Потім інспектор пішов. Гюнтер ліг на диван — захотілося спати, сон змагав його, Гюнтер крутився, та все ж заснув.

Він лежав з підкладеною під щоку долонею і раптом побачив темне зоряне небо — таке темне небо й такі яскраві зорі можна бачити лише уві сні. Зорі мерехтіли, і Гюнтерові було тривожно, передчував — зараз щось трапиться, і не знав — що саме…

Та нараз промінь, білий і тонкий, як лезо, прорі­зав зоряне небо й загубився десь у нескінченному просторі.

Мало не одразу на промені з’явилися дві поста­ті — вони йшли, взявшись за руки, наче їх міг роз­лучити хтось, спочатку нерішуче, буцімто вчились ходити по канату, та з кожним метром їхні кроки ставали впевненіші, вони йшли і не звертали уваги ні на зорі, ні на промінь, дивились одне на одного, і в цьому безмежному світі для них не існувало нічо­го, крім них самих і їхнього кохання.

Аннет посміхалась Карлові — біла троянда на зе­леній стеблині… — і ямочка на її щоці рухалась, а очі випромінювали синє світло…

Вони йшли, розмовляли про щось, мовчали, смія­лися, знову розмовляли й знову мовчали. І їм було гарно, бо найголовніше — знайти одне одного, знаю­чи, що завжди буде радісним і потиск руки, й посміш­ка, й поцілунок, і просто ненароком сказане слово, а вони знали, що так буде вічно, бо промінь вів їх у вічність і дорога їхня не мала кінця.