Бляшаний Іван Петрович.

І трохи нижче:

Лапський Валерій Савич.

Вирішив, що Валерій Савич, мабуть, уже з’явився на роботу, вечірні відвідувачі, правда, ще не займають столики, однак до вечора слід підготуватися, певно, вже є замовлення, і слід зорієнтуватися, хто де сидітиме й хто кого обслуговуватиме.

Проте з Лапським можна побачитись і увечері, нікуди не дінеться, то більше, що Хаблак не мав твердої упевненості: чи варто з ним розмовляти — можливо, слід раніше зібрати про нього деякі відомості — раптом хтось помітив, як він ліз до чемодана Наконечної.

Вирішивши побувати раніше в мостозагоні, Хаблак викликав машину. Допив холодний і несмачний чай, кинув до шухляди аркуш з двома ретельно виписаними чорним фломастером прізвищами, подумав, що варто було б зателефонувати Дробасі. Набрав номер — безрезультатно: Іван Якович не відповів. Поклав трубку, і телефон задзвонив одразу, майор відгукнувся, майже впевнений, що його викликає Іван Якович.

Проте, виявилось, дзвонили з Одеси. Хаблаків знайомий, заступник начальника обласного управління карного розшуку, підполковник Гурій Андрійович Басов повідомив таке, що майор одразу забув про викликану машину й поспішив до Каштанова. Однак у приймальні довелося посидіти — полковник розмовляв з якимось відвідувачем.

— Щось нове про вибух? — запитав Каштанов.

— Так, десять хвилин тому подзвонили з Одеси. На березі моря за Лузанівкою загинув один з пасажирів того літака — Михайло Микитович Манжула. Впав у море з крутого берега і розбився об каміння. Чи зіштовхнули…

— Коли?

— Тіло знайшли близько десятої. Був ще теплий.

— Як установили, що саме Манжула?

— Мені дзвонив Басов, ви знаєте його?

— Чув.

— Зуби з’їв у розшуку. Він не виключає випадкової трагедії. По-перше, у Манжули знайдено багато грошей, близько двох тисяч, а ще — документи, японський годинник. Отже, не грабіжники. По-друге, стежка там пролягає над самісіньким урвищем Манжула міг оступитися і впасти. Ну, а список пасажирів того рейсу був у міліції.

— Дробаха знає?

— Ще ні, я прямо до вас.

Каштанов покрутив телефонний диск. Повезло: Дробаха озвався — мабуть, щойно з’явився. Вислухавши повідомлення, Іван Якович попросив передати трубку Хаблакові.

— Не пам’ятаю я Манжули, — мовив невдоволено, — либонь, це вам довелося розбиратися з ним?

Хаблак пригадав елегантного чоловіка в білих джинсах і сірому піджаку, пошитому дорогим кравцем. Манжула, як і тоді, в аеропорту, посміхався йому ввічливо, як живий, — упевнено й навіть трохи пожвавлено.

Чоловік із зарплатою в сто сімдесят карбованців, в кишені якого знаходять дві тисячі. Рядовий постачальник, ну, може, не зовсім рядовий, заступник начальника відділу, проте білі джинси, японський годинник і гроші…

Гроші, яких не взяли…

Чи не в його валізі цокав годинниковий механізм міни?

А як він сказав тоді?

Хаблак ще раз уявив собі Манжулу. Сидить на стільці вільно, поклавши ногу на ногу, дивиться йому просто у вічі й відповідає упевнено:

“Ні, товаришу, шукайте десь в іншому місці, в моїй валізі не було нічого стороннього. Гарантія”.

Може, були мовлені трохи інші слова, але останнє — “гарантія” — Хаблак пам’ятав зовсім точно, і той упевнений тон, яким було сказано.

А, виходить, збрехав. І збрехав на свою голову, видно, завинив перед кимось і завинив добряче.

А може, й справді оступився чи спіткнувся на вузькій стежці над морем?

— Так, Іване Яковичу, — відповів Дробасі, — пам’ятаю я Манжулу, постачальник Одеського машинобудівного заводу. Тоді він не викликав у мене підозр.

— А тепер?

— Не подобається мені ця історія.

— Кому ж може подобатись? А що тут, у Києві?

— Двоє з чотирьох відпали.

— А в мене вимагає уваги один. Доктор наук з науково-дослідного інституту. Однак, здається мені, все це пусте. Знаєте анекдот про внутрішній голос?

— Чув.

— Так от, внутрішній голос каже мені…

— Що треба летіти до Одеси?

