Реновалес теж не ворушився, остерігаючись торкатися до дружини, що мовчки його відштовхнула. Утішав себе тим, що твердо покаявся і вже ніколи не дозволить собі Набути про дружину, дочку, про честь доброго сім’янина.

Він попрощається назавжди зі своїми юнацькими жаданнями, з веселою безтурботністю, притлумить у собі гострий голод до життєвих радощів. Його долю визначено: він житиме як і досі жив. Малюватиме портрети і все те, що йому замовляють, догоджатиме публіці, зароблятиме ще більше грошей. Спробує пристосувати своє мистецтво до ревнивих вимог дружини — нехай вона живе спокійно. Сміятиметься з примарної мрії людського марнолюбства, що її називають славою. Пхе, слава! Лотерея, виграти в якій можливо тільки знаючи смаки людей, які ще й не народилися! А хто спроможний угадати, які будуть у майбутньому мистецькі вподобання? Може, люди колись вихвалятимуть і вважатимуть за чудове те, що сьогодні він робить з огидою, і зневажливо сміятимуться з того, що йому так хочеться малювати. Єдине, чого варто прагнути, — це прожити якомога більше років у мирі та спокої. Його дочка вийде заміж. Може, чоловіком її стане його улюблений учень Сольдевілья, отой вихований і ґречний юнак, адже він до нестями закоханий у пустотливу Міліту. А як не він, то, скажімо, Лопес де Coca, молодий шаленець, залюблений в автомобілі, він подобається Хосефіні дужче, ніж його учень, бо ж не грішний тим, що має талант і хоче присвятити життя мистецтву. Отож Міліта народить йому онуків, він посивіє і стане величний, як бог-отець, а з ним доживе до глибокої старості й Хосефіна. Невблаганні роки притлумлять її жіночу вразливість і, оточена його увагою, підбадьорена атмосферою ласки, вона помалу заспокоїться, забуде про свої нерви.

Ця картина тихого родинного щастя тішила самолюбство художника. Він покине світ, не покуштувавши найсолодших плодів життя, зате вбереже душу від спустошливого вогню суєтних пристрастей.

Заколисаний цими мріями, художник незчувся, як задрімав. Уві сні побачив себе самого в розквіті тихомирної старості, такого собі дідугана з рум’яним зморшкуватим обличчям і сріблястим чубом, а поруч — стареньку бабусю, веселу, жваву і миловидну, з гладенько зачесаним білосніжним волоссям, і навколо цілий гурт дітлахів — одні колупалися в носі, інші, мов грайливі кошенята, качалися по підлозі, а найстарші, з олівцями в руках, малювали карикатури на немічну пару, і всі хором вигукували тоненькими, ніжними голосочками: «Дід і бабця старенькі! Які ж чепурненькі!»

Зрештою ця картина розпливлася і стерлась у його сонній уяві. Він уже не бачив ні старих, ні малечі, але дзвінкий дитячий крик усе лунав і лунав у його вухах, помалу віддаляючись.

Потім знову почав наближатися, ставав гучніший і гучніший, але водночас робився якимось жалібним, схожим на уривчастий плач, на розпачливий зойк тварини, що відчуває на горлі ніж різника.

Нажаханому художникові здалося, ніби поруч із ним заворушилася невідома страшна звірюка, якесь нічне чудовисько, що лоскотало його своїми вусиками і дряпало твердими гострими суглобами.

Він прокинувся, але мозок його ще був затуманений сном, і від страху й подиву в нього аж мороз пішов поза шкірою. Невидиме страховисько лежало біля нього і смикалося в агонії, дригало лапами, дряпало його пазурями й било своїм кощавим тілом. Моторошний, уриваний передсмертним харчанням зойк шматував темряву.

Від страху сон миттю розвіявся, і Реновалес прокинувся остаточно. Кричала Хосефіна. Його дружина качалася на ліжку, лементувала й хрипіла.

Клацнув вимикач. Сліпуче біле світло впало на жіночку, яка металася в нервових корчах: її худі руки та ноги були зведені судомою, очі — страхітливо вирячені, каламутні й закочені, ніби в умирущої; з кутиків перекривленого від плачу рота скапувала скажена піна.

Приголомшений від такого пробудження, чоловік спробував обняти дружину, ніжно пригорнути її, зігріти теплом свого тіла і заспокоїти.

