Усі троє — Ангель, Грейт і Хетель — обговорювали варіант за варіантом, відкидаючи їх. Ідеальним було б, звичайно, увійти до Ціммера в довіру, дістати ключ і вночі, коли старий спить, розкрити тайник і вивезти золото. Вдень у підвали соватися безнадійно: у Ціммера четверо чи п'ятеро помічників, туди-сюди швендяють різні любителі старовини, яким навіть запах пергаментів, певно, приносить задоволення.
Ангель і Грейт безвиїзно сиділи в Альт-Аусзее, маленькому містечку під Зальцбургом, де у Хетеля була приватна школа. Мешкали в Хетелевому особняку — ніхто не знав про них, крім старої служниці та Петера — есесівця, охоронця і правої руки Хетеля, який колись служив під началом штурмбанфюрера і мало не молився на нього.
Повідомлення про те, що поліція натрапила на їхній слід в Австрії, не на жарт схвилювало Ангеля. Особливо розлютився він, коли дізнався, що детективи приїжджали на двоколірному «крайелері», котрого вони з Грейтом брали напрокат. І все через полковникову пихатість. Грейт, коли побачив «крайслера», мало не вмер — остання модель, саме така, про яку мріяв. Обійшов навколо автомобіля, сів за кермо і не захотів виходити. Ангель підрахував, що за прокат «крайслера» доведеться платити вчетверо дорожче, ніж за «фіат» чи «фольксваген», та Грейта наче гездь укусив. Заявив уперто:
— Я доплачу свої, коли ви вже такий скупий! І ось маєш…
Ангель, правда, не знав, яку роль відіграв «крайслер» у їхньому викритті, та диму без вогню не буває, і поліцейські недарма підкотили до «Чорного дрозда» на двоколірному красені. Слава богу, що хазяйка готелю вчасно розкусила цих суб'єктів.
Фрау Клюпфель відвезла їх тоді до автобану, де вони зупинили попутну машину і доїхали до Зальцбурга. Там пересіли в таксі, на якому дісталися до села по сусідству з Альт-Аусзее. Фрау Клюпфель за цей час подзвонила Хетелеві, і той зустрів їх у бірхалле. Звідси до приватної школи Хетеля — десять хвилин їзди. Дочекалися темряви, аби жодні цікаві очі не побачили, що у власника школи гості. Зрештою, коли б хто-небудь і підгледів, також не страшно — до Хетеля іноді заїжджали старі товариші, та й репутацію мав в окрузі солідну, але береженого, кажуть, і бог береже. Саме тому вони одразу вирішили, що Ангелю і Грейту не варто висовувати носа з будинку і що бібліотекарем повинен зайнятися сам Хетель.
Наступного ранку він поїхав до Зальцбурга. Ні в кого не могло викликати жодної підозри те, що директор школи цікавиться бібліографічними рідкостями, і він цілий день просидів, гортаючи сторінки манускриптів і приглядаючись до Ціммера та його співробітників.
За два дні Хетель більш-менш вивчив розташування приміщень книгосховища і встиг познайомитися з його працівниками. З кількома заводив розмову про Ціммера і переконався, що всі з повагою ставляться до шефа й схильні не помічати його дивацтва. Власне, вирішив Хетель, усі тут трохи не сповна розуму. Він вибрав хвилину і звернувся з якимось питанням до самого Ціммера, але той не сприйняв його всерйоз і спровадив Хетеля до свого помічника. Єдине, що вдалося встановити за ці два дні, що Ціммер — надзвичайно пунктуальний і виходить із бібліотеки лише тричі на день — до «Райського куточка». І ще (це йому, сміючись, розповів один з бібліотекарів): у їхнього шефа є пунктик — він лабеліст.
Хетелю незручно було уточнювати, що це таке лабеліст, він лише запам'ятав це хитромудре слово та засміявся й підморгнув бібліотекареві: ось, мовляв, який старий, ніколи не чекав від нього такого, та й хто б міг подумати? Але в душі зрадів: лабеліст — це, напевно, член якоїсь секти чи, дай боже, аби справдились його підозри, таємничого товариства розпусників. Коли це так — Ціммер у них у кишені, він сам відкриє їм двері та ще й допомагатиме вантажити контейнери…
Посидівши ще трохи для годиться, Хетель побіг у нормальну бібліотеку, щоб зазирнути в довідники. Знайшов потрібне слово й розчаровано закрив книгу. Розмріявся і приготувався взяти старого голими руками, а лабеліст, виявляється, колекціонер, збирач звичайнісіньких готельних наклейок на валізи чи на скло автомобілів.