— Негайно, першим же рейсом.

— А ви?

— Відпрацьовуватиму київські версії.

— Мусимо побачитись. Маємо досить часу, найближчий одеський рейс через три години.

— Зараз я підскочу до вас. Додому заїдете?

— Підкинете мене на Русанівку?

— Моя машина буде у вашому розпорядженні.

Хаблак поклав трубку й зустрівся з докірливим поглядом Каштанова. Одразу збагнув, чим незадоволений полковник, і пояснив:

— Звичайно, негоже слідчому з особливо важливих справ їхати до простого смертного, але ж у нас з Іваном Яковичем свої стосунки, і він не образиться.

— Скоро і з генералом на дружній нозі будеш… — пробуркотів незлобливо полковник. Запитав: — Одесити як там, обдивилися?

— Басов сам виїжджав на місце пригоди.

— Ну й що?

— Басов — це фірма.

— Молодики тепер кажуть: не фірма, а фірма, — наче й не до ладу мовив Каштанов. — Сподіваюсь, здогадалися виставити там міліцейський пост?

— Так.

— Якісь сліди є?

Хаблак знизав плечима.

— А кажеш: фірма. Добре, лети, я на тебе покладаюсь.

З Мариною Хаблак побачитись не встиг, лише попередив по телефону, що вилітає до Одеси, а от із Степаном попрощався — добре, садок одразу за будинком і діти з його групи якраз бавилися на повітрі.

Син сидів на дерев’яному коні, міцно вхопившись руками за шию. Один з малюків намагався стягти його, а Степан відбрикувався, сопів, але тримався, і Хаблак подумав: нехай би йому так завжди — на коні.

Майор сам зняв сина, хоч тому це не дуже сподобалося… Хаблак посадив собі Степана на шию, тепер син був вищий за всіх, він приострожив батька, Хаблак перейшов на рись, потім на чвал, Степан реготав весело, і Хаблакові було весело й радісно, він з жалем зсадив сина, бо часу лишалося зовсім обмаль, і Дробаха нетерпеливився за живою огорожею садка.

У літаку Хаблак думав: непогано було б підключити до розслідування старшого лейтенанта Волошина. Колись Волошин чимало допоміг йому, тоді Хаблак шукав украдену скіфську чашу й вийшов на ціле кубло валютників, які крутилися навколо бармена з ресторану “Маяк”.

Хаблак згадав ту справу з приємністю. Тоді їм пофортунило, хоч, здається, не було жодних слідів.

Але чи будуть вони зараз?

І як сказав йому тоді Волошин? У нас — порт, усе перемішалося, сам чорт шию зламає. А вони не чорти, а звичайнісінькі міліцейські офіцери, і шиї ламати аж ніяк не хочеться.

Чомусь Хаблак уявив Манжулу і його піжонські білі джинси. Минуло лише кілька днів, як бачились, а вже немає людини. Певно, знав щось чи догадувався, а промовчав. Коли б розповів, може, був би живий.

А він — “гарантія…”

Отже, мав серйозні підстави критися…

Його вбили, напевно, вбили… І називається він зараз казенною мовою “потерпілий”.

А якщо не потерпілий, а також злочинець?

Перше, що подумав Хаблак в Одеському аеропорту: певно, телепатія все ж існує, ну, не в її шарлатанських крайнощах, а в якихось невідомих ще людству формах і проявах, бо біля виходу з поля побачив знайоме кругле й досить симпатичне обличчя старшого лейтенанта Захара Волошина. Неподалік стояла й “Волга”. Хаблака зустрічали по першому розряду; він це зрозумів одразу, проте набрався нахабства й запитав: де Басов?

Волошин образився, але, мабуть, не дуже.

— Тобі вже старших лейтенантів мало, — реготнув, — подавай підполковників! Переб’єшся.

Хаблак зрозумів, що припустився нетактовності, й почав виправдовуватися:

— Мені дуже приємно тебе бачити, у літаку навіть мріяв про це. Просто Басов був на місці пригоди, хотів розпитати ного.

— Підполковник на нараді в облвиконкомі.

— Але ж робочий день закінчується.

— Проте не закінчився. Зараз ми влаштуємо тебе в готель, за цей час Гурій Андрійович звільниться, можете навіть повечеряти разом, поєднаєте корисне з приємним.

— А ти знаєш, де це відбулося?

— Пригода з Манжулою?

— Так.

— А чого я тільки не знаю!

— Ну, готель і вечеря, сподіваюсь, від нас не втечуть, їдемо на місце пригоди.