Голод завжди тут.

І оскільки він тут, він приходить, коли хоче і як хоче.

Першопричиною є недоліки в роботі янгола голоду.

Коли він приходить, то це відразу дуже відчутно.

Ясність максимальна: 1 кидок лопатою = 1 грам хліба.

Мені не потрібна лопата-серце. Але мій голод залежить від неї. Я би хотів, щоб ця лопата була моїм інструментом. Але вона керує мною. Інструмент — це я. Вона мною управляє, а я підкоряюся їй. Але вона все одно залишається моєю улюбленою лопатою. Я примусив себе її любити. Я підпорядковуюся їй, бо вона краще ставиться до мене, коли я не даю собі ненавидіти її. Я маю дякувати їй, бо коли працюю за хліб, тоді робота відволікає мене від голоду. Оскільки голод не минає, то вона дбає про те, щоб лопата встигала поперед голодом. Копати — означає зосереджуватися на самому лише копанні, по-іншому тіло не може впоратися з роботою.

Треба відкидати вугілля, але його ніколи не стає менше. Його, на щастя, щодня привозять із міста Ясинувата, так написано на вагонах. Щодня ти з головою поринаєш у відгортання. Усе тіло, кероване згори, від голови, — це інструмент для відгортання. І все.

Відгортати важко. Коли мусиш відгортати, але не можеш, — це одне. Коли хочеш відгортати і не можеш, — це подвійний відчай, скрип, як скрип вугілля.

Я не боюся відгортання, а лише себе самого. Тобто того, що я під час відгортання думатиму про щось інше, окрім відгортання. На початку таке зі мною іноді траплялося. Це забирало сили, потрібні для відгортання. Лопата-серце відразу помічає, коли я відволікаюся. І тоді моє горло перехоплює тонка цівка паніки. У скронях клацає монотонний двотакт. Він захоплює пульс, ніби безліч клаксонів. Я на межі втрати свідомості. У солодкому піднебінні набрякає мій язик. І янгол голоду вішає мене у моєму власному роті, на янгола мого піднебіння. Це його вага. Він умикає мої очі, лопата-серце заточується, а вугілля розпливається. Янгол смерті притуляє мої щоки до свого підборіддя. Він розхитує мій подих. Гойдалка дихання — це страшний сон, надзвичайно страшний. Я дивлюся догори, наді мною нерухомо зависла вата літнього повітря, мереживо хмар. А мій мозок зосереджено шпортає в'язальною спицею небо, бо це тепер його єдина точка опори. І марить їжею. Я вже бачу у повітрі накриті білими скатертинами столи, і гравій шарудить під ногами, і сонце світить на мене яскраво просто крізь шишкоподібну залозу. І янгол голоду дивиться на свою вагу і каже:

— Ти все ще недостатньо легкий для мене, чому ти не відпустиш рук і не припиниш триматися.

Я відповідаю:

— Ти обдурюєш мене моїм же тілом. Воно у твоїй владі, але я не підвладний своєму тілу. Я трохи інший, і я не буду відпускати рук і продовжуватиму міцно триматися. Про того, ким я є, більше не може бути мови, але я тобі не скажу, хто я. Той, ким я є, обдурює твою вагу.

Так бувало часто другої табірної зими. Я приходжу вдосвіта смертельно втомлений з нічної зміни. Я вільний тепер, маю відіспатися, але не можу заснути. Усі 68 нар у бараку порожні, всі решта працюють. Мене тягне надвір, у порожньодворе пообіддя. Вітер кидається ріденьким снігом і шарудить у мене за потилицею. Відкритим голодом іде янгол разом зі мною до вигрібної ями за їдальнею. Я теліпаюся за ним на невеликій відстані, бо я бачу, як криво висить янгол мого піднебіння, бачу, як мої ноги роблять крок за кроком, якщо це, ясна річ, не його ноги. Голод стає моїм напрямком, якщо це, ясна річ, не його напрямок. Янгол пропускає мене вперед. Він не соромиться, він просто не хоче, щоб його бачили поряд зі мною. Тоді я згинаю спину, якщо це, ясна річ, не його спина. Моє пожадання оголене, мої руки хапливо хапають усе підряд. Це мої руки, янгол не торкається сміття. Я підношу до рота шкірку від картоплі. Замерзла шкірка смакує солодким склом.

