А у вартовій, за якихось п’ятдесят футів від камери Генрі, тим часом грабували Леопольдо Нарваеса. Розпочав Педро Зурита, який взявся уважно й усебічно оглядати велику скриню. Він підняв її за один кінець, щоб зрозуміти її вагу, і, знайшовши щілину, почав принюхуватися, як собака, сподіваючись за запахом з’ясувати, що міститься всередині.

– Облиш ти скриню, Педро, – зі сміхом сказав йому один із жандармів. – Тобі ж заплатили два песо за те, щоб ти був чесний.

Помічник начальника в’язниці зітхнув, відійшов на кілька кроків, присів, знову подивився на скриню й знову зітхнув. Розмова не клеїлася. Жандарми раз у раз кидали оком на скриню. Навіть засмальцьовані карти не відвернули їхньої уваги. Не гралося. Жандарм, що кепкував із Педро, сам тепер підійшов до скрині й понюхав.

– Від цього ящика нічим не пахне, – сказав він. – Що б це могло бути? Кабальєро сказав, що там щось цінне!

– «Кабальєро»! – пхикнув інший жандарм. – Батько цього старого, мабуть, торгував смаженою рибою на вулицях Колона, як і його дід. Усі брехуни-жебраки стверджують, начебто вони прямі нащадки конкістадорів.

– А чому б і ні, Рафаелю? – мовив Педро Зурита. – Хіба ми всі не їхні нащадки?

– Атож, – погодився Рафаель. – Конкістадори повбивали чимало народу.

– І стали предками тих, хто вижив, – докінчив за нього Педро. Всі зареготали. – А знаєте, я, мабуть, готовий віддати один із цих песо, тільки б довідатися, що у ящику.

– А ось й Ігнасіо! – вигукнув Рафаель, вітаючи наглядача, що зайшов із запухлими від сну очима. – Адже йому не платили за чесність. Ходи сюди, Ігнасіо, задовольни нашу цікавість і скажи, що у цій скрині.

– Як я можу знати, – відповів Ігнасіо, лупаючи очима на предмет загальної уваги. – Я тільки-но прокинувся.

– Виходить, тобі не платили за те, щоб ти був чесним? – запитав Рафаель.

– Милосердна мати божа, та хто ж мені стане платити за чесність! – вигукнув наглядач.

– У такому разі візьми сокиру й відкрий ящик, – довів свою думку до логічного кінця Рафаель. – Ми цього зробити не можемо, адже Педро має поділитися з нами своїми двома песо, виходить, нам теж заплатили за чесність. Відкривай ящик, Ігнасіо, а то ми помремо від цікавості.

– Ми тільки подивимося, тільки подивимося, – схвильовано бурмотів Педро, коли Ігнасіо підчепив одну з дощок лезом сокири. – Потім ми знову закриємо ящик і… Та просунь же туди руку, Ігнасіо! Ну, що там, га?… На що схоже?

Ігнасіо довго порпався й витягав щось. Нарешті з’явилася його рука із затиснутим у ній картонним футляром.

– Ага! Будь акуратним: адже доведеться класти назад, – попередив його Педро.

Коли футляр і незліченні обгортки було знято, жандарми побачили велику пляшку з віскі.

– Оце упакування! – здивовано пробурмотів Педро. – Очевидно, щось надто добре, раз його так оберігають.

– Американське! – зітхнув інший жандарм. – Тільки один раз у Сантосі я куштував американське віскі. Чудова штука! Я від нього відразу таким хоробрим став, що вискочив прямо на арену під час бою биків і голіруч кинувся на розлютованого бика. Щоправда, бик мене збив, але на арену я все-таки вийшов!

Педро взяв пляшку й намірився відбити їй шийку.

– Стривай! – вигукнув Рафаель. – Тобі ж заплатили за те, щоб ти був чесним.

– Заплатили, та я сумніваюся, що той, хто дав мені гроші, сам чесний, – заперечив Педро. – Це ж контрабанда. Старий, напевно, не платив мита. В нього контрабандний товар. Тому з чистою совістю ми заволодіємо ним. Ми його конфіскуємо й знищимо.

Не чекаючи, доки пляшка обійде коло, Ігнасіо та Рафаель дістали ще кілька пляшок і відбили їм шийки.

– «Три зірочки» – найкраще віскі! – тихо промовив Педро Зурита, показуючи на торговельну марку. – Розумієте, у грінго не буває поганого віскі… Одна зірочка – це віскі дуже добре; дві – чудове; а три – що ліпшого й бути не може. Це я знаю. Грінго – мастаки щодо міцних напоїв. Наша пулька їх не влаштує.

– А чотири зірочки? – поцікавився Ігнасіо хрипким від горілки голосом.

