— Набридло…

— І це ти даремно. Гадаєш, перебудова нас не стосується?

— Що нам? От Валерику крутитися доводиться — не позаздриш: двічі вже виступав на зборах…

— То слухай, — мало не урочисті нотки з’явилися в Софіїному тоні. — Якщо не скеруєш Валерика — хана! Тепер за чиновників візьмуться — кроку не зробиш. Народне око й контроль, різні там вибори-шмибори, затиснуть, гайки закрутять, та ще й пломбу приліплять. А ти вже, любко, на чисту Валерчину зарплату жити розучилася…

— Важко, — згодилася Тамара.

— Не те слово.

— Що ж робити?

— Перебудовуватися.

— Як?

— А ти, Томочко, поки не пізно, Валерика спрямуй: плювати на Держплан, з Держплану тепер не тільки шуби — пристойного костюма не пошиєш, хай тікає…

— Куди ж?

— Ну, любко, я ж не завкадрами. Хай сам мізками поворушить: в автосервіс чи якусь торгтару, там, здається, дошками та цементом торгують…

— Звик Валерик до Держплану, у нього такий кабінет! І до Совміну вхожий…

— Ну й нехай швендяє у ширвжитківських костюмах, Але ж ти не хочеш!

— Кошмар! — гримаса страждання спотворила Тамари-не обличчя. — Проте, — сказала вона по паузі розсудливо, — взялися за всіх. Тим паче, за автосервіс: недавно читала в газеті — посадили…

— Усе треба робити розумно, — не погодилася Софія. — Рачков чому погорів? Зарвався, вважав себе недоторканим, брав зліва й справа та жив на широку ногу. В автосервісі треба пропрацювати не більше двох років, цього вистачить, а потім гуд бай, далі від народних дозорців та обехеесників.

— Валерик так звик до свого крісла!

— А ти до шуби і австрійських чобітків…

— Добре тобі, — зітхнула Тамара і обвела заздрісним поглядом кімнату. — Люстра фінська за тисячу двісті, килим перський, навіть не знаю, скільки потягне… А картини!

Софія не втрималася од самовдоволеної посмішки.

— Ота маленька, в чорній рамці — дві твоїх каракулевих шуби…

— Не запудрюй мізки, любко. Я б за ту картину й сотні не дала!

— Етюд самого Ярошенка!

— Ярошенка? Член Спілки художників? Я знаю там двох…

— Уся наша нинішня спілка не варта одного Ярошенка.

Передвижник!..

— Це які з Рєпіним?

— І Айвазовським також, — уїдливо пояснила Софія.

— Айвазовського я бачила, коли їздили з Валериком до Феодосії. Так у нього ж картини на всю стіну, а це… Немов кольорове фото. Я тобі скажу: Валерик дістав календар з фотографіями якогось Якова Козловського, вставиш у рамку — й не гірше Ярошенка.

— От і вставляй… — покривилася Софія, — за три кербелі всю стіну завішаєш…

— Ти щаслива! — зітхнула Тома. — Усе в тебе є, та й ще академіка надибала.

“А й справді, здається, щастя посміхнулося мені”, — подумала Софія.

Згадала Арканчика, його називали Арканчиком-череванчиком, і це ще звучало ніжно, насправді ж мав черево, на яке не підходив жодний магазинний пас, добре, грошей кури не клювали, й міг замовляти приватникам не тільки паси. А Рачков?..

Миршаве, довгоносе, руде… На глибоке Софіїне переконання, таких не тільки до главку — до звичайного сектора й підпускати не можна…

Звичайно, і Арканчик-череванчик, і Рачков облизувалися, дивлячись на неї, готові були на все заради її пестощів. І доводилося розплачуватися, тут нічого не вдієш, навіть марксистські класики, кажуть, вивели формулу: товар — гроші… А те, що вона товар першосортний, знала точно. Та й Арканчик з Рачковим не сумнівалися, тому й платили. Рачкову й досі, певно, сняться рожеві сни, як повернеться до Києва й вилежуватиметься у її ліжку. Мабуть, доведеться повідомити йому всю правду. Проте навіщо писати їй, вигадувати всякі слова, нехай напише А рочка, можливо, пілюля з доччиних рук не видасться Рачкову такою гіркою. А якщо домовитися з Аріадною і взагалі не повідомляти Рачкову?

Ні, вирішила злостиво, погана правда краща за добру брехню. Згадала, як іноді доводилося принижуватися, щоб вибити з Рачкова нову сукню або чобітки, а він ще комизився й вимагав від неї особливих ніжностей. Так, гнівно зсунула брови, погана правда краща… Крім того, Рачкову ж корисніше. Ну, трохи полютує, поскрегоче зубами, зате за довгі роки звикнеться з думкою: нема ні квартири, ні розкішної жінки, все треба починати з нуля. Тим паче, через тринадцять років, коли повернеться Рачков, від її принад мало що лишиться— жінки так швидко в’януть.

