— Так, усі виходи відрізано.

— Покличте Густава! — полковник непомітно перейшов на начальницький тон.

Ангель в брюках і майці вискочив до передпокою. Навшпиньках перебіг коридор і покликав пошепки:

— Гу-уставе… Ти чуєш мене, Густаве?

Той валявся на дивані, переглядаючи ілюстровані журнали. Підхопився одразу.

— Чого вам?

— Йди-но сюди. І тихіше.

Полковник стягав із себе піжаму просто в коридорі.

— Нас оточили, Густаве! — Той потягнувся до задньої кишені. — Ні, чекай… Зараз спробуємо непомітно сісти в машину. Ти відчиниш ворота. За нами піде поліцейський «паккард», ти затримаєш його. Автоматна черга по шинах… Відходь, десь перебудь ніч, а завтра зателефонуй рудому, він влаштує тебе.

Густав кивнув і витяг із-за шафи автомат. Зайняв позицію біля виходу з будинку.

— Жодних речей! — попередив Грейт Ангеля. — Лише гроші, папери і гляньте, аби не. лишилося нічого, що могло б навести їх на наш слід.

— Я не такий дурний… І не тримаю в себе нічого компрометуючого.

— Не подумайте тільки увімкнути в своїй кімнаті світло.

Ангель ображено пирхнув:

— Я не дитина.

Грейт вихопився до себе на другий поверх. Вирішив не вимикати світла і пересувався по кімнаті так, щоб його тінь не падала на вікна. Пробрався навкарачках від шафи до столу, уважно переглянув вміст валізи, відібрав усі папірці, фотографії, документи, лишивши тільки білизну й одяг. Перевірив кишені в костюмах і плащі, натяг поверх темної сорочки спортивну куртку, взув туфлі на товстій каучуковій підошві. Пістолет поклав у зовнішню кишеню куртки. Ще раз уважно оглянув кімнату й спустився до Ангеля.

Франц збирався, присвічуючи кишеньковим ліхтариком. Грейт зиркнув на вікна — Ангель не припустився помилки і щільно закрив їх шторами.

Полковник почекав трохи, невдоволено дивлячись на Францові лаштування. Нарешті не витримав:

— У нас не так уже й багато часу…

— Якби ви мали стільки паперів! — огризнувся Ангель, але вже через кілька хвилин повідомив: — Все!

Стояв із невеличким саквояжем під пахвою і очікувально дивився на Грейта. Той наказав:

— Вийдемо чорним ходом. До машини — повзти. Я відчиняю дверцята, ви, Франц, сідаєте за мною. Ти, Густав, біжиш до воріт і відкриваєш їх, як тільки я заведу мотор.

«Форд» стояв поміж газонів на бетонованій доріжці, яка вела до гаража. Ангель залишав машину надворі — в гаражі було повно всякого мотлоху, і ніхто не мав часу і бажання навести там лад. Тепер Ангель радів, що не нагримав на Густава, як мав намір, за безгосподарність.

Ніч була місячна, та тінь від автомобіля давала їм деякі переваги перед поліцейськими. Переповзли до «форда» і трохи полежали у вузькому проміжку між машиною і газоном. Тут навряд чи хто міг їх помітити — треба було підійти впритул, аби розібрати, що то за тіні попід кущами..

Полковник підвівся на лікті, обережно вставив ключ у замок, і той клацнув тихо, майже нечутно. Та Ангелю здалося, що хтось вистрелив у нього над вухом із пістолета. Навіть підібрався, щоб бігти — не знав, куди і як, але біг би, не розбираючи дороги, перестрибуючи через клумби, біг, аби втекти від страху, який заполонив його.

— Тихо ви… — сердито прошепотів полковник. Він присів перед дверцятами, відчинив їх. Важко навалився животом на сидіння, аж пружини зарипіли. Ангель поліз слідом за Грейтом. Скоцюрбився під щитком приладів, наказав Густаву:

— Давай до воріт!

Тому не треба було повторювати: крутнувся поміж газонами, як вуж, і одразу зник з очей.

Мотор загарчав сердито й голосно — на всю вулицю; він заглушив рипіння воріт. «Форд» ніби стрибнув у чорний отвір, заревів ще сильніше і, вдарившись крилом об браму, вискочив на вулицю.

«Паккард» рушив за ним одразу, м'яко й нечутно, немов пантера. Рев мотора «форда» заглушив усі інші звуки і, здавалося, поліцейська машина котиться просто за інерцією, навіть автоматна черга у цій гуркотнечі здалася несерйозною, якоюсь дитячою. Потім автомат озвався ще раз, більш упевнено, і «паккард» одразу метнувся вбік, зупинився, здригаючись.

