— Дійсно, — мовив, — чому б нам не порозумітися?

— Отож, — зрадів Салій, — саме зараз інститутська кон’юнктура вимагав спільних зусиль, треба розворушити наше болото, про це думаємо не тільки ми, а й там… — помахав рукою над головою, — і ми матимемо повну підтримку.

— І хто ж підтримає нас? — обережно запитав Черниш.

Але Салій не спіймався на гачок.

— Керівні органи, — одповів невизначено.

— Добре, без такої підтримки усі наші зусилля нічого не дадуть й нагадуватимуть лише мишаче вовтуження. І що ж конкретно ви пропонуєте?

— Невже не зрозуміло? — Салієві очі зовсім заховалися у вузькі щілинки. — Головним гальмом в інститутській перебудові, як не дивно, став наш директор… — Він утупився в Черниша пронизливо: основне сказане, й від того, як прореагує Арсен на його слова, залежала подальша розмова.

Чернишеві знадобилася вся його витримка, щоб не вибухнути. І все ж не утримався від іронічної посмішки.

— Головне зло в Некричеві? Не перебільшуєте?

— Ні на йоту. Повторюю, це не лише моя думка. Якщо хочете, Некрич доживає в своєму кабінеті останні тижні, коли не дні, і ті, хто зрозуміє це й вчасно зуміє перебудуватися, не прогадають.

Арсен погойдав носком кросовки, втупившись у неї, наче споглядання ношеного взуття було для нього в цю мить найважливішим. Розмірковував: певно, Салій винюхав щось, сам навряд чи замахнувся б на Некрича, але хто?.. Хто з сильних світу цього копає під Івана? Якщо б це вдалося вивідати, сторицею б окупилася його розмова з Салієм. Розмова неприємна, яку годилося б не починати зовсім або обірвати після перших же Салієвих прозорих натяків. Проте він зайшов уже досить далеко, зрештою, з вовками жити — по-вовчому вити — цей поширений вислів пригадався начебто вчасно, проте не приніс полегшення. І все ж Арсен запитав, намагаючись не виказати своїх справжніх почуттів:

— Ви пропонуєте мені взяти участь у цій акції?

— Дуже скоро ви зрозумієте, що нема іншого виходу.

— Щоб утриматися на поверхні?

— Краще сформулювати важко. Я ж кажу: Некрич став гальмом і повинен піти.

— Хто ж прийде на його місце? Ви?

Салій знизав плечима, однак мовив, зблиснувши очима:

— С-старик, нас ніхто не чує, і я все спростовуватиму, якщо ти винесеш це на люди. І такий варіант не виключений.

— Тобто ти, с-старик, — перекривив Черниш, — торуєш собі шлях до директорського крісла?

— Не заривайся, Арсене, — примирливо сказав Салій, — думай краще про себе, ти ще молодий, і невідомо, як усе обернеться.

— Гаразд, — спідлоба зиркнув на нього Черниш, — зрозумів правильно: ви пропонуєте мені взяти участь у компанії проти Некрича?

— Ні, — заперечив Салій, — в усуненні його з директорської посади. Ніхто не може перекреслити Некричеві наукові здобутки. Проте в умовах перебудови Некрич не зміг вчасно зорієнтуватися, стоїть на старих позиціях, про це свідчить і його остання наукова робота.

— І ви вчасно просигналізували про це в республіканській пресі…

— Натякаєте на непорядність? Але хіба я схожий на сигналізатора? Невже не маю права на власну думку, на виступ з відкритим забралом?

— Не треба… — поморщився Арсен. — Ви ж, Володимире Борисовичу, не вірите зараз самому собі.

— Хочеш сказати: усі засоби гарні, й Салій не гребує нічим?

— Гадаю, це не тільки моя думка.

— Меншості! — з торжеством заперечив Салій. — Більшість підтримує мене.

— Бо більшість у нашому інституті, на жаль, складають посередності.— Арсен побачив заперечливий Саліїв жест і вів далі з притиском: — Зараз ви скажете, що здоровий радянський колектив не може складатися з посередностей, що навіть постановка такого питання суперечить сутності нашого суспільства. Але залиште все це для зборів. Там вас охоче підтримають. Більше того, саме завдяки цьому ви весь час і лишаєтеся на поверхні.

— Ну, пішло-поїхало… — Махнув рукою Салій. — Сам знаю, на кого орієнтуватись і хто мене підтримає.