Раптом Софія стрімко підвелася з крісла і під здивованим Тамариним поглядом, підтанцьовуючи, пройшлася кімнатою. Так, жінки прив’ядають швидко, така доля мало не всіх, в тому числі й цієї корови Томки, а вона знає секрет молодості, вона відьма, вона не старітиме, он, мало не сорок, а статура й хода дівочі, і хочеться їй, як звичайнісінькому дівчиську, щось утнути, брикатися й танцювати… Як це зветься — рок…

Софія швидко знайшла потрібну касету й буквально вбила її в “Панасонік”. Підвела з крісла збентежену Тамару.

— Давай, — наказала, — потруси своїми тілесами. Це після торту, сама казала, корисно!

Тома смикнулася невміло й невпевнено, а Софія завмерла на мить, уловила ритм й почала — спочатку на місці, повільно й наче ліниво, нехотя, та серце вже билося приспішено, музика розпалювала її, тіло зробилося невагомим, дихання вирівнювалося, раптом Софія уявила замість тілистої Тамари Івана, тепер вони танцювали вдвох, тільки вдвох, і були вдвох у цілому світі — таке відчуття опанувало Софією, може, вперше у житті, вона заплющила очі і вся віддалася музиці та дикому, стрімкому ритмові.

Тамара давно вже захекалася і впала у крісло, а Софія все ще не могла зупинитися. Потім раптом зупинилася, огледілася посвітлілими очима — у ці короткі хвилини вона уперше за останні довгі роки була щасливою, — та побачила звичну й набридлу картину: сервант з кришталем та фарфоровими балеринами, розчервонілу Тамару з напруженими й здивованими очима… Музика одразу згасла в ній, зробилося сумно й тяжко, як буває вночі, коли раптово прокинешся, не добачивши світлого й радісного сну.

Академік Яким Нестерович Гнідаш обійшов навколо столу й зустрів Салія посеред довгого й гарно вмебльованого кабінету з килимом на підлозі. Він потиснув Салієві руку міцно, демонструючи якщо не приязнь, то принаймні доброзичливість, втім, дарував таке рукостискання мало не всім відвідувачам, аж до звичайних прохачів. Вважав, з нього корона не спаде, а якийсь нікчемний кандидат чи аспірант ніколи не забуде приязної посмішки й дружнього вітання, цьому аспірантові можна навіть відмовити у проханні, все одно шануватиме академіка й на усіх перехрестях розповідатиме про його прихильність. На громадську ж думку тепер слід зважати: як-не-як, а перебудова та гласність, і голос цього аспіранта колись може знадобитися.

А Володимир Борисович Салій не якийсь собі аспірант чи кандидат— поважний вчений, талановитий, не кажучи вже про те, що обраний секретарем партбюро інституту.

— Радий бачити вас, — шанобливо нахилив голову академік і вказав Салієві на крісло за низьким круглим столиком, де стояли пляшки з “боржомі” та “пепсі-колою”, попільниця та лежали розпечатані пачки сигарет. Усе на смаки різних відвідувачів, щоправда, не всіх — до круглого столика Гнідаш запрошував тільки почесних та високопоставлених гостей, інших обдаровував лише рукостисканням та посмішкою.

Салій втонув у шкіряному кріслі, усім тілом відчувши його пружність та респектабельність.

— Що в інституті? — для годиться запитав Гнідаш, підсунувши Салієві сигарети.

— Перебудовуємось… — відповів, витягнувши сигарету, Салій. — Важко: іде скорочення штатів, і самі розумієте…

Гнідаш розвів руки, стверджуючи, що співчуває, та, на жаль, нічим не може допомогти.

— Надходять скарги, — сказав, — але ми не звертаємо на них уваги. Вам на місці видніше. Прошу тільки: гласність… Адміністрація має погоджувати кожне рішення з партійною та профспілковою організаціями. Ніякого тиску вгори…

Салій слухняно нахилив голову, згадавши, як Гнідаш обставив справу Павлюка. Сам не дзвонив і не втручався, просто передав через довірену особу: Павлюка бажано залишити. І як довелося тоді їм покрутитися: про бездарність та елементарну Павлюкову неосвіченість в інституті розповідали анекдоти. Водночас амбіцій та зарозумілості Павлюкові не позичати. Виступає на всіх зборах, критикує, закликає до звершень. Салій і без Гнідаша знав, що Павлюка звільняти не можна: потрібна людина… Але ж, відчувши керівну підтримку, зумів переконати й голову місцевкому. Удвох вони й відстояли Павлюка: дарма, що не здав планової роботи, але ж пише до стіннівки й виконує громадські доручення. Та й хіба можна звільнити інваліда, заявив голова місцевкому: Павлюк шкандибає й пересувається, спираючись на ціпок, у дитинстві його збила машина. Бачите, життя не колисає людину, а наше суспільство найгуманніше й не може полишити чесного трудівника у біді…