— Усі потрібні заходи вжито. Ніхто з команди «Весселя» телеграми не відправляв, і ця обставина турбує мене найбільше…

— Чому? — здивувався Крамаренко.

— Можна дати умовну телеграму, але найлегше — умовно промовчати.

Вдаривши кулаком по столу, Крамаренко сказав:

— От загадка! І що їм треба на цій Чорній Брамі?!

Таке ж питання переслідувало і Раздольного. Він, як і Крамаренко, шукав ключ до цієї загадки.

— На схід од Чорної Брами, пам'ятаєш, Остапе Максимовичу, проходила лінія фронту. Три роки й вісім місяців гітлерівці намагались прорватися до Кольської затоки. Тут були відбірні частини — шоста горно-єгерська дивізія і альпійська «Едельвейс». Мені здається, що саме десь тут, у цих подіях, які відбулися тринадцять років тому, і криється ключ до розгадки. Але з'явився лічильник Гейгера і переплутав усі карти. Навіщо потрібен цей прилад на зовсім безлюдному побережжі Трегубної? Навіщо було так довго тренувати Непринцева у фотозйомці військових кораблів і потім висаджувати його на безлюдному побережжі?

— Я добре знаю ці місця. Віриш, ночами не сплю, думаю: що їм треба на цьому побережжі? Від губи Західна Криниця до Тимофіївки — безлюдна тундра, багно, озера і трясовини, круті скелясті горби. Де-не-де зустрінеш березняк. У цім краю навіть полярний лис не водиться. Лемінга, полярну мишу, і то не побачиш. Пустиня!

— Не треба забувати, Остапе Максимовичу, що Сарматов хотів придбати шлюпку з підвісним мотором.

Постукавши, ввійшов капітан Клебанов і доповів:

— Прибув старший лейтенант Аввакумов. З аеродрому дзвонив капітан Желонкін — машина готова до вильоту. Синоптики обіцяють погоду.

— Викличте до мене з шифрувального відділу лейтенанта Гурова!

Повторивши наказ, капітан вийшов з кабінету.

— Прошу тебе, Сергію Володимировичу, коли щось узнаєш — подзвони! — прощаючись сказав Крамаренко.

До тринадцятої години оперативна група дісталася на автомашині до аеродрому. Рівно о чотирнадцятій вертоліт піднявся, набрав висоту і ліг курсом на південний захід. Через півтори години, старанно обдивившись усі підходи до Чорної Брами, льотчик вибрав місце і посадив машину.

Глибокий сніг лежав в ущелинах, а там, де його не було, чорніли скелі. В повітрі відчувалась весна. Припікало сонне. Прохолодний поривчастий вітер дув з затоки.

Чекаючи початку передачі, капітан Клебанов хвилювався.

Точно о двадцять четвертій годині в ефірі прозвучали перші позивні. Через рівні інтервали радист передавав ім'я грецького бога комерції. Через п'ятнадцять хвилин перейшли на прийом.

Затамувавши подих, усі оточили рацію.

Обдурений нерухомістю людей, цікавий лемінг безстрашно підійшов до них і довго дивився на контрольне очко рації — зелений миготливий вогник. Потім, почувши запах консервованого м'яса, розшукав порожню бляшанку, схопив її і, задкуючи, потягнув до себе в нору. Бляшанка гуркотіла, зачепившись краями, не влазила у вузьку нірку. Звірок вищав од безсилої люті.

Клебанов підняв камінець і з досадою шпурнув його в лемінга.

Рація працювала на прийом. Томливо довго тяглися хвилини.

Похолоднішало. В темному небі сяяли розсипи зірок. Десь на півночі зеленкуватий спалах прокреслив небокрай і погас. Знов спалахнув і повиснув над головою. Ніби чиясь хазяйська рука на зоряній мотузці розвісила зеленкуваті, ще мокрі від води полотнища.

Десь далеко протяжно й жалісливо завив вовк. Біля консервної бляшанки знову з'явився лемінг. Він злегка торкнувся лапкою бляшанки, і вона упала набік. Різко задзвенів метал.

Клебанов здригнувся. Секундна стрілка невблаганно бігла по циферблату, закінчуючи круг останньої п'ятнадцятої хвилини.

Знову передача: «Гермес»… «Гермес»… «Гермес»… І знову прийом.

Після шостої передачі позивних і безуспішного очікування на прийомі рацію вимкнули. З радіостанції вертольота Клебанов відправив у Мурманськ умовне повідомлення.