— Гаразд. Уявімо, вам удасться скинути Некрича і очолити інститут. Чи довго втримаєтесь? Адже доведеться платити по векселях. Розраховуватися з тими ж павлюками та рапаками. Заплющувати очі на бездарність, роздавати їм посади. І через рік — два все стане ясно, може, й раніше. Бо темпи тепер зовсім інші.

Салій хитро примружився.

— Згоден: павлюки та іже з ними — баласт. Але ж існують також черниші та іже з ними…

— Саме тому й почали цю розмову?

— Підкреслюю: відверту…

— Хочете купити?

— Прямолінійності вам не позичати.

— На що не я можу розраховувати?

Салій знову заховав очі, задоволено потер руки й посміхнувся благодушно.

— Нарешті ми дійшли до суті. Отож, с-старик, маєш рацію. Але ж Павлюка доведеться потерпіти, навіть кинути йому якусь кістку, зовсім маленьку, та він однаково облизуватиметься. Потім я його все одно звільню, але ж потім, коли ми з тобою, с-старик, утвердимося.

— Коли станете академіком і лауреатом? Чи мітите навіть у депутати?

— Звання і відзнаки у нашому суспільстві свідчать про рівень громадського становища людини. Я вже не кажу про посади.

— З посад знімають…

— Якщо нема кебети в голові.

— Маєте рацію, — зітхнув Арсен. — Головне — висунутися, а там звання й чини самі посипляться, як з рогу достатку.

Салій пожвавішав.

— А я про що весь час торочу! Об’єднавши зусилля, ми самому чортові роги скрутимо!

— І що ж ви зможете запропонувати особисто мені?

— Відділ. Не сектор, а відділ. Якщо хочеш, зроблю своїм заступником. Але відділ перспективніше. Через два — три роки — членкор, а далі прямий шлях у академіки.

— За вашою могутньою спиною?

— Так, за моєю.

— Дякую за відвертість.

— У відділі зможеш тасувати карти, як захочеш,

— А якщо звільню Рапака?

— Я підтримаю тебе.

— Чужими руками жар загрібатимете… — Злостиво посміхнувся Черниш. — Сам хочеш лишитися чистеньким?

— С-старик, ти поганої думки про мене. Дай строк: ми наведемо порядок, і про наш інститут загомонять не тільки в Києві.

Черниш пригальмував у собі гнів, який готовий був вихлюпнутися через край.

— Ти пропонуєш мені зраду, — мовив, втупившись у Салія. — Зраду і підлоту, та я зневажатиму себе до скону, якщо такою ціною зароблю власне благополуччя. Я рішуче відхиляю твою ганебну пропозицію, с-старик…

— Ну й дурень.

— Певно, дурень, та вже з такого тіста спечений.

— Шкода, — засмутився Салій щиро, — я розраховував на тебе. Наш тандем став би непробивним.

— Нічого, знайдеш собі іншого поплічника. Не такого розбірливого.

— Знайду, обов’язково знайду — не маю іншого виходу… — Салій трохи подумав і додав: — Звичайно, я не можу заборонити вам розголошувати нашу розмову. Однак попереджаю: не здумайте витягнути її на публічне обговорення. Бо відповідатимете за наклеп. По партійній лінії.

— А ви супротивник серйозний… — Арсен підвівся, взявся за спинку стільця, і Салій інстинктивно відсахнувся. Але Черниш усміхнувся мало не сонячно й поправився: — Вибачте, не супротивник, а ворог. Дивно…

Аріадна тримала на спідометрі вісімдесят кілометрів і не ображалася, коли навіть “запорожці” обганяли її. Вона мала дістатися сімдесят другого кілометра рівно о пів на одинадцяту, проминути кілометровий стовпчик і одразу зупинитися на узбіччі. Там чекати п’ять хвилин. З лісу вийдуть двоє військових, точніше, міліціонер і офіцер внутрішніх військ, вони сядуть у машину, і Аріадна повинна повернутися з ними.

А потім, через якийсь час — Моня скаже, коли саме — завезти їх назад. От і всі справи.

І ще Моня попереджав: ці двоє військових — люди не дуже виховані, щоб не звертала уваги на солонуваті жарти, руки розпускати не будуть, та можуть щось бовкнути.

Арочка тільки посміхнулася: сам Копот — великий інтелектуал, не знає різниці між Сократом і Гіппократом. Чесно кажучи, Аріадна й сама точно не знала, чула краєм вуха на уроці історії, але історичка в їхній школі була зануда, і її ніхто не слухав, та й який сенс учити те, що було дві тисячі років тому — греки, римляни, скіфи, кому вони тепер потрібні?