Чоловіки і жінки, молоді і старі, з пакунками під головою на нарах. Говорять і мовчать, їдять і сплять. Передають одне одному пляшки з горілкою. А коли подорож перетворилася на звичку, то тут, то там почалися залицяння. І всі косили одним оком на парочку, а іншим убік.

Я сів біля Труді Пелікан і сказав:

— Це нагадує мені поїздку на лижі у Карпати, до гірського готелю біля озера Балеа, де півкласу ліцеїстів проковтнула лавина.

— З нами такого не трапиться, — відповіла вона. — Ми не взяли з собою лижі. З футляром від грамофона можна їхати верхи, верхи, верхи, крізь день, крізь ніч, крізь день, ти ж читав Рільке, — сказала Труді Пелікан у своєму широкому пальті з хутряними нарукавниками, які сягали аж до ліктів. Хутро було брунатним, ніби дві половинки маленького песика. Час від часу Труді Пелікан схрещувала руки, запихаючи обидві долоні в рукави, і дві половинки песика перетворювалися на одного цілого. Тоді я ще не бачив степу, бо інакше відразу б подумав про ховрахів. Труді Пелікан пахла теплими персиками, навіть з рота у неї так пахло, навіть на третій, на четвертий день у вагоні для худоби. Вона сиділа у своєму пальті, ніби справжня дама у трамваї дорогою на роботу, і розповідала мені, як чотири дні ховалася у землянці, виритій у сусідському дворі, за сараєм. Але потім випав сніг, і кожен крок поміж будинком, стодолою і землянкою став помітним. Мати не могла більше потай носити їй їжу. У всьому саду можна було легко відчитати сліди. Сніг видав її, і вона змушена була добровільно вийти зі свого сховку, добровільно примушена снігом.

— Цього я снігові ніколи не пробачу, — сказала вона. — Неможливо підробити свіжий сніг, неможливо зробити так, щоб сніг виглядав неторканим. Землю можна підробити, — сказала вона. — Пісок можна і навіть траву, якщо докласти зусиль. А вода сама себе підробляє, бо вона все ковтає, а потім відразу ж вирівнюється над тим, що проковтнула. І повітря завжди готове до самоімітації, бо його не видно. Усе, крім снігу, мовчало б, — сказала Труді Пелікан. — Тому тепер сніг у всьому винен. Груба верства снігу, яка накрила місто, так ніби знала, де знаходиться, так ніби була у себе вдома. Але насправді вона прислуговувала росіянам. Я опинилася тут, бо мене зрадив сніг, — сказала Труді Пелікан.

Потяг їхав 12 днів або 14, незліченні години, без зупинок. Потім він годинами стояв десь, не рухаючись із місця. Ми не знали, де саме опинилися. Хіба тоді, коли комусь із верхніх нар вдавалося прочитати вокзальну вивіску крізь щілину відкидного віконця: БУЗЕУ. Пічка посеред вагона здригалася. Пляшки з горілкою передавалися з рук у руки. Усі були сп'янілі, хтось від напою, а інші від невідомості. Або від одного й другого.

Слова ВИВЕЗЕНІ РОСІЯНАМИ крутилися у кожного в голові, але те, що вони могли означати, не дуже перекладалося на відчуття. Поставити нас до стіни вони зможуть не раніше, ніж ми приїдемо, а наразі ми все ще у дорозі. Те, що нас досі не поставили до стіни і не розстріляли, як це обіцяла нацистська пропаганда вдома, робило нас майже безтурботними. У вагонах для худоби чоловіки вчилися напиватися без конкретної нагоди. Жінки вчилися без конкретної нагоди співати:

Знову і знову та сама пісня, аж поки ти вже не знав, чи справді досі співають, чи вже ні, бо співало саме повітря. Пісня крутилася в голові і достосовувалася до ритму їзди — блюз товарного вагона, пісня нескінченних кілометрів урухомленого часу. Це була найдовша пісня у моєму житті, жінки співали її протягом п'яти років і робили це з незмінною ностальгією, яку всі ми відчували так само. Двері вагона були запломбовані ззовні. Чотири рази їх відчиняли, відсуваючи на спеціальних колесах. Ми все ще були на румунській території, двічі нам закидали у вагон розполовинену вздовж козу. Вона була задубіла і штивна і з гуркотом гримнула об підлогу, ми вирішили, що це дрова. Розділили її на частини і спалили. Вона була така висохла, що навіть не смерділа, вона добре горіла. Коли нам закинули другу козу, у повітрі залунало слово ПАСТРАМА, висушене на повітрі м'ясо, яке можна було їсти. Свою другу козу ми теж спалили і реготали при цьому. Вона була такою ж твердою, як і перша, складалася з самих висушених кісток. Але ми сміялися завчасу, були занадто самовпевненими, змарнувавши обидві румунські доброчинно пожертвувані нам кози.

