— Коли посварилися?

— Тижнів зо два тому. А може, й більше.

— Чому Крячко, як ви сказали, «напався» на вас?

— Я вже пояснив: він усе робить за правилами. А коли хтось не так зробить — значить, злодій, шкідник. Чи вам сподобалося б, якби вас шкідниками називали за нізащо?

— Ви хотіли вчинити щось протизаконне?

— То ж бо й воно, що нічого. Сусід попросив провести в гараж світло, я й намірився після роботи цим зайнятися. Клопоту — на дві години, не більше.

— Чому Крячко став заперечувати?

— Та спочатку ні, а коли побачив, що я хочу інструменти й дріт узяти…

— А ви вважаєте, що можна брати, точніше, красти матеріали на роботі?

— Таке скажете! Я ж не кілометр дроту брав, а якихось п’ять метрів.

— Ваші стосунки не змінилися до смерті Крячка?

— Та ні, наступного дня й помирилися. Купив я плоскогубці й на рукоятці випалив: «Для халтур». А Льоня гумор розумів. Коли приходив до нас…

— Він бував у вас вдома?

— Часто… Тобто не один раз.

— Ви не помічали чогось особливого в його поведінці? Наприклад, несподіваної непритомності, раптової глухоти? Чи намірів покінчити життя самогубством?

— Що ви, про це гріх і казати. Він такий хлопець був… Співати любив. А про Афганістан не розповідав ніколи.

— У Крячка була дівчина?

— Була. До армії. А потім виїхала, вони не зустрічалися. Тепер так собі, нічого серйозного.

— Ви не помітили чогось дивного у поведінці?

— Наче ні. Ви краще у шефа запитайте: вони недавно сварилися…

— Як ви довідалися про нещасний випадок?

— Приїхали з Лукіним на місце, а там міліція.

— Ви заходили до підстанції після трагедії?

— Ні. Та й не можна було: міліціонер не пропустив би.

— Поки що ви вільні…

Кобзєв спантеличено стенув плечима й вийшов. Мабуть, він гадав, що допит ще тільки почався.

Присутні в кабінеті якийсь час перемовлялися між собою:

— Все ж таки, звідки прийшов струм?

— Важко з’ясувати точно. Ланцюжок дуже довгий. Споживачів чимало. Міг бути й одиночний розряд.

— Атож, це найбільш схоже саме на одиночний високовольтний розряд.

— Чому?

— Через десять — дванадцять хвилин на шинодроті вже не було напруги. Сомов на вимогу міліції перевіряв індикаторною штангою.

— Можливо… Але те, що там була дуже висока напруга, не викликає сумніву. Чотириста вольт не призводять до таких опіків…

— Та й Крячка не відкинуло б. А він лежав на підлозі…

— Це суттєво. А міг бути розряд таким тривалим? Усе-таки секунд тридцять, не менше.

— Для конденсатора забагато.

— Електромережа — загадкова штуковина. Дуже дивні перехідні процеси трапляються. Пам’ятаю, в Донбасенерго…

— Не відхиляймося від головного. Хто на черзі? Заходьте.

Федір не був господарем. У цьому Сашко переконався відразу ж, тільки-но переступив поріг хатинки, де той мешкав майже два роки.

Ти ба, який: халтуру шукає, а вдома й за холодну воду не береться. Хатинка, затінена черешнею, на шир-ший погляд видалася ошатною, доглянутою. Та коли увійшли до кімнати — аж досада пройняла. У підлозі — щілини, колись густо накладена фарба пошерхла, облущилася. Завіси ледве трималися, жалібно скрипіли, ліжко й величезна шафа стояла на сяк-так витесаних різноколірних брусочках. Та найдивніше, електрична проводка була допотопна, протрухла матер’яна ізоляція, надтріснутий патрон, неоковирна бакелітова розетка…

Магнітофон, який мав полагодити Сашко, стояв просто на підлозі. Виявилося, що роботи над ним було менше, ніж сподівався: надів пасики, почистив, підігнув, відрегулював й хотів уже попрощатися. Та безлад зупинив. Сашко жартома примусив Кобзєва принести інструмент і заходився міняти проводку. Згодом разом поприкручували нові шпінгалети й завіси. Мила, дружина Кобзєва, допомагала. Поки Сашко й Федір мили руки і теревенили про все на світі, вона приготувала вечерю.

Федір, задоволено роззираючись, запитав:

— Як же я з тобою розрахуюся? Ти, брате, не один червінець заробив. Може, в ресторан гайнемо?

— Облиш, я не за гроші, — в Сашка аж губи затремтіли від обурення.

