Білим носовиком з батисту ще ніхто не користувався. Я теж ніколи не користувався ним, а беріг як реліквію на згадку про матір і сина, беріг у своїй валізі до останнього табірного дня. А потім привіз із собою додому.

У таборі було не місце для такого носовика. Протягом усіх цих років я міг би виміняти за нього на базарі щось їстівне. Можливо, я отримав би за нього цукор або сіль, або навіть просо. Спокуса постійно чатувала на мене, голод не давав спокою. Але мене стримувало те, що я вірив: цей носовик — моя доля. Якщо випустити свою долю з рук, пропадеш. Я був переконаний, що прощальна фраза моєї бабці Я ЗНАЮ, ТИ ПОВЕРНЕШСЯ, перетворилася на носовик. І я не соромлюся, коли кажу, що носовик був єдиною людиною в таборі, яка піклувалася про мене. Я впевнений у цьому, навіть сьогодні все ще впевнений.

Іноді речі набувають ніжності, жорстокої ніжності, якої ти від них не очікуєш.

У головах, за подушкою я тримаю валізу, а під подушкою, загорнутий у хустинку, захований від рота надзвичайно цінний хліб. А у місці, де на подушці лежить вухо, одного ранку почувся писк. Ти піднімаєш голову і дивуєшся. Між хустинкою з хлібом і подушкою метушиться світло-рожевий клубок завбільшки з твоє вухо. Шість сліпих мишенят, кожне менше за дитячий пальчик. Їхня шкіра схожа на шовкові панчохи, вони здригаються, бо вони живі. Народжені з нічого миші, незаслужений подарунок. І тут я раптом відчув гордість за них, так ніби вони теж пишалися мною. Гордість, бо моє вухо народило дітей, бо з усіх 68 нар у бараку вони народилися у мене і саме мене обрали своїм батьком. Вони лежали там самі, матері я ніколи не бачив. Я соромився їх, бо вони так беззастережно довіряли мені. Я відразу відчув, що люблю їх і мушу позбутися, причому моментально, ще до того, як вони з'їдять хліб, і ще до того, як прокинуться всі інші і зауважать щось.

І я загорнув їх у хустинку для хліба, склав із пальців гніздо, щоб не завдати їм шкоди. Я вислизнув із барака і відніс гніздо надвір. Мої ноги тремтіли від тривоги, щоб мене не помітив вартовий або не занюхав пес. Але при цьому я не зводив погляду з хустинки і пильнував, щоб жодна мишка не випала на ходу. І я приніс їх у туалет і викинув у яму. Миші провалилися. Без жодного писку. Я лише глибоко зітхнув. Зроблено.

Коли мені було дев'ять років, я знайшов на старому килимі у закутку пральні новонароджене ще сліпе сіро-зелене кошеня. Я взяв його на руки і гладив по животі. Воно бавилося зі мною, вхопилося зубами за мій палець і не відпускало. І тут я побачив кров. І стиснув великий і вказівний пальці — здається, я зімкнув їх, і то на шиї. Моє серце билося, як після бійки. Кошеня було мертве і застукало мене за вбивством. Те, що так трапилося ненавмисно, тільки погіршувало справу. Жорстока ніжність по-іншому переходить у відчуття провини, ніж запланована жорстокість. Вона сягає глибше. І мучить довше.

Що було спільного у того кошеняти з мишенятами:

Жодного писку.

А що відрізняє кошенят від мишеняти:

З мишенятами мною керувала зумисність і співчуття. З кошеням — образа за те, що я хотів приголубити його, а воно мене вкусило. Це одне. Цуґцванґ — це наступне. Якщо вже одного разу притиснеш сильніше, більше не зупинишся.

Існує багато лопат. Але я найбільше люблю лопату-серце. Їй одній я дав ім'я. Лопатою-серцем можна розвантажувати або завантажувати тільки вугілля.

Лопата-серце має велику поверхню, завбільшки з дві розташованих поряд голови. Вона має форму серця, і вона глибока, розрахована десь на п'ять кілограмів вугілля, зад янгола голоду теж поміститься у ній цілком. Лопата кріпиться до руків'я довгою запаяною шийкою. У порівнянні з розмірами самої лопати її ручка досить коротка. Із поперечиною на кінці.

Одною рукою слід хапатися за бляшану шийку лопати, а іншою — за дерев'яну поперечину на горішньому кінці. Хоча я би сказав, що це нижній кінець. Бо для мене у цій лопаті головне — серце, а ручка — другорядна річ, отже, збоку або внизу. Тож я хапаюся за серце угорі на шиї і за поперечину внизу на руків'ї. Я балансую, лопата перетворюється на гойдалку у моїх руках, як гойдалка дихання у мене в грудях.