Янгол голоду шукає сліди, які неможливо стерти, і стирає сліди, які неможливо втримати. Цілі плантації картоплі прориваються крізь мій мозок, нерівно поділені клаптики поміж ділянками скошеного сіна у горах, види картоплі у нас вдома. Перша кругла і бліда рання картопля, або синьо-скляна, з нерівною поверхнею пізня, чи борошнисті сорти завбільшки з кулак, з цупкою шкіркою і жовто-солодкі, синьоочка — вона рідко розварюється, тверда і невелика, правильної овальної форми, з гладенькою шкіркою. І як картопля цвіте влітку біло-жовтими, сіро-рожевими чи ліловими клубками на темно-зелених з чіткими гранями стеблах.

Як швидко, з піднятою верхньою губою, я тоді поїдав мерзлі картопляні шкірки. Я запихав їх одну за одною до рота, не зупиняючись, як не знав спочинку мій голод. Я не відкидав жодної, як на суцільному нескінченному конвеєрі картопляних шкірок.

Усі, усі, усі.

А потім надходить вечір, усі повертаються з роботи і долучаються до спільного голоду. Він стає опорою для наших нар, коли один голодний дивиться на решту голодних. Але це оманливе відчуття, знаю по собі, як голод спускається в нас, і ми самі перетворюємося на опору для голоду. Усі ми пожираємо чорне повітря, заплющивши очі, ми годуємо наш голод усю ніч, ми примощуємо його на самі вершечки наших лопат.

Я з'їдаю короткий сон, а потім прокидаюся і знову з'їдаю ще один короткий сон. Усі сни однакові, в усіх їдять. Уві сні настає помилування від невпинних голодних фантазій і це помилування перетворюється на катування. Я їм зупу на чиємусь весіллі, зупу з хлібом, фарширований перець з хлібом, пляцок. Потім на мить розплющую очі, вдивляюся у близькозоре жовтувате густе повітря барака, знову заплющую очі і їм зупу з кольрабі і хліб, маринованого у вині зайця з хлібом, полуничне морозиво на срібній тарілці. Потім макарони з горіхово-медовим соусом і тістечка. А тоді квашену капусту з хлібом, налисники. Потім смажений свинячий мозок з редискою і хлібом. Далі окорок косулі з хлібом і абрикосовим компотом. Але все це обриває звук рупора і настає день. Сон стає все полохливішим, чим більше я з'їдаю уві сні, а голод невтомний.

Про трьох перших із нас, які померли від голоду, я добре знав, хто вони і в якому порядку померли. Протягом кількох довгих днів я думав про кожного з них. Але цифра три ніколи не залишається першою цифрою три. Після кожної цифри йде наступна. І кожна наступна все більш незворушна. Коли ти сам перетворюєшся на шкіру і кістки, а тіло твоє вже не хоче тебе слухатися, ти просто відсуваєш мертвих геть від себе. Бо серед математичних слідів у березні четвертого року було вже триста тридцять мертвих. Тоді вже не можна було дозволити собі чітких відчуттів. Тоді лише коротко згадувалося про них, неясний настрій, і ти відганяєш від себе легкий і нетривкий смуток ще до того, як він торкається тебе. Смерть збільшується і тягнеться за всіма, не можна наближатися до неї. Треба дивитися вбік, як це робиться із набридливими псами, які чіпляються до тебе. Я ніколи більше не був настільки рішуче настроєний проти смерті, як протягом цих п'яти табірних років. І це нормально, бо у боротьбі проти смерті не потрібно віддавати власне життя, потрібно лише мати життя, яке ще не зовсім завершилося.

Але першими трьома мерцями у таборі стали:

Глуха Мітці, яку роздушило між двома вагонами.

Каті Маєр, яку засипало у цементній вежі.

Ірма Пфайфер, яка втонула у вапняній ямі.

У моєму бараку першим мерцем став машиніст Петер Шіль, який отруївся вугільним самогоном.

Посеред математичних слідів я одного разу сказав, звертаючись до дзеркала у перукаря Освальда Енйетера:

— Усе просте — це чистий результат, а свого янгола піднебіння має кожен. Янгол голоду зважує кожного, а з тими, хто відпускає руки і більше не тримається, він зістрибує з лопати-серця. Це принцип його роботи і основний закон його життєдіяльності.

— Але ні одне, ні друге не можна ані зневажити, ані проковтнути, — сказав перукар. — Це теж закон.

Я промовчав у дзеркало.

— На шкірі твоєї голови повно зав'язей гнійників, — сказав перукар. — Тут допоможе тільки зістригти все наголо.