Не раз, коли Міліта була ще дитиною, а Сольдевілья хлопчиськом, вона каталась на ньому верхи, і він, мов кінь, гасав по старій студії з великим чортеням на спині, що ляскало його рученятами по щоках.

— Ох, і кривляка ця Міліта! — озвався Котонер. — Я ніколи не бачив такої веселої і такої доброї дівчини, як вона.

— А де ж це незрівнянний Лопес де Coca? — спитав маестро не без єхидства. — Чи з’являвся сьогодні той спортсмен-шофер, що всі вуха прогудів нам своїми автомобілями?

Усмішка на устах Сольдевільї зів’яла. Він зблід, а в очах його спалахнули зелені вогники. Ні, він не бачив цього кабальєро. Дами сказали, що той дуже заклопотаний ремонтом автомобіля, який поламався в нього по дорозі в Ель Пардо*. Здавалося, сама згадка про цього друга родини прикро вразила молодого художника, і, не бажаючи далі про нього слухати, Сольдевілья попрощався з учителем. Піде трохи попрацює: до заходу сонця ще цілих дві години. Востаннє висловивши своє захоплення портретом графині, юнак вийшов.

Двоє друзів залишилися самі. Запала довга мовчанка. Реновалес сидів у своїй напівтемній ніші, тобто на дивані, між двома гірками подушок у наволочках із перської тканини і споглядав портрет.

— Вона прийде сьогодні? — спитав Котонер, кивнувши в бік полотна.

Реновалес сердито махнув рукою. Може, прийде, а може, й ні. З цією жінкою неможливо працювати серйозно. Сьогодні надвечір він чекає на неї, але його нітрохи не здивує, якщо вона не з’явиться на сеанс. Ось уже місяць він не має змоги малювати її хоча б два дні підряд. Адже в неї безліч усяких справ: вона очолює кілька товариств з питань жіночої освіти і емансипації; влаштовує бали та добродійницькі лотереї; така собі знуджена папі, що шукає розваг у бурхливій діяльності, неспокійна пташка, якій хочеться бути водночас скрізь, жінка, що зухвало кинулась у потік жіночого лихослів’я і не збирається звертати з обраного шляху.

Художник не відривав пильного погляду від портрета і раптом захоплено вигукнув:

— Яка це жінка, Пепе! Прямо-таки створена, щоб малювати її!

Його очі ніби роздягали вродливу даму, що красувалась на полотні в усій своїй аристократичній величі, прагнули проникнути в таємницю, заховану під шовками й мереживами, побачити колір та обриси тіла, округлості якого ледь вирізнялись під одягом. Розбурханій уяві художника допомагали оголені плечі та чарівні перса, розділені смужкою тіні, що, здавалося, пругко тремтять, вириваючись із-під крайки декольте.

— Те саме я казав і твоїй дружині, — необачно бовкнув простодушний старий богемник. — Коли ти малюєш вродливих жінок, таких як графиня, то думаєш тільки про живопис і не бачиш у них чогось іншого, крім натури.

— Он як! То моя дружина говорила про це з тобою!..

Котонер поквапно став заспокоювати друга — смачно поснідавши, він був у доброму настрої і не хотів собі його псувати. Нічого серйозного; просто бідолашна Хосефіна трохи нервує через хворобу і все бачить у чорному світлі.

За сніданком вона заговорила про графиню де Альберка та про її портрет. Мабуть, не полюбляє Кончі, хоч та й була її шкільною подругою. З нею сталося те саме, що й з іншими жінками: усі вони вважають графиню ворогом, усі бояться її. Але він заспокоїв Хосефіну, і вона навіть кволо усміхнулася. Не варт більше й згадувати про це.

Та Реновалес не поділяв товаришевого оптимізму. Він здогадувався, в якому стані тепер дружина; зрозумів, чому вона втекла з-за столу й побігла нагору плакати. Вона зненавиділа Кончу, як і всіх жінок, що ходили до нього в студію… Але художник недовго віддавався сумним думкам; він уже звик до хворобливої помисливості Хосефіни. Та й чого йому зрештою хвилюватись, адже він зберігає дружині вірність, сумління в нього чисте, і нехай думає собі що хоче. Однією несправедливістю буде більше, тільки й усього, а він уже давно змирився з тим, що мусить покірно нести свій хрест.

Прагнучи розвіятись, Реновалес заговорив про живопис. Він досі був збуджений після розмови з Теклі, який недавно об’їхав усю Європу і добре знав, що думають і малюють найуславленіші художники.

— Я стаю старий, Котонере. Гадаєш, я не розумію цього? Ні, ні, не заперечуй! Звичайно, сорок три роки — це ще не старість, але йдеться про інше: я ніби кочуся по рейках і не спроможний нікуди звернути. Ось уже скільки часу я не створив нічого нового; граю на одній ноті. Ти ж бо знаєш, як дорікають мені цим нікчемні людці, що заздрять моїй славі.

