Треба було оглянути ще один, найвіддаленіший куток печери.
Ввімкнувши ліхтар, Андрій ступнув крок убік від ніші. Тут склепіння нависало вигнутим куполом. У зеленкуватій породі мерехтіли тисячі іскор.
Зненацька промінь світла вихопив з темряви безкозирку… Надіта на держак тесака, встромленого в щілину, безкозирка наполовину закривала торбинку з непромокальної тканини.
— Нагорний, чому мовчиш? — крикнув Ясачний, і його низький грудний голос лунко розкотився по всій печері.
Андрій був украй схвильований. Тремтячою рукою він узяв безкозирку. Час витер напис на стрічці. Андрій нахилився, потягнув за держак тесака і пригадав: «Передайте Андрійкові — скоро приїду і привезу йому трофейний тесак! Хома Лобазнов помре від заздрощів!»
— Нагорний, чому мовчиш? — повторив Ясачний.
Андрій зірвав зотлілу зав'язку і витяг з торбинки уривок топографічної карти і дві фотокартки. На одній з них, любительській, пожовклій від часу, була зображена дівчина в кожушку і шапці-ушанці. На зворотній стороні можна було прочитати:
«Володю! Хай береже тебе моя любов. Даша».
На другій фотокартці — група: у кріслі сидить жінка з дитям на колінах, біля неї юнак років сімнадцяти…
Велика фотокопія з цього знімка і досі висить у матері в кімнаті…
Перехопило подих. Через силу проковтнувши гіркий клубок, Андрій закричав…
Почувши крик, Ясачний припав до отвору в печеру:
— Андрію! Що сталося?
Нагорний мовчав.
Скочивши на ноги, Ясачний несамовито навалився на кам'яну брилу, але, хитнувшись, вона знову стала на своє місце. Тоді, протиснувшись у вузеньку щілину між стіною верхнього плато і гранітною брилою, боцман уперся в неї ногами. Клебанов і радист кинулись йому на допомогу. Напружуючи всі сили, вони ритмічно розгойдували брилу, аж поки з гуркотом, розбиваючись на шматки, вона не покотилася з тераси вниз.
Першим у печеру спустився Ясачний. Ні про що не питаючи, він узяв з Андрієвих рук фотокартку:
«Андрійкові ще тільки рочок. 1938. Кашира»,
— прочитав він на звороті і мовчки скинув з голови вушанку.
Андрій розгорнув уривок топографічної карти. Ледве розбираючи напівстертий часом запис, він читав:
«На верхній терасі Чорної Брами ми з Антоном не могли й подумати, що на глибині трьох метрів під нами, в печері, розмістився спостережний пост гірських єгерів.
Нашу рацію розбила випадкова міна, але ми зробили все, що могли. Хоча зв'язок з КП і перервався, снаряди нашої батареї лягають точно в ціль.
9 годин 38 хвилин.
Вирішили: захопити спостережний пункт гірських єгерів і протриматись до приходу наших частин.
Кинувши в'язку гранат в ущелину, ми рвонули вперед, як тільки розсіявся дим вибуху. Захопити спостережний пункт виявилося значно легше, ніж утримати його.
13 годин 20 хвилин.
Єгері атакують дев'ятий раз.
Облєпіхін зробив вилазку, щоб зібрати трофейну зброю.
Облєпіхін не повернувся. Прощай, Антоне… Останні три патрони…»
— Можливо, колись… — повторив Андрій. — Аж ось коли довелося, Володю…
Мовчанку порушив Аввакумов. Спустившись униз, він доповів:
— Товаришу капітан, радіограма з Мурманська через Торос-три!
Клебанов, швидко прочитав:
— «На ваш запит сповіщаємо: розпізнавальні знаки в Угор-губі ставила мурманська геодезична партія в тридцять дев'ятому році. Робочих набирали в порту Георгій. Із восьми п'ятеро працюють у порту Георгій. Один у Мурманську, один загинув на війні, один. пропав безвісти — Кондаков Олександр Тадейович, 1916 року народження, дружина Кондакова Глафіра Гнатівна живе в порту Георгій».
КОМУ ЯКА ЦІНА
Глафіра відчинила двері і завмерла на порозі. На лаві сидів Саша Кондаков, чисто поголений, молодий. На ньому була сорочка, яку вона сама вишивала на «Зірочці», коли йшли з верфі. Тільки вузькувата, мабуть, стала йому та сорочка, а може, зіпріла в скрині — розірвалася лід пахвами. Сидів Саша на лаві, дивився на Глафіру і сміявся.
