— За цей час ми встигнемо зробити лише кілометрів сорок. Потім поліція перекриє дороги і кінець, — зауважив Грейт.

— Ми ще встигнемо обговорити, як діяти. — Хетель постукав нігтем вказівного пальця по годиннику. — Через шість хвилин я повинен дати відповідь.

— Не відповідь, а чек на три мільйони, — уточнив Грейт. — У вас є рахунок в банку — виписуйте… — Почім порахуємось…

Та Хетель був ділова людина.

— Для чого ж потім? Хіба у вас нема рахунків? Кожен із вас дасть мені чеки — еквівалентно у фунтах чи доларах, — я не заперечуватиму і проти франків, панове! — на ті банки, де у вас є вклади. Хе-хе… Я ж знаю, що фальшивих чеків ви не тримаєте… Бо нам до всіх наших гріхів тільки не вистачає звинувачення у виготовленні фальшивих паперів…

Грейт поморщився, але витягнув чекову книжку.

— Мільйон шилінгів, — поворушив губами, — це буде в доларах…

— Чому лише мільйон? — аж підскочив Хетель. — Я не знаю, як ви умовились із Штайнбауером, але моя частка, певно, значно менша від ваших. Тож я плачу п'ятсот тисяч. Ви — по мільйону двісті п'ятдесят.

Ангель втупився у нього злими очима.

— Ми не вбивали, Хетель! — просичав. — І, якщо нас заарештують, спробуємо довести це… Кожен платить по мільйону…

Хетель помахав пальцем під самісіньким його носом. Мовив злорадно:

— Якщо нас заарештують, то всі мої гріхи потьмяніють у порівнянні з вашими. І ви це знаєте самі, Франц!..

Ангель увібрав голову в плечі.

— Ви вульгарний здирник, та біс з вами!

— Зважте ще на одну деталь, — мовив Хетель, скоса дивлячись, як Грейт завмер над чековою книжкою. — Зараз мені доведеться вивозити вас звідси, а ви самі підрахували, що півгодини — це не так уже й багато. Доведеться вживати деяких заходів, а що зробиш без грошей?

— Це справедливо. — Полковник виписав чек. — Ідіть і швидше повертайтесь, Вольфганг. — Коли Хетель пішов, з досадою мовив Ангелеві: — Фортуна щось почала відвертатися від нас… Вплутуємось то в одну, то в іншу історію!

— Але ж поки що ми щасливо виплутувались, — заперечив Ангель.

— Два-три дні нам треба переховуватись, — нахмурився Грейт, — поки прийде телеграма. В крайньому випадку, в горах перейдемо швейцарський кордон. Завжди можна домовитися з контрабандистами, аби заплатити їм…

— А золото? — уїдливо запитав Ангель.

— Звичайно, шкода золота, — погодився полковник, — але я ціную свободу трохи дорожче, ніж центнер найкоштовнішого металу.

— Подивимось, — невизначено відповів Ангель, про себе вирішивши, що лише в крайньому випадку розлучиться із зливками. Перший переляк у нього минув, і, як завжди буває в таких випадках, його страхи видавалися зараз перебільшеними.

Вони чекали на Хетеля, не виходячи з холу. Не снідали — зовсім не було апетиту, — майже не розмовляли — тільки палили сигарету за сигаретою, перекидаючись короткими репліками. Тепер усе залежало від Хетеля, вони не мали більше явок, а їхні іспанські паспорти не варті, певно, і ламаного шеляга. Тому, коли Вольфганг повернувся, Ангель запитав улесливо:

— Що нового, мій друже?

Хетель одразу помітив зміну тону, але тепер було не до того, щоб зводити рахунки.

— Усі наші телефони, крім одного, контролюються, — пояснив. — Та все ж я подзвонив з автомата до «Чорного дрозда». Фрау Вессель допоможе нам. А поки, — кивнув на контейнери, — звалені в кутку й накриті килимом, — це в грузовик! Чорним ходом! Аби з вулиці не помітили жодної метушні. Чорним ходом, панове, Петер уже поставив там грузовик…

— Але що може зробити фрау Вессель? — затривожився Ангель. — Адже в «Чорному дрозді» була поліція, і фрау Вессель наведе на нас агентів…

— Не хвилюйтеся, мій друже! — Хетель відплатив Ангелю його ж монетою. — Фрау Вессель обведе навколо пальця десяток агентів.

Вони швидко повантажили контейнери й накрили їх брезентом.