З часом зростала наша взаємна довіра. Усі невеличкі справи діялися в тісняві — сісти, встати. Попорпатися у валізі, витягати з неї речі, складати назад. Ходити на туалетну дірку за двома піднятими ковдрами. Кожна дрібниця тягнула за собою іншу.

У вагоні для худоби нівелюються всі індивідуальні відмінності. Людина більше перебуває поміж іншими, ніж наодинці з собою. Тактовність була зайвою. Кожен був готовий допомогти іншому, ніби вдома. Можливо, коли я зараз так кажу, то говорю тільки про себе. Або навіть і не про себе. Можливо, мене не так дратувала тіснява у вагоні для худоби, бо я все одно хотів утекти кудись подалі і мав із собою достатньо їжі. Ми ще не підозрювали, яким страшним стане незабаром голод, що запанує над нами. Як часто протягом наступних п'яти років, коли до нас приходив янгол голоду, ми ставали схожими на цих застиглих синіх кіз. І ностальгійно згадували про них.

І ось уже настала російська ніч. Румунія залишилася позаду. Після кількагодинного стояння ми раптом відчули сильний поштовх. Під вагоном міняли колеса для ширших російських рельсів, для широти степу. Велика кількість снігу робила ніч за вікном світлішою. То була третя зупинка, тієї ночі у широкому полі. Російські вартові прокричали: УБОРНАЯ. Усі двері всіх вагонів повідчиняли. Ми вискакували один за одним у глибокий сніг і загрузали по коліна. Ми зрозуміли, хоча і не знали цього слова, що «уборная» означає спільне випорожнення. Угорі, дуже високо над нами, був круглий місяць. Перед нашими обличчями блискучими білими шматками, схожими на сніг під ногами, плив подих. Довкола нас зведені автомати. І тепер кожен повинен зняти штани.

Цей сором, це найгірше у світі приниження. Як добре, що ця засніжена рівнина була з нами наодинці, що ніхто не бачив того, як нас змушували сидіти навпочіпки одне біля одного і всіх робити те саме. Я не хотів у туалет, але спустив штани і присів. Якою підступною і тихою була ця нічна земля, як принижувала нас у залагодженні тілесної потреби. Як Труді Пелікан ліворуч від мене підтягнула своє широке пальто попід пахви, спустила штанці до колін, і поміж її мештами почулося дзюркотіння. Як ззаду за мною адвокат Пауль Ґаст стогнав від натуги, як у його дружини Гайдрун Ґаст вуркотів кишківник від проносу. Як отруйно-тепла пара довкола нас моментально застигала у повітрі. Як ця снігова рівнина забезпечила нам неприємну процедуру і змусила відчути себе самотніми з посинілими задницями посеред звуків, які видавали інтимні частини наших тіл. Якими нещасними були наші нутрощі у цьому товаристві.

Можливо, саме цієї ночі раптово подорослішав, ні, не я, а страх у мені. Можливо, перебування у товаристві тільки у такий спосіб отримує справжність. Бо всі, всі до єдиного, під час процедури залагодження природної потреби автоматично сідали обличчям до колії. Усі мали місяць за спиною, не зводили очей із відчинених дверей вагона, ми були залежні від цих дверей, ніби від дверей до кімнати. Всі ми відчували божевільний страх, що двері зараз зачиняться і потяг поїде без нас. Один із нас викрикнув у ніч:

— Ось, прошу, маємо, саксонці серуть, усі на одну купу. Коли земля під ногами горить, то горить не тільки земля. Ви ж усі так радієте життю, правда. — Він засміявся порожнім, ніби бляха, сміхом. Усі відсунулися від нього на крок. Біля нього стало більше місця, і він вклонився перед нами, як актор, повторивши високим урочистим тоном: «Ви ж усі так радієте життю, правда».