— Твій новий тато…
— Я — Рачкова, — заперечила Аріадна, — і Рачковою поки що лишуся.
— На твоєму місці я б не була такою категоричною. Тим паче, довго в дівках не засидишся.
— Заміж не збираюся.
— Для тебе це не проблема. І краще буде, коли порадишся зі мною.
— Так, ти досвідчена й розумна, моя люба мамуню. Але можеш не турбуватися про мене.
— Я виховала тебе…
— За своїм образом і подобою.
— Хіба погано?
— Ти, мамуню, найрозумніша жінка в світі! Скажи, ти справді закохалася?
— Іван Михайлович дуже подобається мені. Здається, він і на тебе справив враження…
— На всі сто, — згодилася Аріадна. — Мужик фартовий, крім того, чула, якесь цабе, тобто шишка. Ну й тут, — роз-зирнулася, — кльово, дачка на березі…
— Ти ж знаєш, я не виношу вашого жаргону, — поморщилася Софія. — І не дай боже в розмові з Іваном Михайловичем…
— Не дурна… Татусеві повідомиш? Чи, може, написати мені?
— Утримаємось.
Аріадна почала роздягатися, і Софія розчулено, з ніжністю спостерігала за дочкою. Арочка вродливіша за матір, думала. І лиш тепер остаточно зрозуміла: це не заслуга Рачкова… Софія крутила тоді з молодим, статуристим, вродливим перукарем Сашком. Щоправда, Сашкові достоїнства на цьому й кінчалися, бог не наділив його розумом, але ж чи потрібен коханцеві розум? Зайві звивини водилися у Рачкова, а Сашко трапився випадково, такий собі жевжик на місяць чи два.
Тепер Софія, дивлячись на Арочку, визначила, що у неї зовсім Сашкові очі, такі ж великі й сливовидні, тільки в дочки розумні й проникливі, в Сашка були порожні, масляні й навіть якісь собачі…
Є все ж бог на світі: дочка успадкувала від Сашка усе найкраще, потім вона поступово й дбайливо виліпила доччин характер і тепер певна, що Аріадна не пропаде в цьому великому, складному й метушливому світі.
Як не пропала, не могла пропасти сама вона.
Аріадна скинула спідницю й лишилися в бікіні. Софія подумала: не знайшлося б чоловіка, який не втратив би від дочки голову. Усе бездоганне: довгі стрункі ноги, стрункіші, ніж у неї двадцять років тому, все у Арочки якесь витончене, довга шия, маленькі, справді як яблука, груди й соски напинають ліфчик, а рухи як у справжньої жінки, жінки східного гарему, Шехерезади: уповільнені, сповнені млості та грації.
Дістанеться ж комусь безцінний скарб!
Аби не продешевити…
Софія знову розляглася в гойдалці й дивилася, як купається дочка.
Аріадна ступила до води, попробувала її ногою і відступила. Постояла нерішуче, потім зайшла відразу по пояс, зойкнула й присіла, вода обпалила її розпашіле тіло, і Арочка лягла горілиць, розкинувши руки й підставивши сонцю обличчя. Лежала довго, не рухаючись, і течія потихеньку зносила її…
Десь угорі почувся автомобільний сигнал: хтось приїхав до Некрича. Справді, невдовзі від дому почулися голоси. Софія прислухалася і впізнала Арсенів. Здивувалася: поїхав тільки вчора ввечері — чому ж чорт приніс його знову?
Чоловіки розмовляли голосно й пожвавлено, і Софія почала прислухатися. Але розрізняла лише поодинокі слова, й вони її насторожили. Зрозуміла: Арсен привіз якусь газету, де писалося про Некрича і, здається, не так, як треба.
Софія одяглася і, помахавши дочці рукою, подалася до дому.
Арсен сидів у плетеному кріслі біля столу, а Некрич знервовано походжав терасою. Сковзнув поглядом по Софії, хотів щось сказати, та Арсен підхопився й поцілував їй руку.
— Вибачте за вторгнення, та привіз невтішні вісті… Раніше злі королі рубали голови такому вісникові, та ми навіки зліквідували їх, і моя голова, сподіваюсь, не лежатиме у вашому кошику для сміття.
— Така розумна голівка… — зовсім по-материнському погладила його чуприну Софія. — Вона нам згодиться, й не тільки нам — науці… Здається, так казав про вас мій чоловік?
— Ваш чоловік — дуже розумний і рідко коли помиляється.