— Не гнівайся. Ти наче Льоня…

— А що — Льоня?

— Так само, коли про гроші почує — аж паленіє. Тобто паленів… Може, й недаремно.

— Чому? Гроші потрібні: щось купити чи поїхати кудись. Просто в нас, у зоні, не заведено було — «гроші», «спасибі»… Там усякі були, але розраховувалися здебільшого одним — роботою. Ти мені сьогодні допоміг, я тобі — завтра чи коли-небудь іще. Так краще…

— А ти, бачу, роботящий, — з неприхованою заздрістю сказав Федір. — Аж дивно, що ти за грати попав.

— Раз попав — вдруге вже не попаду.

— Ще б пак! Спеціальність є, а дурощі вилетять із голови. Тобі зарплати вистачає? — перевів розмову на інше Кобзєв.

— В основному. Хочу магнітофон купити.

— Відео? — стрепенувся Федір.

— Ні, звичайний. Поки що не вирішив який. Великий не хочу, бо ніде поставити, а в маленьких якість не та…

Помовчали. Мила налила чаю в квітчасті чашки, принесла варення й домашнє печиво. Кобзєв укотре кинув промовистий погляд на карафку з наливкою, але Сашко рішуче відмовився: поки, мовляв, ще дільничний навідується, годі й думати про випивку.

Мила задоволено посміхнулася: ще б пак, хлопець тямущий, до роботи завзятий, не п’є, то чому б не познайомити з сусідською дівчиною — «така розумниця, в інституті навчається, а хлопця ще не має». Сашко віднікувався, запевняючи, що не спроможеться й двох слів зв’язати.

— Ого, — здивувався Федір, — та з нього в таборі мало не баптиста зробили: не п’є і з дівчатами не водиться.

— І як у тебе язик повертається! — спалахнула Мила. — Молодий-зелений, не встиг зоглядітися, як вскочив у халепу. Але ж скромний, роботящий — не те що ти. У твоїй бригаді, якщо хочеш знати, він другий після Льоні такий, добрий і совісний. А інші? Так і норовлять збити тебе з пуття.

— Та ні, — заступився Сашко, — в бригаді хлопці хороші, план завжди виконують і не п’ють.

— Ба-а-чила, як вони «не п’ють». Заходили і Лукін, і Степан. А в Ялті… Я в пансіонаті тоді була, бачила твого Степана частенько. Ходив попід ручки з дівицями, в ресторанах пив-гуляв, ніби купець якийсь.

Федір загигикав:

— А ти в пансіонаті була чи в ресторанах?

— Можна й з вулиці побачити, як Степан хизувався, сипав грошима, немов сміттям.

— Має право: чесно заробив їх.

— У бригадира зарплата велика, — додав Сашко. — Відкладав, мабуть, на відпустку.

— Чесно заробив? Відкладав? — обурилася Мила. — О, такі гроші не відкладеш з однієї зарплати. Я знаю: ліві в Степана гроші. Бо він не з тих, хто збирає копійку до копійки.

— Звідки ти знаєш? — Федір рвучко повернувся до дружини.

— Знаю — і край. Не глуха. Усі про це знають.

Багатозначно хитнувши головою, Мила вийшла з кімнати.

— Ходімо під черешню, перекуримо, — запропонував Сашко.

Припаливши, він співчутливо запитав:

— І часто в тебе так?

— Не хата, а божевільня, — Федір сів на лавку. — Їх дві — дружина і теща, а я сам. Між собою вони на ножах, але милять мені шию разом. Тут у них цілковита солідарність.

— І обидві важким духом дихають па Степана Федоровича?

— Не зважай. Вони завжди знайдуть, до чого присікатися. Фонарьков, бач, не подобається, бо не так, як вони, живе. Хай собі живе чоловік. Чи він їм заважає? Така вже вдача.

— А Льоня теж із Фонарьковим не ладнав?

— Та ніби все було добре, хіба що в останні дні…

Помовчали. Вечір був тихим, теплим, де-не-де в неосяжній височині мерехтіли зірки.

Місто затихало.

Тяжко хворий батько його не впізнав. А через кілька днів тихо згас, і Барон залишився сам. З Вікою зв’язки втратив, а з Танею зустрічатися не хотілося. Учорашнє збігло, призабулося, а до нового берега він ще не дістався. Віка уже міцно ввійшла в «коло», стала однією з тих, хто розтринькував молодість між спекулянтами і ділягами, творцями і експлуататорами системи дефіцитів. Раніше обережні й потайні одинаки згуртувалися в нечисленну, але галасливу п навдивовижу нахабну «зграю», куди входили перекупники, барахольники, всілякий шахрайський дріб’язок.