Очі його маслянисто блищали.

– Чотири зірочки? Друже Ігнасіо, чотири зірочки – це або миттєва смерть, або вічне блаженство.

Не минуло й кількох хвилин, як Рафаель, обійнявши іншого жандарма, уже називав його «братиком» і твердив, що людині для повного щастя потрібно зовсім мало на цій землі.

– Старий – бовдур, тричі бовдур і ще тричі по тричі бовдур, – наважився вставити Августіно, жандарм із похмурим обличчям, що уперше за весь цей час розтулив рота.

– Слава Августіну! – вигукнув Рафаель. – Дивіться, яке чудо зробили «Три зірочки»! Розв’язали йому язика!

– І – ще раз тричі бовдур ваш старий! – репетував п’яним голосом Августіно. – Цей божественний напій був у нього, він міг робити з ним усе, що його душа б забажала, він цілих п’ять днів віз його з Бокас-дель-Торо й жодного разу не скуштував! Та таких бовдурів треба голими кидати в мурашник!

– Старий – шахрай, – промовив Педро. – Коли він завтра вранці з’явиться сюди по свої «Три зірочки», я заарештую його як контрабандиста, а ми отримаємо винагороду.

– А коли ми знищимо докази? Тоді як? – запитав Августіно, відбиваючи шийку ще однієї пляшки.

– Ми залишимо докази! – заперечив Педро, розбиваючи порожню пляшку об підлогу. – Слухайте, друзі, давайте домовимось. Скриня була дуже важкою. Її впустили. Пляшки розбилися. Віскі витекло, й таким чином ми довідалися про контрабанду. Скриня й розбиті пляшки будуть достатнім доказом.

Мірою того, як запас спиртного зменшувався, гомін зростав. Один жандарм почав сваритися з Ігнасіо про забутий борг із десяти сентаво. Двоє інших сіли обійнявшись на долівку й оплакували своє нещасливе сімейне життя. Августіно пишномовно викладав власні філософські погляди, в основі яких лежала думка, що мовчання – золото. А Педро Зурита, розчулившись, доводив, що всі люди – брати.

– Навіть в’язнів я люблю, як братів, – ледве ворушачи язиком, белькотів вій. – Життя – сумна штука. – Сльози бризнули в нього з очей; він замовк і ковтнув ще віскі. – В’язні для мене – як рідні діти. В мене серце крається за них. Дивіться! Я плачу. Поділімося з ними. Нехай і вони зазнають хоч мить щастя. Ігнасіо, любий брате мій, зроби таку ласку – бачиш, я плачу на твоєму плечі. Віднеси пляшку цього еліксиру тому грінго Моргану. Скажи йому, що мені дуже шкода, що його завтра повісять. Передай йому моє вітання й попроси випити – нехай і він буде щасливий сьогодні.

Ігнасіо подався виконувати доручення, а жандарм, що колись вискочив на арену до биків у Сантосі, заревів:

– Бика мені сюди! Бика!

– Цьому славному хлопцеві хочеться обійняти бика й сказати, як він його любить, – пояснив, ридаючи, Педро Зурита. – Я теж люблю биків. Я люблю всіх божих тварин. Я люблю навіть москітів. Світ прекрасний. У ньому панує любов. Дайте мені лева, я хочу побавитися з ним…

Мотив давньої піратської пісні, яку хтось голосно насвистував на вулиці, привернув увагу Генрі, він кинувся було до вікна, але, зачувши скрегіт ключа в замку, поспішно ліг на долівку і вдав, що спить. У камеру, похитуючись, зайшов п’яний Ігнасіо й урочисто простяг Генрі пляшку.

– З найкращими побажаннями від нашого щедрого начальника Педро Зурити, – промимрив жандарм. – Він хоче, аби ти напився й забув, що завтра йому доведеться повісити тебе.

– Мої найкращі побажання сеньйору Педро, але скажи йому від мого імені, щоб він ішов до дідька разом зі своїм віскі, – відповів Генрі.

Наглядач випростався й навіть трохи протверезів.

– Гаразд, сеньйоре, – сказав він і вийшов з камери, замкнувши двері на ключ.

Генрі прожогом кинувся до вікна й опинився віч-на-віч із Френком, який просунув йому крізь ґрати револьвер.

– Вітаю, друже, – сказав Френк. – Ми тебе миттю звідси визволимо. – В руках він тримав дві динамітних шашки з ґнотами й капсулями. – Дивись, що я приніс, – це краще, ніж лом. Відійди в найдальший куток – pronto! У стінці буде така діра, що крізь неї пройде навіть наша «Анжеліка». До речі, «Анжеліка» вже біля берега й чекає на тебе. Ну, відійди. Я закладу шашку. Шнур надто короткий.