Для роботи з цією лопатою слід потренуватися, аж поки серце не відполірується до блиску, а запаяна шийка не ляже в руці, як шов, а вся лопата не перетвориться на частину твого тіла-таку собі зовнішню штуку для рівноваги.

Розвантажувати вугілля цією лопатою слід зовсім по-іншому, ніж цеглу. Із цеглою ти маєш лише свої руки, тут ідеться тільки про логістику. А під час вантаження вугілля лопата-серце перетворює логістику на артистику. Розвантаження вугілля — це дуже складний та престижний спорт, із ним не зрівняється ні кінний спорт, ні стрибки у висоту, ні навіть елегантний теніс. Як фігурне катання. Ми з лопатою — це пара на льоду, можна було би так сказати. Той, хто одного разу потримав у руках лопату-серце, назавжди збереже захоплене ставлення до неї.

Розвантаження вугілля починається так: коли боковину вантажівки опускають, ти вилазиш на лівий бік кузова і запихаєш свій інструмент у вугілля трохи під кутом, але до самого дна, при цьому натискаєш ногою на поверхню лопати зверху, на саме серце. А після того, як вивільниш собі у кутку кузова місце для обох ніг, так, щоб стояти на землі, а не на вугіллі, починаєш копати. У розгойдувальному ритмі задіяні всі м'язи. Лівою рукою ти берешся за поперечину, а правою за довгу шийку лопати, так, що твої пальці міцно тримають запаяний шов. Потім ти загрібаєш лівий верхній шар вугілля й одним ривком тягнеш його аж до протилежного краю машини, а потім тим самим рухом викидаєш через борт, донизу. Для цього права рука повинна з'їхати вздовж дерев'яного руків'я аж до поперечини — а вага тіла переноситься на праве стегно, так, що відчутно аж у пальцях ніг. Потім порожню лопату закидаєш через лівий бік назад, догори. А тоді наступний ривок і знову повну лопату донизу.

Після того, як розвантажено переважну більшість вугілля, відстань до борту кузова стає занадто великою, і одним ривком працювати вже неможливо. Тепер потрібно фехтувати: праву ногу елегантно пересунути вперед, ліва стає опорою і залишається ззаду, пальці ноги розчепірені. Ліва долоня — на поперечині, а права цього разу не на шийці, а на руків'ї, ковзає взад-уперед, балансуючи тягар. І ось ти запихаєш лопату, допомагаючи собі правим коліном, витягуєш назад і відновлюєш рівновагу завдяки вправному рухові лівої ноги, так, що жоден шматочок вугілля не падає з лопати, потім виконуєш наступний поворот, робиш крок назад правою ногою, при цьому тулуб і обличчя теж повертаються. Далі центр ваги переноситься на третю точку, ззаду, праворуч, ліва нога продовжує елегантно стояти, п'ятка злегка припіднята, як під час танцю, лише зовнішній край великого пальця міцно притиснутий до землі — і тепер ти могутнім ривком викидаєш вугілля назовні, у хмари, при цьому лопата зависає у повітрі у вертикальному положенні, тільки твоя ліва рука тримає її за поперечину. Це гарно, ніби танго, такт залишається незмінним, але рухи різко чергуються, руки і ноги постійно рухаються під гострим кутом, то в один бік, то в інший. А після фехтувальної позиції, коли треба розвантажувати вже рештки вугілля, рухи відбуваються вже у ритмі вальсу, а центр ваги пересувається з однієї точки на іншу у великому трикутнику, тіло нахилене під кутом до 45 градусів, а вугілля, ніби зграйка птахів, летить на призначену йому відстань від лопати до землі. Янгол голоду летить разом із ним. Він ховається у вугіллі, у лопаті, у тілі. Він знає: ніщо так не розігріває тіла, як копання, яке примушує рухатися всі м'язи. Але він знає і те, що голод з'їдає майже всю артистичність цих рухів.

Ми розвантажували переважно вдвох або втрьох. Янгола голоду не рахуємо, бо ми не знали, чи цей янгол спільний для всіх нас, чи кожен має свого власного. Але він дуже близько підходив до кожного. Він знав, що там, де розвантажують, можуть знову завантажити щось. Якщо продовжити цей математичний ряд, то кінець був би жахливим: бо якщо у кожного є свій власний янгол голоду, то він звільняється щоразу, коли хтось помирає. І таким чином рано чи пізно світ складатиметься із самих лише осиротілих янголів голоду, лопат-сердець, покинутого вугілля.