Хетель пішов інструктувати Петера. Ангель лежав на дивані, втупившись у стелю, а полковник походжав по кімнаті. Нерішуче зупинився біля бару й витяг пляшку, відкоркував і понюхав, та все ж поставив на місце. Чорт з ним, із джином, він сам собі не ворог і сьогодні повинен бути зовсім тверезим. Плюхнувся в крісло, поклавши ноги на журнальний столик. Тиша починала гнітити його — сказав, аби не мовчати:

— Звідси до Унтеркрімля кілометрів сто п'ятдесят… Від Унтеркрімля дванадцять кілометрів до штольні, завтра викопаємо контейнер, а післязавтра, дай боже, прийде телеграма. Цікаво, який літак прилетить за нами?

— Не все одно? Аби піднятися в повітря, — байдуже мовив Ангель.

— Ви профан у техніці, Франц, а мене хвилює, чи зможе він злетіти з вантажем у півтонни і з трьома чоловіками на борту?

— Чому трьома? Пілот, ми ж домовилися про це, матиме документи й залишиться тут, а літак піднімете ви.

— Я ж і кажу: три, — пояснив Грейт. — Я, ви і Хетель.

— Хетель може перейти кордон і так, — з досадою відмахнувся Ангель. — Ви про це не думайте.

Полковник здивовано обернувся до нього.

— Ну що ви… Коли буде хоча б найменша можливість, ми візьмемо його.

«Що з ним сперечатися, — подумав Ангель, — усе вирішиться на місці…»

— Звичайно, — погодився, — якщо буде найменша можливість…

Задзвонив телефон. Ангель аж підскочив на дивані.

— Швидше, Хетеля!.. — від нервового напруження він почав загикуватися. — Гу-укніть же… Кларенс…

Та Хетеля не треба було кликати. Вольфганг зняв трубку паралельного апарата. Він з'явився у дверях за кілька секунд:

— Швидше! — замахав руками. — Тепер кожна секунда на вагу золота.

… Грейт влаштувався так, що, лежачи в кузові під брезентом, через щілину спостерігав за дорогою. Бачив і сірий «мерседес», який ішов за ними мало не впритул, і інспектора, котрий обідрав їх сьогодні на три мільйони. Потім «мерседес» відстав, Грейт хотів на ходу перелізти в кабіну, та роздумав: Хетель неодмінно зменшить швидкість, і вони програють хвилину-дві. А кожна хвилина зараз справді важить дуже багато.

Хетель зрізав поворот, не зменшуючи швидкості. Полковник і сам полюбляв ризиковану їзду й похвалив Хетеля — нічого не скажеш, водій класний, відчуває автомобіль.

Кілометрів за чотири від роздоріжжя почався невеликий гайок. Раптом Хетель різко загальмував. Грейт затурбувався — чи не трапилось чого? — та його відкинуло під брезентову темряву, машину почало трясти на вибоях.

Грейт висунув голову. От воно що — Вольфганг звернув з дороги і їхав вузьким лісовим путівцем. Мало не одразу знову круто повернув і зупинився в густому чагарнику. -

Полковник відкинув брезент і побачив старенький обшарпаний пікап і фрау Вессель поруч із ним.

«Так от що задумав Хетель!..» — зрозумів.

— Радий бачити вас, фрау Вессель! — посміхнувся, вистрибуючи з грузовика. — Швидше, Франц!

Потягнув за кінець і скинув брезент на траву. Хетель про щось домовлявся з фрау Вессель. Полковник підійшов до них.

— Наскільки я зрозумів, ми скористаємось вашим пікапом, фрау?

— Так.

Грейт відкинув борт грузовика, підхопив контейнер.

— Залізьте туди, — кивнув Хетелю, — і допоможіть Францу. Підсовуйте ящики до мене!

Перевантажили контейнери за кілька хвилин. У маленькому кузові пікапа залишалося зовсім мало місця. Туди ліг Ангель, і Грейт знову накрив його та ящики брезентом. Сам сів з Хетелем у кабіну.

— Прощавайте, фрау Вессель!

Жінка сама підняла і защепила борт грузовика. Сіла за кермо і заднім ходом виїхала на шосе. Вона ще мала дев'ять хвилин — через дев'ять хвилин за жовтим вантажним «фіатом» полюватиме поліція…

Фрау Вессель доїхала до роздоріжжя і повернула в бік Зальцбурга. Через кілька кілометрів у невеличкому селищі звернула на тиху зелену вуличку, поставила машину в тупичку, роздивилася, чи нема нікого поблизу, і, дочекавшись, поки якийсь перехожий зник за рогом, замкнула «фіат» і пішла до автобусної зупинки.

У кімнаті стояла така тиша, що чути було, як билася у вікно муха.