— Коли?

— Ми живемо тут уже п’ять років, і важко ска­зати…

— Так я і думав. — Козюренко був явно задоволе­ний. — Ви працюєте? — запитав у жінки.

Замість неї відповів Дрогайцев:

— Моя дружина служить гримером у нашому театрі.

Оце “служить гримером” прозвучало дещо пишно­мовно, та Козюренкові було не до психологічних спо­стережень.

— Хто ще, крім вас, мешкає в квартирі? — запи­тав.

— Маю право на додаткову житлоплощу, — пояс­нив Дрогайцев замість відповіді.

— Більшість вечорів разом з дружиною проводите в театрі?

— Удень також.

— І це цілком влаштовувало вашого сусіда. — Козюренко опустився на коліна і під здивовані погляди Дрогайцевих та понятих почав обстукувати підлогу. В одному місці пригнувся до самого паркету, поколу­пався нігтем у щілині й швидко підвівся.

Оперативник запитувально зиркнув на нього, і Козюренко кивнув.

— Приведіть сюди Левинського, — наказав.

Олександр Степанович зупинився на порозі, та пол­ковник підкликав його ближче. На сходовій клітці грюкнули двері, до квартири Дрогайцевих зазирнув хтось із цікавих. Козюренко попросив понятих про­йти до кімнати, сам також став у дверях, залишивши Левинського в передпокої. Сказав не голосно, але так, щоб чули всі:

— Громадянине Левинський, укажіть, де ви облад­нали тайник у квартирі Дрогайцевих?

Олександр Степанович постояв трохи мовчки, ніби не чув запитання, відповів нарешті із справжнім обу­ренням у голосі:

— Припиніть цю недостойну гру! Якісь тайники… Я давно вже виріс з дитячого віку, щоб займатися схованками.

— Отже, ви твердите, що не обладнували тайника в підлозі передпокою вашого сусіда Дрогайцева?

— Ну, що ви! Я без їхнього дозволу ніколи не переступав і порога квартири.

— Для чого ж вам знадобився дублікат ключів?

Але й на це запитання Левинський встиг уже при­готувати більш-менш пристойну відповідь:

— Після смерті матері, а це трапилось два роки тому, у квітні, якщо не помиляюсь, — кинув запиту-вальний погляд на Дрогайцева, — так-от, уже два роки підряд Дрогайцеви, виїжджаючи на гастролі, зали­шають нам ключі, щоб поливали квіти. Не можу ж я відмовити гарним сусідам у такій дрібниці, то більше, що доводиться іноді користуватися їхнім телефоном. А я — людина не зовсім уважлива, можу й загубити ключі. От і замовив дубль.

— Чудова версія, — не міг не визнати Козюренко.

— Не версія, а чиста правда, — приклав руку до серця Левинський.

Козюренко підкликав оперативника, і разом вони підняли з підлоги кілька паркетин, скріплених між собою. Полковник попросив понятих підійти ближче.

— Отак воно кріпиться, — показав на два метале­вих затискачі, — не дуже хитромудро, зате надійно. Не помітиш до кінця днів своїх. — Опустився на колі­на й витягнув з тайника досить великий згорток. Під­вівся і зазирнув Левинському в очі зблизька. На се­кунду йому здалося, що той втратив свідомість: кров відлила від щік, обличчя витягнулося і зробилося жовтим, зовсім як у мерця. — Ваші цінності, Олександ­ре Степановичу?

І все ж Левинський виявився сильнішим, ніж гадав Козюренко. Знайшов у собі сили, щоб посміхнутися і відповісти твердо:

— Вперше бачу. Про які цінності ви говорите?

— Ходімо до кімнати… — підштовхнув його Козю­ренко. У вітальні він поклав згорток на стіл, розгорнув обережно целофан, потім вовняну шматину, висипав на стіл пачки грошей, кілька ощадкнижок на пред’яв­ни­ка, золоті монети й звичайну сірникову коробочку. Дро­гайцеви й поняті присунулися до столу, розглядали цікавими очима.

— Що ж це ви! — озирнувся нараз Дрогайцев на Левинського. — А ми до вас із чистою душею…

— Не валіть з хворої голови на здорову! — губи Лєеинського скривилися у злій посмішці. — І де ви стільки нахапали?

— Дозвольте, — здивувався артист, — що ви маєте на увазі?

— По-моєму, усім ясно, — холодно й цинічно мо­вив Левинський. — Не викручуйтесь, вас упіймали на гарячому! І для чого людині стільки грошей! — ви­гукнув нараз патетично.

