, пощастить умовити графиню. Хто знає!.. Вона завжди всміхається так задоволено, коли чує з його уст хвалу своїй прекрасній наготі.
