— Ну, за карбованець вісімдесят, — запропонувала Софія примирливо, — й то переплачую.

— За такий овоч переплатити не гріх… — Сидуха нахилилася над горою помідорів, немов хотіла захистити їх від усіх базарних пройд, які хочуть придбати їх за безцінь, зазирнула у вічі Софії зблизька й додала: — П’ять копійок накиньте, дамочко, й беріть. Скільки вам?

Софія почала перебирати помідори, відбираючи найкращі. Продавцям не дуже подобається це, та повновида тітка не заперечувала: дамочка, котра виторговувала в неї п’ятнадцять копійок, явно сподобалася їй. Такі шикарні дамочки платять, скільки запросиш, майже ніколи не торгуються, а який же базар без торгівлі, суперечки й навіть лайки? У кожного свій інтерес, один хоче одержати більше, другий заплатити менше, і саме в зіткненні цих інтересів полягає суть базарного життя.

Софія купила в сидухи ще цвітної капусти та невеличкий міцний кабачок, відмовилася, незважаючи на умовляння і явно перебільшену рекламу, від баклажанів і попрямувала до рядів, де зайняли кругову оборону над лотками з курагою, родзинками та гранатами, чорняві східні чоловіки. Ціни тут були безбожні, східні чоловіки проводжали Софію масляними очима й схвально перезиралися, вона знала, що могла б виторгувати в них значно більше, ніж у крикливої сидухи. Якби не Іван, може, й погралася б з хтивими молодиками, які розпушують хвости перед першою-ліпшою вродливою жінкою, але не дозволила собі жодної фамільярності, заплатила за курагу стільки, скільки заправив вирластий чоловік з вусиками, зміряла його зневажливим поглядом, і той, хоч набачився на базарі всього, змушений був відвести нахабні очі.

Вони ще зазирнули до комісійного магазину, Софія купила справді смачної дрогобицької ковбаси й наперченого угорського сала, зиркнула на годинник і заклопоталася:

— Тобі, Ваню, вже на роботу… А в мене ще справи…

Іван Михайлович спробував відібрати в Софії важкувату сумку.

— Я посаджу тебе в тролейбус.

— Ні, — заперечила. — Обідатимеш удома?

— Навряд.

— Але ж я зварила такий борщ!

— Час… — покрутив головою Некрич. — Два засідання..

— І коли вони закінчаться?

— Ніколи.

— Отак перебудовуєтесь?

— Засідання з приводу перебудови.

— Партбюро? — звузила очі Софія. — Вашого Салія після вченої ради не розбив інфаркт?

— Салій невмирущий.

Софія загадково посміхнулася й помахала рукою.

— Чао…

Коли Іван зник серед хрещатицького натовпу, підійшла до телефонного козирка, покопирсалася в гаманці, не знайшла “двушку”, поморщилася й дістала гривеник, заклала в автомат.

— Покличте Копота, — попросила, коли гривеник провалився. — Копота з позавідомчої охорони, він на прохідній. — Почувши Монин голос, сказала: — Це Софія Гнатівна. Сьогодні… О восьмій… Змінюєшся о дванадцятій і будеш удома? Гаразд, я подзвоню, з сьомої до восьмої нікуди не йди. — Повісила трубку й почимчикувала Хрещатиком, високо підвівши голову й не відчуваючи ваги сумки. Посмішка грала на її губах, йшла повільно, немов пливла серед потоку перехожих, не помічаючи їх, і вони послужливо розступалися перед Софією.

Іван подзвонив серед дня: увечері має виступити з незапланованою доповіддю й повернеться по дев’ятій. Софія зауважила: негоже кидати жінок напризволяще, та Іван дав страшну клятву, що найближчими днями обідатиме лише вдома, а на завтрашній вечір у нього до того ж квитки на концерт симфонічної музики, і Софія, уявивши себе в Жовтневому палаці у новій гранатовій вечірній сукні, одразу здалася.

Вона вийшла з дому близько сьомої, випила на Хрещатику кави й сіла на тролейбус, що йшов по бульвару Лесі Українки до Ботанічного саду. Вийшла навпроти Суворовського училища й подзвонила по телефону-автомату Копотові. Тепер мала “двушки”, наміняла в кав’ярні — першу автомат проковтнув, але за другим разом, почувши Монин голос, Софія сказала:

— Я чекаю навпроти Суворовського училища. Через десять хвилин? Гаразд.

Софія постояла трохи під телефонним козирком, наче збираючись з духом, і знову закрутила диск.