І чого люди тільки не збирають? Божевілля, пошесть XX століття!
Увечері, розповідаючи про це, здивувався, чого Ангель так зрадів, що навіть засовався на стільці. Нерозуміюче зиркнув на нього, але той нічого не став пояснювати і тільки попросив:
— Замовте мені телефонну розмову з Цюріхом… Хоча не треба телефонних розмов, краще дамо телеграму і бажано не з Альт-Аусзее. Негайно!.. Заводьте свій автомобіль, Вольфганг, бо справа нагальна: не терпить зволікання!
Присунув до себе клаптик паперу й почав щось швидко писати.
На вашому місці я б розповів… — почав невдоволено полковник, та Ангель тільки відмахнувся. Закінчивши писати, підсунув аркуш Хетелю. Лише тоді пояснив:
— Мій син — також лабеліст. Ми зателеграфуємо йому, і він надішле нам дві-три сотні гарних наклейок, тоді ви, — звернувся до Хетеля, — маючи на руках таке, вибачте на слові, багатство, спробуєте познайомитися з цим старим козлом Ціммером. Брешіть йому все, що завгодно, міняйтеся наліпками — серце колекціонера м'яке, мов віск, і за день-два ви станете найліпшими друзями!
Це пророцтво Ангеля справдилося. Одержавши з Цюріха бандероль з наклейками, Хетель перестрів Ціммера в коридорі і запитав:
— Я чув, у вас одна з найбільших в Австрії колекцій наклейок? У мене є екземпляри, що побували у ваших руках, але я не мав честі листуватися з вами і, взагалі, я лише недавно переїхав сюди…
Ціммер глянув на нього недовірливо:
— Я знаю всіх найвизначніших лабелістів світу. Пробачте, з ким маю честь?
— Отто Ренненкампф, комерсант, — відрекомендувався і, побачивши, як знизав плечима старий, швидко витягнув із кишені і розкрив перед носом у Ціммера коробочку з наклейками.
— Тут є цікаві екземпляри, — поворушив наліпки, — і я був би вдячний вам, коли ви згодились би глянути…
Бібліотекаря не треба було вмовляти: ткнувся носом у коробочку, пальці швидко забігали, перебираючи барвисті папірці. Спритно витяг одну з наклейок, проглянув печатки колекціонерів на звороті.
— Я їх знаю, — пожвавішав, — листуюся з ними. Єжі Собота з Вроцлава, один з найкращих польських лабелістів… А це — Сергіо Нуно де Олівера Вінхас з Португалії, я одержав від нього не один десяток цікавих екземплярів… — Глянув раптом на годинника, заквапився. — Мені дуже приємно, колего, та настає обідня година…
— Ви де обідаєте? — удав, що не знає, Хетель.
— Чудовий ресторан і зовсім недалеко. Може, бачили «Райський куточок»?
— Якщо не заперечуєте, ми могли б пообідати разом.
— З великим задоволенням.
Вони їли гарячий переперчений суп, Хетель ковтав через силу, та все ж намагався посміхатися і якось підтримувати розмову. Хоча говорив в основному Ціммер. Ангель мав рацію: варто було зачепити його колекціонерську струнку, як старий забув усе, крім нікому не потрібних чемоданних наліпок.
За глибоким переконанням Хетеля, наклейками могли цікавитися лише піжони, які люблять виставляти на загальний огляд великі шкіряні валізи — буцімто кількість кольорових папірців на них може піднести їх, піжонів, в очах солідної людини. Правда, яка ж солідна людина — Ціммер? Уже те, що він — завсідник такого паскудного ресторану, свідчить само за себе. Що ж, нехай бавиться папірцями, і дитячі забавки можуть принести користь…
А Ціммер, перебираючи наклейки, бубонів собі під ніс:
— Гляньте, гер Ранненкампф, яка красива наліпка… Моя колекція має понад п'ятнадцять тисяч наклейок, а цієї нема. Готель «Монако» на Гранд-каналі у Венеції… Хочете, я вам дам за неї дві чи три південноамериканські?
Хетель нещиро зітхнув. Відповів:
— У мене таких дві… Цю можу вам презентувати.
— Маю сьогодні щасливий день! — зрадів Ціммер. — Але я не можу прийняти дарунок. Тільки обмін, шановний колего, тільки обмін, інакше я не зможу висловлювати своє захоплення вашою колекцією. Сподіваюсь, ви не сприймаєте мої похвали, як натяки? У мене, наприклад, нема і такої… — витяг яскраву наклейку, на якій був зображений Везувій і на тлі гори сонячні промені. — Готель «Термінує» у Неаполі…