— Однак я почула краєм вуха…
Некрич узяв газету зі столу. Сказав роздратовано:
— Оце нам весільний подарунок. Розгромна стаття про мою останню книгу.
— І хто ж автор?
— Вов… — пояснив Арсен. — Тобто Володимир Борисович Салій, секретар парторганізації нашого інституту. Завідуючий провідним відділом.
— І він наважився виступити проти Івана? — здивувалася Софія. — Але ж ви самі казали: Іванова книжка талановита й розійшлася мало не блискавично.
— У Вова з Іваном старі рахунки, — пояснив Арсен, — кілька днів тому Салій виступив на вченій раді й зачепив книжку, але так, мимохідь, мовляв, це моя особиста думка, можете погоджуватися чи ні, а я в умовах перебудови промовчати не хочу. Члени ради тільки посміялися, а виявляється, Вов готував грунт. І от сьогодні — бомба!
— Можна почитати? — простягнула руку Софія.
— Чи варто тобі забивати цим голову? — поморщився Некрич.
— Але ж я твоя дружина!
Іван Михайлович знизав плечима, та зрозумів, що повівся не зовсім тактовно, й подав Софії газету.
— Читай…
Стаття була досить велика й під ущипливою назвою: “Для чого стільки емоцій?” Софія примостилася біля столу, проте ніяк не могла вчитатися. Настирлива думка крутилася в голові: невже вона приносить чоловікам лише прикрості? Одного звалив інфаркт, другого посадили, не встигла відсвяткувати шлюб з третім — і в цього неприємності.
Але ж Некрич, напевно, її останній чоловік, доля перших двох не дуже хвилювала її, тепер же зовсім інша ситуація. Івана треба оберігати від неприємностей і невдач, вони пов’язані одним мотузком, а підтримка, винахідливість та спритність жінки важать дуже багато. І вона не дозволить якомусь пронозі, хоч він і секретар парторганізації, паплюжити Іванове ім’я.
І Софія заглибилася в статтю, не дуже прислухаючись, про що гомонять чоловіки.
— Вони хочуть звалити тебе, — сказав Арсен. — Це й дурнику ясно. Ти у Павлюка з Рапаком як кістка у горлі, не кажучи вже про самого Салія. А за ним тягається войовнича посередність, страшніше ж за посередність нема нічого. Сьогодні вони палко вітають перебудову, але ж не ворухнуть і пальцем для її здійснення. Бо перебудова для них — смерть. Довгі роки сиділи й не висовувалися, це всіх влаштовувало, можна було, майже нічого не роблячи, одержувати кандидатські та докторські ставки, а тепер щось від них вимагають, до чогось закликають, зажадали справжньої роботи. А що означає справжня робота в нашому інституті? Ворушити мізками, висувати нові ідеї! А коли нема ні мізків, ні ідей? Токаря чи слюсаря можна ще перекваліфікувати, вимагати від них точності чи сумління, а що ти вимагатимеш від Павлюка? Рівень мислення сам знаєш який, Павлюк до цієї науки проліз випадково, розштовхавши всіх ліктями, навіть статті порядної написати не може, не кажучи вже про планову тему. І що ж йому лишається робити? То ж він перший б’є себе в груди, закликає до перебудови — і не тільки себе закликає, а й нас з тобою, — добре знаючи, що ніколи не перебудується. Однак сподівається якось улаштуватися, пересидіти, ну, ще рік — два, можливо, три, а там щось станеться: перебудова закінчиться чи про нього просто забудуть або змиряться з його існуванням…
— Я думав над цим, — визнав Некрич. — Однак куди зараз подіти того ж Павлюка? Ну, скоротимо його… Але ж диплом кандидата наук у нього лишається. І влаштується Павлюк кудись в університет чи інститут вчити студентів. У мене гора з пліч, проте чи маю право підкладати таку свиню студентам? Тобто, як вирішити цю проблему, якщо хочеш, у державному масштабі?
— А я тобі не міністр вищої освіти, — відмахнувся Арсен, — і не президент Академії…
— Голову під крильце ховаєш?
— Ні, не ховаю, — спалахнув Арсен. — Хоча й навчений. От ми з тобою інтелігенти, я не боюсь цього слова, і дід мій був інтелігент, спочатку сільський лікар, потім професор медінституту. Він навчив батька, а батько вже мене: насамперед — правда, людина має бути доброю і правдивою, він горів, мій дід, і намагався ніколи не йти манівцями. Де ж він? Маю тільки папірець про реабілітацію.
— Але ж це не зломило тебе.