— Облиш мене!.. — похлинаючись риданнями, закричала вона. — Пусти… Я тебе ненавиджу…

Кричала, щоб він пустив її, а сама вчепилася в нього, вп’ялася пальцями йому в горло, ніби хотіла задушити його. Реновалес, який майже не відчув болю, бо її кволі руки не могли завдати ніякої шкоди його могутній шиї, прошепотів лагідно й сумно:

— Дави, дави!.. Не бійся, мені не боляче. Може, від цього тобі полегшає…

Стомившися марно стискувати мускулясту чоловікову шию, вона зрештою відірвала від нього руки, прикро розчарована. Нервовий напад ще тривав, але на зміну йому вже прийшов плач; вона лежала й не ворушилася, ніби розчавлена розпачем, без інших ознак життя, крім хрипкого віддиху та сліз, що двома струменями лилися з її очей.

Реновалес схопився з ліжка і заходив по кімнаті у своєму чудернацькому нічному вбранні; він зазирав у всі кутки, ніби чогось там шукав і бурмотів якісь ласкаві заспокійливі слова.

Хосефіна вже не кричала, і крізь хрипіння стали прориватися окремі розбірливі звуки. Вона щось говорила, обхопивши руками голову. Художник спинився, дослухаючись, і був вражений, почувши, яка брудна лайка зривається з уст його Хосефіни; мабуть, страждання збурило її душу до самого дна — і на поверхню поспливали всі непристойності та брутальні слова, почуті на вулиці і відкладені в глибині пам’яті.

— Туди її… — і з такою природністю вигукувала класичну лайку, ніби повторювала її все життя. — Безсоромна хвойда! Потіпаха!

Вона викрикувала непристойність за непристойністю, і художник вухам своїм не вірив, приголомшений, що чує таке від своєї дружини.

— Але на кого це ти кричиш? Хто вона?

Хосефіна, мовби тільки й чекала цього запитання: вона підібгала ноги і звелась на постелі навколішки, поводячи головою на тонкій шиї і вп’явшись у нього поглядом. Кістки випинали в неї крізь шкіру, гладенькі пасемця короткого волосся стирчали в усі боки.

— Про кого ж, як не про неї! Про де Альберку!.. Про оту пишну паву! А ти здивований! Ти нічого не знаєш! Бідолашний!

Реновалес був готовий до цього; підкріплений благими намірами, він гордовито випростався, театрально підніс руку До серця і відкинув назад свою гриву, не помічаючи, який безглуздий у нього вигляд, відбитий у всіх дзеркалах спальні.

— Хосефіно, — урочисто виголосив він, переконаний, що каже щиру правду, — присягаюся тобі всім найдорожчим для мене, що твої підозри безпідставні. З Кончею в мене нічого нема. Присягаюся нашою донькою!

Жіночка розлютилася вкрай.

— Не присягайся! Не бреши!.. І не згадуй моєї доньки! Крутій! Лицемір! Усі ви однакові.

Чи він вважає її дурною? їй добре відомо, що діється навколо неї. Він розпусник і зрадливий чоловік; вона його розкусила вже за кілька місяців по одруженні. Богемник без ніякого виховання, волоцюга, що водиться з такими самими розбещеними приятелями. І його подруга теж добра штучка. Найперша повія в Мадриді — недаремно ж усі сміються з графа… Маріано й Конча швидко порозумілися… Одне одного варте… Глузують із неї в її власному домі, милуються потемки в студії.

— Вона твоя любка, — повторювала Хосефіна з холодною люттю. — Ну ж бо, чоловіче, признайся. Повтори ще раз свої непристойності щодо права на кохання і права на радість. Ти ж про це щодня розводишся з приятелями в студії, виправдовуючи цим паскудним і лицемірним базіканням свою зневагу до родини, до шлюбу… до всього. Твої слова гидкі, а твої вчинки ще гидші!

Лайливі слова шмагали Реновалеса, мов батоги, а він стояв геть приголомшений і, приклавши руку до серця, терпляче повторював з виразом людини, яку несправедливо образили:

— Я невинний. Присягаюся тобі. Між нами нічогісінько не було.

Потім зайшов з другого боку ліжка і знову спробував обняти Хосефіну, сподіваючись, що тепер зможе її заспокоїти, бо лють її немовби трохи вгамувалась, і потоки гнівних докорів раз у раз уривались плачем.

Але ці спроби ні до чого не призвели. Тендітне тіло вислизало у нього з рук, дружина відштовхувала чоловіка з виразом жаху й огиди:

— Пусти мене. Не чіпай. Ти мені осоружний.