Через півгодини — це означало, що полковник не спав — вони одержали відповідь.

А вранці наступного дня полковник Раздольний знову допитав Непринцева. Підтвердивши свої попередні зізнання, Непринцев повідомив кілька цікавих подробиць про Інститут лікарських рослин під Куксхафеном. Розказав про свою зустріч з невідомим, який мав кличку Лемо.

У ніч на вісімнадцяте Раздольний одержав друге умовне повідомлення від Клебанова. Вранці дев'ятнадцятого надійшло третє — на позивні ніхто не відповідав.

П'яту добу сторожовий корабель був у дозорі.

Північно-східний вітер дужчав. Сірі, провисаючі пасмами хмари мчали низько над кораблем і, здавалося, зачіпали за топ щогли. Коли анемометр показав швидкість вітру п'ятнадцять метрів, командир прийняв рішення ввійти у бухту.

Мис Святий Ріг залишився з лівого борту «Завірюхи».

Біля входу в затоку Тиха вахтовий офіцер доповів:

— Бачу ціль праворуч сто двадцять, дистанція п'ятдесят п'ять кабельтових!

За даними, які мав штурман, у цьому районі Баренцового моря зараз риболовецьких суден не могло бути.

На запитання «Завірюхи» невідоме судію не відповідало. Сторожовий корабель розвернувся, вийшов у відкрите море й ліг курсом триста двадцять п'ять.

…З часу тієї розмови в кубрику боцман не забував комендора Нагорного. Якщо в інших матросів корабля було досить часу і на дозвіллі вони могли написати листа або прочитати книжку, то в Нагорного не лишалося жодної вільної хвилини. Ясачний в'ївся в комендора, наче іржа в якірний клюз[9]. Боцман вважав, що робота, яка потребує безперервного напруження і повної віддачі сил, витіснить з голови Нагорного сумні думки про те, куди з-під ніг тікає палуба корабля.

За камбузом у товаристві двох таких самих, як і він, хворих на морську хворобу матросів Нагорний обплітав кранець[10]. Тут, на кормовій частині корабля, в теплому й добре освітленому коридорі, хитавиця відчувалася менше, ніж на півбаці. Андрій із захопленням віддався цій хитрій справі.

Руки в Андрія огрубіли, на долонях з'явилися великі вузлуваті мозолі. Кілька років тому він часто бував дома в свого однокашника Дими Яблонського. Димина бабуся, — вона викладала в музичній школі, — якось, звернувши увагу на Андрієві руки, заохала: «Це ж руки Паганіні!» Нагорний пригадав це і посміхнувся.

— Ти чого? — думаючи, що Нагорний сміється з нього, запитав Тулупов, маленький, наче аж опухлий від сну рум'яний матрос.

На кожному кораблі завжди є матрос, що стає об'єктом всіляких, часом недоброзичливих жартів. На «Завірюсі» таким матросом був Федя Тулупов. Посміювалися не стільки з його комічної зовнішності, скільки з характеру — хлопець був надміру образливий і самолюбний. У перші дні служби на кораблі Тулупова призначили в наряд на камбуз, і кок, великий жартівник, доручив Феді продувати макарони. Матроси, давлячись сміхом, приходили в камбуз дивитись, як рум'яний Федя Тулупов, ще більше розрум'янившись від натуги, продуває макарони. Федю посилали з каструлею у машинний відділ одержати два кілограми сухої пари. Бакові матроси заставляли Тулупова точити лапи якоря, ютові — мішком розганяти на кормі туман.

Замполіт капітан-лейтенант Футоров за лихі жарти над Тулуповим викликав матросів до себе й суворо їм вичитував. Але Федя був незлопам'ятний і ніколи нікому не скаржився.

— Ти чого усміхаєшся? — перепитав Федя.

— Так, своїм думкам, — примирливо сказав Нагорний.

У цей час, міняючи курс, «Завірюха» лягла на борт, і матросів жбурнуло до дверей.

— На морі чого не трапляється! — тоном бувалого моряка промовив Тулупов. — Мені ось один мічман розповідав: є такі моря — вода від солі важча, ніж залізо. Якір кинуть, а він не тоне! Другий кинуть — теж не тоне! Навколо акули так і шастають. А боцман кричить: «Чого, салаги, дивитесь?! Ану, кидайтесь у море топити якорі!»