— Не менше трьох мільйонів марок!

“Чим поважніша фігура, тим більші апетити”, — подумав Карл. Справді, Пфердменгес запросив лише мільйон, а цей — втроє більше. Зараз, після цього засідання, Карл навряд би вчинив так, але тоді почав торгуватися із Шліхтінгом. Думав: біс із ними — з Пфердменгесом, котрий з учорашнього вечора засів у готельному ресторані, й з цим — нового зразка фашистом. Потерпіти лише день: завтра вони вилетять у Цюріх, він кине їм у морду гроші, аби тільки ніколи більше не бачити, не чути, не зустрічатися…

Але зараз, дивлячись, як прощається Шліхтінг зі своїми колегами, Карл стискав руки так, що тріскотіли пальці в суглобах; знав, що не простить собі цього, що Шліхтінг і Пфердменгес снитимуться йому, точніше, не вони, а розстріляні негри й жертви нових німецьких концтаборів, створених неонацистами. Вони б кинули за колючий дріт і його, коли б дізналися про думки, що снують зараз у Карловій голові.

Боже мій, яка іронія долі: він, син коменданта однієї з найстрашніших фабрик смерті, сам ходив би в смугастому халаті, чекаючи черги до крематорію…

У кімнаті залишились вони самі. Шліхтінг запитав:

— Ну ж бо, юначе, якої ви думки про нас? Карл розумів: Шліхтінг запитав так, для годиться, насправді йому наплювати на Карлові враження.

Ще дві—три хвилини тому Карл, можливо, й кинув би у вічі цьому довготелесому пройді все, що думав про нього, та згадка про батька збентежила й позбавила волі.

Карл щось пробуркотів, хоча Шліхтінг і не потребував його відповіді.

— Літак завтра о четвертій, — повідомив. — Я замовив квитки.

— П’ять?

— Так. До речі, для чого вам п’ятий?

— З нами полетить ще дівчина.

Шліхтінг не дозволив собі жодної фамільярності, лише зиркнув спідлоба, та Карл не схотів нічого пояснювати.

Аннет зустрічала їх в аеропорту. Не бачилися трохи більше тижня, та Карл хвилювався так, наче повертався з багатомісячної тропічної експедиції, й весь цей час не мав жодної вісточки з дому. Коли йшли по площі, Аннет повисла в нього на руці, зазирала у вічі, і ямочки в неї на щоках рухались. Розповідала, як гарно вела “фольксваген” гірськими дорогами, зовсім не боялась, хоча вперше їхала серпантинами. Вона замовила їм номери в недорогому готелі “Корона” — три кімнати поряд на четвертому поверсі, пан Пфердменгес може оселитися в комфортабельніших покоях бельетажа (що він, до речі, й зробив), для машини є платна стоянка, навскіс від готелю, метрів за триста.

Карл ще не розмовляв з Аннет про поїздку до Цюріха, та знав, що дівчина захоче полетіти з ними в Швейцарію, а ще більше хотів цього він — до речі, глянув на годинник, уже мало не восьма година, й Аннет зачекалась на нього.

Шліхтінг зрозумів його погляд.

— Де ви зупинилися? Готель “Корона”? Чудово, нам по дорозі. Сьогодні я залишаюсь на міській квартирі, шофер відвезе мене, а потім вас.

Біля виходу Шліхтінга чекали два “орднери” — озброєні молодики з охорони. Один із них сів на переднє сидіння автомобіля — Шліхтінг підняв скло, що відділяло задню частину машини, наказав у переговорну трубку:

— Додому! А потім відвезете пана до готелю “Корона”.

Карл подумав, що Шліхтінг міг дати цей наказ перед тим, як підняти скло. Посміхнувся: але ж тоді залишилась би непоміченою переговорна трубка.

Наче відповідаючи на його думки, Шліхтінг мовив пихато:

— Ми замовили для фон Таддена й для мене два броньовані “мерседеси” з непробивними шинами. Унікальні машини, фірма виготовила на спеціальні замовлення кілька таких.

Карл відсунувся в куток автомобіля. Так, цей тип, якщо дірвется до влади, збудує для себе не лише бункери. Власне, всі розмови про честь нації, інтереси народу — ширма, якою він прикриває свої жадання. Починається з броньованого “мерседеса”, а закінчується маєтками, віллами, картинними галереями. Герінг так само хапав усе підряд.

Раптом Карл уявив Герінгову тушу на шибениці, а поруч — Шліхтінга: товстий і тонкий, але з однаковими апетитами.

