— Нетерплячка?
— Слухай, старий, а якщо вночі піде дощ?
— І змиє і так ледь помітні сліди?
— Ти догадливий.
— На цьому тримаємось. Але ж, бачиш, сонце, і синоптики кажуть, що така погода…
— Ти їм віриш?
— Не дуже.
— Поїхали?
— Поїхали. — Волошина не треба було переконувати, розумів: Хаблак має рацію, і він, на його місці, вчинив би так само.
Шлях від аеропорту до Лузанівки пролягав мало не через усе місто, потім вони вискочили на приморське шосе, що вело до Миколаєва. Шофер гнав “Волгу” швидко і впевнено, не встигли вони й наговоритися, як звернули на бічну грунтову дорогу — машину почало кидати на вибоях. Проїхали ще трохи й зупинилися.
Грунтова дорога тут, власне, уривалася, хтось перекопав її, аби машини не під’їжджали до моря — воно було зовсім поруч, метрів за сто п’ятдесят — двісті — тихе, синє, навіть золотаве.
Хаблак підсвідомо повернув до моря — либонь, так би вчинив будь-хто: море гіпнотизує і притягує. Та Волошин указав майорові на стежку, що круто підіймалася з видолинка на гору, Хаблак пішов за старшим лейтенантом, весь час озираючись на море.
Білий пасажирський корабель ішов зовсім недалеко, а попід самісінькою герою, на яку вони видралися, стояла рибальська шаланда, й чайки кричали над нею.
Вони то сварились, то кидалися у воду й горлали різко та вимогливо. А на кормі шаланди лежав чоловік, підмостивши під голову руку, й дрімав, не звертаючи уваги ані на галасливих чайок, ані на морське безмежжя.
Хаблак позаздрив йому: вони видряпуються в’юнистою стежкою, зараз метушитимуться, шукаючи сліди, а людина розкинулася на сонці, їй далекі їхні дріб’язкові клопоти, сітки поставлені, й риба ловиться, шаланду погойдує легкий вітерець, пахне морем і сухим полином з берега — і нехай галасують чайки, під їхні крики спиться краще.
Нагорі, спершись спиною об шорсткий стовбур акації, сидів міліцейський сержант, либонь, йому набридли чайки, спекотне сонце й навіть море — бачив це щодня. Хаблак подумав: він зараз мріє збігти стежкою й пірнути в море, а сержант, мабуть, не купався вже тиждень чи навіть більше.
Сержант зрадів їм: його можна було зрозуміти — мало не весь день пронудьгував, підпираючи акацію. До того ж, певно, мав тверде переконання, що це його сидіння ні до чого — ну, оступилася людина, не втримала рівноваги, покотилася зі скелі, така вже її доля. Сама винна, треба бути обережнішим і не вештатись над урвищем, тут висота, кісток не збереш…
А коли навіть хтось підштовхнув? Спробуй установи. Пускали й собаку, довів до шосе, а тут і без собаки зрозуміло: чоловік міг прийти сюди тільки з шосе.
Бо звідки ж ще?
Далі — піонерський табір, територію огороджено, сторонніх не пускають, праворуч — санаторій, та й взагалі тут кожний клаптик узбережжя зайнятий: санаторії, будинки відпочинку, дачі, табори.
Он тільки за півкілометра видолинок з мочаром та оця гора — вільні: навпроти через шосе село, і людям потрібен вихід до моря, спробуй і його зайняти — скарг не обберешся.
— Ніхто тут не вештався? — запитав Волошин.
Сержант, струсивши суху траву із штанів, зовсім по-домашньому розвів руки і пояснив:
— Кому ж охота сюди дряпатись? Тільки дітлахам та дачникам… Петько із хлопцями цікавився, то я відігнав…
— Сержант Біленко, — представив Волошин. — Тут живе, — вказав на шосе, за яким виднілися будиночки під шифером та черепицею. — У радгоспному селищі усіх знає.
Хаблак підійшов до краю крутого берега. Море підмивало його, й він повільно й неохоче відступав. Останній зсув стався зовсім недавно, вода не встигла ще змити кам’янисту землю, що сповзла з гори.
— Де знайшли тіло загиблого? — запитав Хаблак у сержанта.
Той тицьнув пальцем в уламок гори.
— Он там, бачите, трохи праворуч. Якщо спіткнувся, втриматися важко, заточився і впав, тут ніщо не врятує.
Справді, крутий берег аж нависав над морем, Хаблак уявив, як падав Манжула, й мимохіть заплющив очі від Жаху. Певно, Манжула кілька разів ударився об гостре Каміння, перш ніж розбився на обточених морем валунах.
