Шульга передав наказ і запитав у Романа Панасовича:

— Як з Левинським?

Козюренко розповів про результати обшуку.

— Поки що лише побічні докази, — резюмував. — Уся надія на Запорожцеву. Ми викликали її о другій кочі. Вивчає ощадкнижки, гроші — шукає відбитки пальців Левинського чи ще якісь докази. Бо інакше не доведеш, що тайник обладнав саме він. — Засму­чено покрутив головою. — Такі-от справи, дорогенький.

— Запорожцева доведе, — спокійно, але переконано мовив Шульга.

Вони посиділи мовчки, заглибившись кожен у свої думки. Козюренко, помітивши, як пом’якшали риси майорового обличчя, зрозумів, про кого думає Шульга, і непомітно зітхнув: знав характер Запорожцевої, пря­мо протилежний мало не янгольським рисам її облич­чя, і вирішив, що навряд чи Шульга дочекається колись взаємності. Потім подумав про незбагненність жіночого характеру і явну непослідовність вчинків у найрозумніших жінок, навіть у міліцейських капі­танів.

Що ж, не можна бути пророком, коли йдеться про таємниці жіночої душі.

Приїхали ще дві машини, і старший групи доповів Козюренкові про готовність до операції.

Рушили. Попереду Козюренкова чорна “Волга”, де розмістилися також Шульга і дільничні інспектори, позаду ще одна “Волга” і “газик” із службовою соба­кою.

Зупинилися за квартал від садиби Солонька. Ко­зюренко зняв пістолет з запобіжника, поклав до ки­шені штанів, постояв трохи, поки оперативники з допомогою дільничних обкладали садибу, і рушив до неї в супроводі старшого групи. Йшли повільно, роз­мовляючи про нові марки автомобілів, нічим не схожі на працівників розшуку, що виконували небезпечне завдання.

Садиба Солонька була відгороджена від вулиці легкою дротяною сіткою, за якою росли густо посаджені кущі шипшини. Між будинком і вулицею велика клумба з трояндами, виткі троянди облямовували вхід до веранди. На ганку перед верандою робив ранішню зарядку чоловік — рудий і лисуватий, схожий на Федора, що вечеряв учора з Левинським у “Зозулі”.

Зайшовши до садиби, Козюренко запитав у чоловіка:

— Ви не чули, де тут поруч здається кімната?

Той присів ще раз, повільно повернувся до хвіртки, мовив невдоволено:

— Ні, не чув.

— Можна вас на хвилинку? — покликав Козю­ренко. Вмить оцінив ситуацію: чоловік лише в майці й спортивних синіх штанях без кишень, отже, неозбро­єний, і це дає їм відчутну перевагу. Чоловік зиркнув на них підозріло.

— Що потрібно?

— На хвилинку, — повторив Козюренко.

Той переступив з ноги на ногу.

— Ми не здаємо кімнат, — відповів невдоволено.

— Вас звуть Федором Архиповичем?

— Ну й що?

— Нас послав до вас головний інженер фабрики.

— Анатолій Васильович? — подобрішав Солонько. Швидко збіг з ганку. — Чого ж ви одразу не сказали?

— Він запевнив нас, що ви зможете підшукати кімнату.

— Ох, цей Анатолій Васильович, — розвів руками Солонько, — одного разу зробив йому послугу…

Козюренко ступив до Солонька. Капітан швидко обминув його, став за спиною хазяїна. Той відсахнувся злякано, та капітан поклав йому руку на плече, міцно стиснув зупиняючи.

— Ми з міліції, — пояснив Козюренко.

— Так би й казали, — похмуро відповів Солонь­ко, — для чого ж уся ця комедія з квартирою?

— Де ви перебували вчора між сьомою і дев’ятою годиною вечора?

— Як де? На фабриці.

— Робочий день на фабриці закінчується раніше.

— А я на другій зміні.

— Добре, — полагіднішав Козюренко, — одягай­теся і пройдете з нами. Капітане, — наказав, — супро­водьте!

— Що сталося? — не зрушив з місця Солонько.

— Уточнюємо деякі обставини, — невизначено відповів Козюренко. Не міг же пояснити Солонькові, що не має права відпустити його, поки точно не з’ясує, що той не вечеряв учора з Левинським.

…Садибу Гупача відгороджував від вулиці глухий дерев’яний паркан з умонтованою в нього дубовою хвірткою, оббитою залізом. Козюренко смикнув за дротину дзвінка, і у дворі зло загавкав пес. Ніхто не відгукнувся. Полковник знову посмикав за дріт. Со­бака люто кидався на хвіртку, нарешті хтось гукнув його, і Козюренко побачив у щілину, що від будинку йде жінка. Зупинилася біля хвіртки, постояла мовчки, запитала:

— Хто?