Зиркнув на Шліхтінга: чи не сниться йому такий кінець? Варто було б сьогодні по закінченню наради показати цим неофашистам фільм про Нюрнберзький процес.

Хоча такі не схаменуться.

Чи то цікавість підштовхнула Гюнтера, чи тверезий розрахунок, але коли Карл пішов на розшуки останнього з “трійки”, він через ресторан шаснув на вулицю, змішався з натовпом, перебіг на протилежний бік і, заховавшись за газетним кіоском, побачив, як Карл вийшов із готелю й попростував до зупинки таксі. Слава богу, там не було жодної машини, і Гюнтер, намагаючись не потрапити другові перед очі, встиг дістатися до автостоянки й залізти у “фольксваген”. Звідси добре бачив, як нетерпляче переступав Карл з ноги на ногу. Нарешті підійшло таксі, Гюнтер врізався в транспортний потік одразу за ним — їх розділяли всього два чи три автомобілі. Таксист ішов швидко, і Гюнтерові довелося добре попотіти: не знаючи міста, важко одразу зорієнтуватися, та все ж Гюнтер не випустив таксі з поля зору.

Карл вийшов на Кроненштрасе й попрямував до скляних дверей, біля яких юрмилося з півтора десятка чоловіків.

Гюнтер втиснув “фольксваген” поміж мишачого кольору “мерседесом” і якоюсь довгою модерною машиною. Побачивши, що Карл зник за скляними дверима, закурив і з нудьгуючим виглядом підійшов до молодиків, які топтались на тротуарі. Його обігнав сивий високий чоловік — молодики розступилися, один навіть відчинив двері.

— Штандартенфюрер Готшальк, — мовив хтось поштиво, і Гюнтер зрозумів, що за скляними дверима збираються чи то колишні есесівці, чи то члени якогось земляцтва.

Гюнтер зайняв місце на краю тротуару і, обравши зручний момент, відчинив дверцята “опеля”, допомагаючи вийти з машини чоловікові в гарно пошитому костюмі. За ним вискочила середніх років жіночка, зиркнула на Гюнтера, той уклонився ввічливо і пройшов з незалежним виглядом разом з цією парою повз молодиків, що догідливо розступилися.

Великий темнуватий зал був заповнений на дві третини — Гюнтер примостився в останньому ряду й уважно огледівся, але не побачив Карла. Мало не одразу присутні зааплодували — на сцену вийшов якийсь чоловік.

“Шліхтінг, — прошепотів сусіда Гюнтера з захопленням, — сам Йоахім Шліхтінг!”

Той підійшов до краю сцени й оголосив, що присутні матимуть честь вислухати зараз лідера націонал-демократичної партії фон Таддена.

Сусіда Гюнтера швидко підхопився й загорлав на весь великий зал:

— Новому фюреру — хайль!

Гюнтерові здалося: зараз Шліхтінг піднесе руку, кине у зал “зіг”, і сотні присутніх, як у часи третього рейху, проревуть “хайль!” Та справа обмежилась оплесками й окремими вигуками.

Шум у залі притупив увагу Гюнтера, й він ледь не прогавив Карла — побачив його, коли той вийшов із бокових вузьких дверей біля самісінької сцени й сів на вільний стілець у першому ряді.

Гюнтер не слухав фон Таддена. Його завжди дратували виступи політиканів, вважав їх усіх демагогами, міг сидіти за кілька кроків від промовця, дивитися йому у вічі й не слухати — відключався повністю, міг у такі хвилини навіть повторювати роль чи придумувати влучні репліки.

Гюнтер уже давно збагнув, що останній з “трійки” — один з неонацистських бонз. Навряд чи Карл за власною ініціативою пішов би на це зібрання й навряд чи його допустили б без запрошення у приміщення за вузькими дверима, які охороняють двоє кремезних молодиків. Отже, він зустрівся вже з людиною, котра знає дві останні цифри, і завтра, найпізніше післязавтра, вони повернуться до Швейцарії й стануть власниками банківського рахунку, — це ж біс його зна що таке, сьогодні він злидар, жебрак, а завтра може відкрити власний театр!

Думка про театр тішила, та в глибині душі Гюнтер знав, що ніколи не піде на це — надто ризиковано. Він бачив театри, які прогорали за кілька місяців: тьху, — й нема мільйона, мільйони під ногами не валяються, а шанс розбагатіти трапляється раз у житті одному на десять тисяч чи, хто його зна, може, й на сто…