Дрогайцеву не вистачило повітря. Із стиснутими кулаками кинувся на Левинського, та Козюренко стри­мав його.

— Прошу без ексцесів, — мовив. — Ми не сумні­ваємося у вашій непричетності до цього, — кивнув на стіл із грішми, — та все ж вам разом з дружиною до­ведеться поїхати разом з нами до міліції для з’ясу­вання деяких обставин.

— Ви затримуєте нас?! — розпачливо вигукнув Дрогайцев.

— Я ж кажу, для з’ясування деяких обставин, — повторив Козюренко. Не міг же сказати артистові, що, поки не доведе їхню непричетність до цієї справи, не має права відпустити. Попросив понятих: — Прошу перерахувати гроші. — Сам узяв сірникову коробочку, висипав її вміст на стіл.

— Ого! — вигукнув Дрогайцев.

— Так, у вас, Олександре Степановичу, губа не з лопуцька! — Козюренко почав повільно рахувати діаманти.

Дружина Дрогайцева мовила із захопленням:

— І де це люди беруть їх?

— Вам краще знати! — огризнувся Левинський. Він сів на стілець у кутку кімнати, і Козюренко зро­бив знак оперативнику, щоб наглядав за ним. Сам розклав на краю столу папери: приготувався писати протокол про результати обшуку.

Усю ніч Шульга разом з дільничними інспектора­ми виявляли усіх Федорів, які мешкали в районі дру­гої просіки. Зрештою зупинилися на трьох, які хоч трохи нагадували рудого.

Перед світанком до райвідділу міліції приїхав Ко­зюренко. Чисто виголений, без найменших ознак уто­ми. Шульга догадувався, що Роман Панасович щойно поголився в своєму кабінеті, — мав там кип’ятильник і все, що потрібно для гоління, аж до одеколону і пуд­ри включно. Не визнавав електробритв і полюбляв імпортні леза “Суперсільвер”, журився, коли не міг дістати їх. Товариші знали про цю маленьку слабкість слідчого з особливо важливих справ і, перебуваючи за кордоном, вважали за обов’язок привезти Козюренкові хоча б пачечку таких лез.

Шульзі було відомо: Роман Панасович голиться незалежно від потреби, коли відчуває втому. Голиться повільно і, як казали товариші, з любов’ю, а після го­ління наче оновлюється — бадьорішає, молодішає. Ось і зараз — перейшов кімнату, де сиділи Шульга з пра­цівниками райвідділу, твердими кроками, міцно потис усім руки, кивнув Шульзі на його запитувальний по­гляд, і майор зрозумів — обшук у Левинського прове­дено успішно. Вислухав доповідь майора, посидів хви­лину мовчки, коротко запитав:

— Ваші пропозиції?

— Почнемо з першої просіки. — Майор назвав но­мер будинку. — Тут мешкає Федір Архипович Солонько. Майстер по ремонту годинників. Приблизно такого ж віку, що й Рудий. Схожий на нього — лисуватий блондин.

— Будинок власний? — поцікавився Козюренко.

— Так. Збудований одразу по війні. Далі: Федір Юрійович Гупач. Технік телевізійного ательє. Зовнішні дані такі ж, як у Рудого. Мешкає в Києві мало не десять років. Одружився з власницею будинку на тре­тій просіці Анастасією Власівною Кучеренко. Не п’є, не скандалить, одне слово — тихий чоловік.

Полковник нахилив голову на знак згоди, й Шульга вів далі: ,

— Третій: Федір Федорович Гусаков. Зовнішні дані також ніби сходяться. Шофер автотранспортного під­приємства зв’язку. Два роки тому позбавлений прав за управління транспортом у нетверезому стані. Але, кажуть, виправився. Мешкає на третій просіці в батьковому будинку разом із жінкою й двома дітьми.

Роман Панасович підійшов до вікна. Вже розвид­нілося, і перші сонячні промені пронизали ще тем­нувате нічне небо. Постояв, жадібно вдихаючи раніш­нє повітря. Наказав не обертаючись:

— Викликайте оперативну групу, майоре. — Обер­нувся, подивився на дільничних, котрі не зводили з нього насторожених поглядів. — А ви, лейтенанти, поїдете з нами. Перевірте зброю, цей рудий Федір, либонь, стріляний горобець, і його голіруч не візьмеш. — Махнув рукою, відпускаючи, і дільничні одразу підвелися і рушили до дверей.

Шульга розмовляв по селектору з черговим по управлінню. Козюренко підійшов до нього, поклав руку на плече.

— Викликайте оперативників із собакою,— уточнив. — Посилену групу.