І художник у пориві егоїзму, властивого всім великим митцям, що завжди вважають, ніби світ їх недооцінює, став нарікати на рабство, в якому опинився через свою щасну долю. Він мусить заробляти гроші! Якої шкоди це завдав мистецтву! Коли б люди керувалися здоровим глуздом, талановитих митців утримувала б на свій кошт держава, щедро задовольняючи всі їхні потреби та примхи. Мовляв, не турбуйтесь про заробіток, а «малюйте все, що хочете і як вам заманеться». Отоді б творилися грандіозні діла, і мистецтво пішло б уперед семимильними кроками, вільне від необхідності догоджати вульгарному смакові широкої публіки та невігластву багатіїв. Але нині, щоб бути знаменитим художником, треба мати силу грошей, а заробити їх можна лише на портретах, зображуючи на полотні кожного, хто до тебе приходить, без права на вибір — наче ярмарковий маляр. Проклятий живопис! Бідність письменника вважають чеснотою; вона свідчить про його порядність і незалежність. Але художник мусить бути багатим: його талант і слава оцінюються на гроші. Коли мова заходить про творчість живописця, завжди кажуть: «Він заробляв стільки-то тисяч дуро…» — і щоб підтримувати своє багатство, без якого не мислиться слава, художник мусить малювати за гроші, лестячи вульгарним уподобанням того, хто платить.

Реновалес розхвилювався і збуджено заходив навколо портрета. Іноді така праця знаменитого поденника ще стерпна, коли доводиться малювати вродливих жінок або чоловіків, у яких чоло променіє внутрішнім світлом думки. Але ж куди частіше випадає увічнювати на полотні тупих політиканів, вельмож, схожих на манекенів, пихатих дам з мертвим обличчям. Коли заради любові до істини ти зображуєш натуру такою, як її бачиш, то наживаєш собі ще одного ворога, який, буркочучи, платить, а потім ходить усюди й розповідає, що Реновалес зовсім не такий великий художник, як про нього думають. Щоб уникнути цього, він малює фальшиво, користується прийомами з арсеналу живописців-ремісників, і його сумління страждав від такого приниження, йому здається, він безсоромно грабує колег, які варті більшої пошани, ніж він, хоча б тому, що не обдаровані таким хистом.

— Окрім того, це ще не живопис, далеко не весь живопис. Ми вважаємо себе художниками, хоча вміємо відтворювати на полотні тільки обличчя, тобто невелику частину людського тіла. Ми боїмося наготи, ми геть про неї забули. Вона навіює нам страх і пошану, наче божество, якому ми поклоняємось, але зблизька його не бачимо. Наш так званий талант — це, власне, талант кравця. Бо, як і він, ми маємо справу з тканиною, з усякою одіжжю. Боячись, як вогню, людського тіла, ми вкутуємо його з голови до ніг…

Говорячи, Реновалес збуджено ходив по студії. Потім спинився перед портретом і вп’явся в нього очима.

— Уяви собі, Пене, — почав він неголосно, мимоволі озирнувшись на двері, пойнятий вічним страхом, що дружина підслухає, як він розводиться про свої мистецькі вподобання. — Уяви собі… що ця жінка роздяглася, і я малюю ЇЇ такою, якою вона є…

Котонер засміявся. Його обличчя стало в цю мить схоже на обличчя лукавого ченця.

— Чудова думка, Маріано; ти створив би справжній шедевр. Але нічого в тебе не вийде. Ця жінка не захоче роздягтися — я певен, — хоча, звичайно, роздягалась вона не перед одним чоловіком.

Реновалес аж руками замахав від обурення.

— Але чому, чому вони цього не хочуть? Яке невігластво! Яка вульгарна забобонність! — вигукнув він, докірливо звівши очі на портрет.

У своєму егоїзмі митця він уявляв, що світ створено для художників, і решті людства визначено бути їм за натуру, а тому щиро обурювався з цієї безглуздої соромливості. Гай-гай! Де тепер знайдеш красунь-еллінок, які так безтурботно позували славетним скульпторам? Венеціанок із бурштиново-білим тілом, що їх малював Тіціан? Граційних фламандок Рубенса і тендітних та пікантних вродливиць Гойї? Краса навіки сховалася за одіж лицемірства та облудної соромливості. Жінки дають дивитися на них сьогодні одному коханцеві, завтра — іншому; дозволяють незліченним кавалерам куди більше, ніж помилуватися їхньою наготою, і, незважаючи на це, червоніють, згадуючи про жінок давніх часів, куди доброчесніших, ніж вони, але які не боялися показувати всім довершене творіння богове, цнотливі форми голого тіла.