— Квартира товариша Павлюка? — запитала рівним, мало не байдужим тоном. — Говорять з приймальної товариша Гнідаша. Мене повідомили, що у вас перебуває Володимир Борисович Салій. Чудово, чи не могли б передати йому трубку? Спасибі… Добрий вечір, Володимире Борисовичу. Вибачайте за турботу, але Яким Нестерович просив розшукати вас. Він чекає на вас завтра об одинадцятій. Будете? Ще раз прошу вибачити… — І, не дослухавши Салія, повісила трубку. Постояла ще трохи під козирком, злостиво посміхнулася і влаштувалася на лавці автобусної зупинки. Ще здалеку побачила Копота у супроводі миршавого довгоносого хлопця. Моня сів поруч, вказав на миршавця, повідомивши:

— Це Вітюня. Або Лапа. Ми обидва до ваших послуг.

— Сьогодні пили?

— Що ви, як і домовлялися: сухі, аж противно.

Софія Гнатівна дістала вирваний з якогось журналу й трохи пожмаканий портрет.

— Бачите цього типа? Дивіться уважно. Володимир Борисович Салій… Запам’ятали? Середній на зріст, обличчя одутле, очі вузькі, монгольські. Носить кепочку чи картузик. — Акуратно склала фото, заховала в сумочку. — Тепер він у тому домі… — кивнула на висотний будинок поблизу транспортної розв’язки. — Другий під’їзд, і може скоро вийти. Не баріться.

Копот підвівся, а Вітюня жадібно подивився на Софію Гнатівну й заявив:

— Обіцяно п’ять сотень, то я хотів би аванс.

Софія Гнатівна дістала а сумочки п’ять зелененьких папірців.

— Решту завтра.

— Бо після того, як цього типа прищучимо, — заметушився Вітюня, — маємо хоч трохи горло промочити. — Він спритно вихопив гроші й безцеремонно, не звертаючи уваги на Моню, заховав до кишені.

— Потопали, — підштовхнув його Копот.

— Протокол… — нагадала Софія Гнатівна. — Головне, щоб вас разом з ним доставили в міліцію і склали протокол.

— Тільки для вас, — уклонився Вітюня, — зварганимо… Все буде о’кейчик!

Софія Гнатівна посиділа ще трохи, дивлячись у широку Монину спину, й сіла в автобус.

Біля другого під’їзду нового будинку, обкладеного білою керамічною плиткою, стояла лавиця, і на ній теревенили дві бабусі. Копот з Лапою зупинилися неподалік, витягнули сигарети, задиміли. Лапа сказав заздрісно:

— Той Салій зараз п’є чарку… Й закушує холодцем або червоною рибкою. А ти стій, як дуб, і облизуйся…

— Ти хоч раз п’ять зелененьких за вечір заробив? — обрізав його Копот.

— То я ж нічого… Тільки образливо!

— Стій і дихай повітрям.

Лапа наморщив носа.

— Бензином тхне.

— Зробимо справу — коньячком запахне.

Лапа потер долоні.

— Швидше б…

Піймавши підозріливі погляди бабусь, Копот потягнув Лапу до наступного під’їзду. Тут вони розсілися на вільній лавці так, щоб ніхто більше не зазіхнув на місце, і Лапа запитав:

— Де мадаму надибав? Гарна…

— Якщо скажу — не повіриш.

— Шикарна мадама, й коштує недешево.

— У неї грошей більше, ніж у тебе.

— Звичайно, п’ять сотень задурно… Викинула й оком не моргнула.

— Для тебе задурно, для неї — робота. — Копот присунувся до Вітюні, попередив: — Маємо зробити все вправно, аби того типа принаймні до витверезника завезли. Ще краще, коли за дрібне хуліганство затарабають.

— П’ятнадцять діб… — злостиво посміхнувся Лапа. — То звідки ж мадама?

— Кажу — не повіриш… Аріаднина мати!

— Не трави: молода ще… Я б сам не відмовився.

— Не для тебе… За академіком…

— Яке це має значення?.. Бачили всяких, баби — суки, і кожна наліво зиркає.

— На тебе не зиркне.

— Це чому ж? — образився Лапа. — Я й сам на неї не гляну — підтоптана… От дочка в неї — то кадра. Тобі, Моня, пофортунило.

— Не скаржуся.

— А хто організував? Моя Зойка.

— Із Зойкою, і з тобою я розрахувався.

— Не заперечую.

— А якщо не заперечуєш, заткнися!

— Чекай… — витягнув шию Лапа. — Чи не він?.. Точно, він, у картузику… — Вітюня зробив спробу підвестися, та Копот поклав йому руку на плече.