Майор зітхнув і зійшов зі стежки. Мовив невдоволено:
— Місце небезпечне, і я б заборонив тут вештатися.
— Як? — не втримався від іронічної посмішки сержант. — Міліцейський пост не поставиш. Та й не ходять тут — хіба що пацанва й дачники. Ті всюди пролізуть, буде пост чи не буде. Але до цього часу якось обходилось…
— Об’яву б написали, — підтримав Хаблака Волошин. — На дикті чи на дошці. Небезпечна зона, ходити заборонено. Людей попередили б…
— Скажу голові сільради, — пообіцяв сержант, проте без ентузіазму, певно, знав, що ця об’ява все одно ні на кого не вплине, тільки підштовхне цікавих.
Хаблак зиркнув на годинник — близько шостої. Отже, вони з Волошиним мають години три, щоб обдивитися гору і підходи до неї.
— А дачників у вашому селі багато? — запитав сержанта.
— Трохи є. До моря кілометрів три, три з половиною, та й через шосе переходити, у спеку не дуже приємно. Не те що в прибережних селах. Там люди грошву лопатами гребуть, а в нас не дуже. Є, звичайно, і в нас дачники — з Одеси та інших міст. У нас дорого за кімнату не беруть, а в радгоспній крамниці овочі завжди по державній ціні, не те що в приморських спекулянтів.
Хаблак подав сержантові фото Манжули, яке завбачливий Волошин прихопив із собою.
— От що, Біленко, — попросив, але прохання його прозвучало, як наказ. — Поки ми із старшим лейтенантом тут працюватимемо, покажіть цей знімок у селі. Може, хтось і впізнає.
Сержант з радістю узяв фото: видно, йому остобісіли сонце й скеля, до того ж, мабуть, ще не обідав, перебився бутербродами, он під акацією портфель, з якого видніються термос і промаслена газета.
— Зробимо, — пообіцяв, — я до тих, хто кімнати здає. У них попитаю.
— От-от, — підохотив Хаблак, — це дуже важливо.
— Як не розуміти, — виструнчився сержант, — усе буде зроблено, товаришу…
— Майор, — підказав Волошин.
Сержант виструнчився ще старанніше: майор з самого Києва навряд чи за дрібницею приїде на пустельний чорноморський берег.
Біленко пішов, а Хаблак з Волошиним уважно, метр за метром, почали оглядати місцевість. Грунт був важкий, глинистий, дощ пройшов три доби тому, вдень, коли туман затягнув Одеський аеропорт. З того часу стояла спека, й сонце висушило землю, слідів на стежці та поруч неї не знайшли, валялися тільки недопалки, але вже вимочені дощем і пожовклі на сонці.
Волошин лаявся крізь зуби, кляв південну спеку, котра так ускладнює роботу одеситів: усе в них не так, і слава про них якась сумнівна — порт, Привоз, жаргон, оперета з Водяним. Он у Ленінграді — солідно й грунтовно, пам’ятник Петрові, а не якомусь маловідомому Рішельє, дощі не така вже рідкість, і грунт не кам’яніє за якихось два дні.
Він лаявся і буркотів, та все ж перший помітив слід від підбора на вузькому проміжку між стежкою й урвищем, якраз над камінням, об яке розбився Манжула.
Хаблак став на коліна й ледь не обнюхав цей слід: підбор і половина підошви відбилися більш-менш виразно, підбор гумовий чи з якогось штучного матеріалу, зовсім новий, з рубчиком, щоб не ковзав.
Волошин зняв із сліду гіпсовий відбиток, і вони продовжили пошук. Слідів більше не виявили, та й взагалі на око їм не потрапило більше нічого, вартого уваги, окрім свіжого недопалка сигарети “Кент”, який зачепився за пожухлий кущик полину метрів за сім від стежки.
Недопалок узяли обережно, пінцетом, і заховали до целофанового пакетика, наче він був неабиякою цінністю, цей докурений мало не до фільтра недопалок.
— А ми молодці, — хвалькувато мовив Хаблак. — Група Басова не все помітила.
— Не критикуй моє начальство, — заперечив Волошин. — Не знаємо, що в них.
Ще дві години лазили вони по горі, обдивилися кожний клаптик землі, кожний кущик полину чи ковили. Сонце закотилося за хмаринку над самим обрієм, коли припинили пошуки. Волошин закурив і сів просто над прірвою, а Хаблак почав повільно сходити стежкою. Нараз зупинився й покликав Волошина. Той підвівся неохоче, кинув недопалок, подивився, як летить з висоти, і спустився до майора.