— З газової інспекції. Відчиніть, — відповів Ко­зюренко.

— У нас усе в порядку.

— Перевірка всієї мережі…

— Зараз принесу ключі. — Жінка попрямувала на­зад. Козюренко перезирнувся з капітаном. Той показав, що може перестрибнути через паркан, та Козюренко похитав головою: для чого пришвидшувати події, все одно садибу оточено.

Жінка відчинила хвіртку, загнавши попередньо пса до будки.

— Раніше не можна було? — запитала, не прихо­вуючи неприязні.

— З аварійної ми, тітонько, — розсудливо пояснив Козюренко, — десь пошкодило труби, й мусимо термі­ново знайти де. — Він попрямував вузькою забетонова­ною доріжкою до будинку, та капітан обігнав його і перший піднявся на ганок. Він штовхнув двері, не дочекавшись жінки, як господар, хазяйка попряму­вала за ним, а Козюренко затримався на ганку, роз­дивляючись довкола.

Біля будинку густо посаджені кущі чорної смо­родини, попід парканом, що відділяв садибу від сусідньої, високий густий малинник, ліворуч — кілька старих вишень, крислатий горіх, за ним — сарайчик, до якого веде забрукована доріжка.

Надворі нікого, тільки пес знову вискочив з будки й рветься на ланцюгу, хрипко гавкаючи.

Козюренко вже взявся за ручку дверей, але раптом помітив, як неприродно згинаються кущі малини по­під парканом. Метнувся туди, на бігу витягаючи з кишені пістолет, спіткнувся, ледь не впав, у кров обдряпавши обличчя, продерся через кущі й побачив, як хитається віддерта від паркану дошка.

І відразу на сусідньому подвір’ї ляснув постріл. Через секунду — другий…

Козюренко відхилив дошку, ледь протиснувся в дірку. Побачив: дільничний інспектор хитається, із розчепірених пальців правиці вивалився ТТ. А попід будинком, озираючись, біжить чоловік, у руці в ньо­го — пістолет.

Козюренко помітив, як підвів чоловік руку, спря­мувавши ствол на нього. Встиг подумати: стріляти­муть з парабелума — надійна й точна зброя в умілих руках. Вмить ухилився вліво, наче падав, і відчув, як куля обпалила вухо.

Чоловік стріляв чудово, враховуючи, що не мав ані секунди на підготовку й бив на бігу. Перед тим, як югнути за ріг будинку, озирнувся ще раз, і тепер Козюренко впізнав рудого Федора. Точно такий, як на фотографії: крута щелепа й глибоко посаджені очі під високим чолом.

Полковник устиг вистрілити, цілячись Рудому в ногу, та, певно, не влучив, бо той, не спіткнувшись, зник за будинком.

Козюренко метнувся праворуч, до якихось висо­ких жовтих квітів — Рудий міг причаїтись просто за рогом і покласти його впритул.

Метляючи поміж квітами, полковник вискочив за ріг будинку. Рудий, намагаючись триматися за моло­дими фруктовими деревами, біг до рідкого дерев’яного паркану з потемнілих залишавілих дощок.

Тепер Козюренко мав можливість прицілитись. Підвів пістолет, як на учбових стрільбах, і натиснув гашетку. Пострілу не почув, але побачив, як кинуло Рудого вбік на низькорослу яблуню. Влучив, мабуть, в стегно. Подумав, що нарешті вдалося “стриножити” Рудого і що нікуди він уже не дінеться. Та, видно, все ж не дооцінив Гупача — падаючи, той вистрілив, і Козюренко відчув раптом удар у ліве плече. Не збагнув одразу, що це таке, проте інстинктивно впав за якийсь кущ і двічі вистрілив у малинник, де ховав­ся Рудий.

— Здавайся! — крикнув.

Куля просвистіла в нього над головою, зрізавши гілочку з куща — Гупач таки вмів стріляти, аж тепер Козюренко по-справжньому оцінив його майстерність.

Але чого баряться інші?

Козюренко зиркнув на годинник — з того часу, як вони зайшли на подвір’я Гупачів, минуло лише дві з половиною хвилини, а йому здалося значно більше.

Полковник обережно похилитав гілками куща по­руч себе, і відразу куля розідрала там кілька гілочок.

“Ох, падлюко!” — подумав Козюренко не без по­ваги до майстерності Рудого.