Густав не бачив, як з «паккарда» навздогін йому вискочила людина. Він не міг не влучити — колись із зав'язаними очима по звуку прошивав людину на відстані п'ятидесяти метрів (есесівці примушували свою жертву кричати), — був певен, що прошив скат «паккардові» першою ж чергою і стріляв удруге для страховки. Тепер утікав, намагаючись триматися ближче до дерев, аби не зачепила випадкова куля.

Йому стріляли навздогін, але це не бентежило Густава: ці поліцейські страшенно погано стріляють, а в такій темряві, та ще й з пістолета… Стріляючи, вони до того ж витрачають час, і Густав метнувся в завулок, знаючи, що вже ніхто його не дожене.

Справді, бабахнуло вже десь далеко на перехресті. Густав заховав автомат під піджак і дозволив собі перейти на швидкий крок — починалися людні квартали, і не хотілося привертати уваги перехожих.

Він зупинив перше ж таксі й наказав відвезти себе у зовсім протилежний кінець міста. Там дочекався іншої машини. Вона довезла його до портового шинку, де Густав і перебув до ранку.

Вільгельма Крюгера можна було назвати уособленням доброзичливості. Низенький, огрядний, але рухливий, він перекочувався як куля з кута в куток кімнати і рохкав задоволено:

— Ви правильно зробили, що повернулися до мене, бо більш надійної схованки вам не знайти в усьому місті. Єдиний, хто знає про це, — мадам Блюто. Але вона не зацікавлена, панове, виказувати вас: зайві свідки в наявності, так би мовити, злочинна корпорація. Якщо вас не затримають, старій відьмі буде значно легше викрутитися: не вона ж вивозила дівчат з Франції. — Підкотився мало не впритул до Ангеля, мовив солодко: — Так що з цього боку позиції ваші бездоганні і не потребують зміцнення. Але ви впевнені, що відірвалися від переслідувачів?

Крюгер звертався в основному до Ангеля, наче від того одного залежало вирішення всіх питань, і Грейтові, який в останні години відчув себе господарем становища, це не дуже сподобалося. Знайшов за потрібне втрутитися в розмову і пояснив з гідністю:

— Ми не хлопчаки, містер Крюгер, і знаємо, чим це пахне… «Форд» кинули у зовсім протилежному кінці міста і діставалися до вас на таксі.

— О-о! Нехай вибачить мене пан полковник, я ніколи не сумнівався в його вмінні замести сліди, — мовив Крюгер так, що не можна було зрозуміти, каже серйозно чи кепкує. — Отже, наші позиції і з цього боку бездоганні. Але, наскільки я розумію, вас не приваблює перспектива довгого перебування в цьому місті, хоча я вважаю Танжер містом не тільки пристойним, але й перспективним з усіх боків. — Знову почав бігати з кута в кут. — Коли б ще ці місцеві мавпи не пхали свої брудні носи в наші справи… Але, панове, це, зрештою, тема для іншої розмови. Так от, вульгарно кажучи, вам потрібно якомога швидше змитися звідси. Правильно я мислю, панове?

Ангель зітхнув, і Грейт зрозумів, що — в його компаньйона все ще трясуться жижки. Тому й вирішив узяти на себе ініціативу в переговорах.

— Ми покриємо всі витрати, містер Крюгер, і сподіваємось, що за гроші в цій мерзенній країні…

— Не завжди… не завжди… — похитав головою пузань і зупинився перед Грейтом. — Зараз напевно поліція блокувала усі виходи з міста, а ми, — зітхнув скрушно, — на жаль, ще не можемо купити всю поліцію. Там є ортодокси, які вважають Марокко мало не великою державою, розумієте, яке нахабство, панове! З цими аборигенами важко домовитися, і я не в силі гарантувати вам нічого, полковнику, — усміхнувся Солодко, — крім власної гостинності, звичайно.

Ангель мерзлякувато знизав плечима.

— Але ж ми не можемо обтяжувати вас… — визнав за необхідне втрутитися.

Крюгер, здалося, аж закрутився на місці.

— Ми з вами — старі колеги, і мій обов'язок завжди простягати вам руку допомоги.

Грейту здалася підозріливою така люб'язність, та він нічого не сказав. Вирішив вичікувати: нехай домовляються поміж собою, він втрутиться лише у випадку крайньої необхідності. Як-не-як, а Крюгер був колись (чи можна повірити в це, дивлячись на таку люб'язну бочку, яка перекочується по кімнаті?) штандартенфюрером СС, служив десь в управлінні імперської безпеки, отже, має голову на плечах і досвід виплутуватися із складних ситуацій.