— Прийшов… — від порога озвалась Глафіра, а в самої губи затремтіли. — Чому ж так довго?
— Повітер'я[21], Глашо, не було, та й занесло мене далеко.
Він простяг до неї руки. Глафіра, наче тільки й ждала цього, кинулась в його обійми.
— Олесику, Сашуню! Поповиглядала я тебе, голубе мій! — Тільки тепер вона помітила, скільки рисочок на його обличчі накреслив час. — Де ж ти пропадав стільки років? Як жив? Чому не писав?
— Від тебе, Глашо, нічого не приховаю. У полон я попав тяжкопоранений. Війна скінчилась — у таборі під Мюнхеном два роки був. Все до тебе, Глашо, рвався, та не вирвався. Там у нас подейкували: хто був у полоні, тому краще додому не повертатися — тюрма та каторга, а чужа сторона хоча й лиха мачуха, та все ж не тюремник. Подався я за океан. Як жив, сама розумієш: на чужині, як в океані, — ноги кволі. Бачу я, люду там неприкаяного видимо-невидимо. Ждатимеш покірно свого талану — не діждешся, треба самотужки пробиватися. Ти, Глашо, знаєш, я на видумки різні майстер, але скільки не бився — виходило, як тому Савці, що не має долі ні на печі, ні на лавці. Сплавляв я ліс на річці Горн у штаті Монтана. Служив солдатом у Гондурасі. Помічником механіка плавав на смердючій каботажці, рейс Чарльстон — Савенна — Джексонвіль. Навіть робив бізнес на рибі, але капіталу не нажив. Якщо все, що я пережив за ці роки, пригадати та записати — книга-роман вийде, почнеш читати — не одірвешся. Час та розлука любов сушать, а я з року в рік усе дужче тебе любив, Глашо, журився. Та на самій журбі моря не перепливеш. Трапився мені один чоловік, нібито наш, росіянин. Не можу збагнути, звідки він міг дізнатись про моє життя, але знав він усе достеменно. Хочеш, каже, жити по-людськи — ось тобі п'ять тисяч шведських крон на норвезький банк у Нурвогені, а п'ять тисяч опісля, коли діло зробиш. Гроші немалі. Такі гроші з доброго дива не дають. Але сама знаєш: на чиєму возі їдеш, того й пісню співай. Погодився я. Тоді саме жив я в африканській країні Конго. Працював наглядачем на руднику О'Катанга. Собаче життя, собача й робота. Тільки я підписав документ, посадили мене в літак і відправили в Гамбург. Але тут… Ти, Глашо, двері замкнула? — спитав Кондаков.
Він прислухався біля порога, відчинив двері, вийшов з будиночка, оглянув усе довкола і повернувся, защепнувши двері на гачок.
— Жодній людині не говорив я того, що тобі скажу, — почав Кондаков і так прикрутив гніт, що лампа ледве не погасла. — Коли темно, здається, ніхто тебе не підслухує, а при світлі і стіни мають вуха.
Він підійшов до Глаші, торкнувся її гарячих рук, обняв.
— Переправили мене, Глашо, — заговорив знову, — літаком у Гамбург, велике портове місто. Посадили вночі на машину і довго кудись везли. Почав я жити в окремій кімнаті. Годували мене як на заріз, до сьомого поту ганяли по різних науках. Не погладшав я, а, навпаки, охляв.
— Чого ж тебе, Саню, вчили? — дивувалась Глафіра.
— Стріляти, так щоб без промаху. Писати, щоб тільки той міг прочитати, кому адресовано. Вести передачу по рації, щоб не запеленгували. Вчили бути не тим, хто ти є. Протягом восьми місяців навчали всіляких наукових хитрощів.
— Не розумію я, Саню. Вчили тебе день обертати на ніч. Лампу ти прикрутив, а людині ж світло, як повітря, потрібне. Все живе до сонця тягнеться.
— Дерево прагне до сонця, а людина — до щастя!
— А де ж воно, Саню, твоє темне щастя?
— Ти, Глашо, моє щастя.
— Я з тобою, Саню, з тобою…
— Надивився я на жебрацьке щастя та на голодну любов. Ми з тобою в Нурвогені будемо жити! Мотобот купимо — «Зірочку», як спомин про ту, архангельську. На свою тоню ходитимемо…
— Хіба ми з тобою жебраки? Я, коли почну рибу шкерити — ніхто за мною не вженеться. Ти, Саню, найкращий механік на всю артіль.
