— Авжеж! — усміхнувся Сашко й, піднявшись у кузов, подав Сомову руку.

Їхали недовго — Сомов завжди додому віз швидше, ніж на роботу. Всі стомилися, розмовляти не хотілось. Коли машина, обігнувши старий занедбаний фонтанчик, зупинилася під навісом, Сашко першим зіскочив на землю і попрямував до душової.

Вийшов звідти через кілька хвилин з мокрою чуприною, підійшов до Лукіна, який стояв біля дверей невеличкої майстерні. Зазирнувши всередину, здивовано похитав головою:

— Ого, добре живете…

— Для себе обладнали, — Лукін усміхнувся. — Ремонтний цех верстати списав, а ми забрали їх собі. Раніше за найпростішу деталь треба було кланятись, а тепер самі робимо. Ще й іншим пособляємо.

— Молодці! — похвалив Сашко, перемацавши все, що лежало на верстатах. — А мені помайструвати можна?

— Чому ні, — обізвався, переодягаючись, Лукін. — Якщо для діла. Чи ти, може, фінку надумав зробити?

Сашко засміявся:

— Навіщо мені фінка? Такі речі я вже переріс. Хіба що кулемет?

— А якщо серйозно?

— Ключ хочу зробити. Поламався, а замка шкода, надійний.

— І як ти його хочеш виточити?

— У мене є зліпок. Ключ особливий: для замка «Сто п’ятдесят секретів».

— А заготовки де береш? — поцікавився Лукін.

— Приятель у мене є. За трояка продасть.

— Сиділи разом?

Сашко не образився, лиш глянув осудливо.

— Коли поїдеш до приятеля, — вже лагідніше сказав Лукін, — попроси у нього заготовку для ключа з лівими канавками.

— Гаразд. Тільки не знаю, коли поїду, — до авансу ще цілий тиждень.

Лукін зупинився і витяг п’ятірку:

— Поїдь сьогодні.

— Завтра. Сьогодні вже пізно. Та й пива хочеться. Аж у горлі пересохло, поки ви залізяччя перераховували.

— Інструмент порядок любить.

— Куди він дінеться?

— У мене не дінеться, — погодився Лукін. — А в інших ніби корова язиком злизувала. Я не полінувався перефарбувати всі наші заземлювачі. Тепер уже не цуплять.

— А я дивувався: чому це в нас зелені, а в інших сірі… Геніально придумав. Просто і надійно. До речі, Фонарьков коли брав заземлювачі?

Лукін зітхнув:

— Тоді якраз Льоню…

Був теплий вечір, і зовсім не хотілося йти додому. Сіли на лаву.

Сашко запитав:

— А потім повернув?

— Що? — Лукін уже думав про своє.

— Чужий заземлювач.

— Хтозна. Не бачив.

— Мабуть, віддав. Навіщо він Фонарькову?

— Запав тобі в голову той заземлювач. Не пам’ятаю, може, Фонарьков і відніс його до сусідів, а може, й викинув на смітник. Бачив залізяку…

— Де? У сумці?

— Хіба заземлювачі у сумці носять? — зневажливо хмикнув Лукін. — На двісті третій бачив. Степан приніс туди, а чи віддав — не пам’ятаю.

— Хто це? — запитав Сашко, кивнувши на вродливу струнку дівчину.

— Подобається? — всміхнувся Федір. — Це Раїса, сестра нашого Льоні.

— Красуня… — Сашко пильно подивився на Раю, яка розмовляла з Фонарьковим.

— Красуня, — притакнув Кобзєв. — Правда, Льоня казав: вертихвістка, якої світ не бачив.

— Не може бути.

— На жаль…

Рая, договоривши з бригадиром, підійшла до них, привіталася:

— Завтра поминки. Хочу запросити і вас.

— Нас? — в один голос запитали Федір і Сомов.

— А що? Разом працювали. У Льоні друзів небагато було. Два армійські приятелі, ви та л. Він часто про вас розповідав. То прийдете?

— Неодмінно, — твердо пообіцяв Сомов. — Такий хлопець був… Треба пом’янути.

— Приходьте на шосту. Степан Федорович сказав, що всіх відпустить.

— А сам? — запитав Федір.

— Не може, йому в аеропорт їхати, — Рая підійшла до Сашка. — Ви новенький? На місці мого брата працюєте?

— Так… — почервонів хлопець.

— Приходьте теж. Льоня міг бути вашим другом…

Перерва закінчилася. Вже в машині Сашко звернувся до Сомова:

— Їдьмо!

Влаштувавшись зручніше в кузові, Сашко звернувся до Сомова:

— Реме Євтихійовичу, а може, й справді піти?

— Звичайно… Ти хоч Льоню й не бачив, але чув про нього багато.

Після роботи Кобзєв запропонував:

— Ходімо до мене, футбол подивимося.

Сашко розвів руками, мовляв, він би пішов з великим задоволенням, але ніяк не може.

— Тоді бувай. — Кобзєв подався додому.

Не знімаючи роби, Сашко швидко відімкнув замок і увійшов у майстерню. Там тулилися верстати: свердлувальний, фрезерний і токарний. Формально цього устаткування вже не існувало, бо років п’ять тому його списали за актом і викинули на звалище, і всі ці п’ять років старенькі верстатики надійно служили лінійникам. Часто-густо бракувало якоїсь шайбочки чи вкрай потрібного болтика, й тоді лінійники запускали їх у роботу.

Майстерню замикали на великий висячий замок. Ключі мали бригадири й Лукін. Саме в нього Сашко і взяв ключ.

Лукін перші вечори наглядав за Сашком, та, пересвідчившись, що той чогось недозволеного не робить, за собою прибирає, заспокоївся. Лише вимагав, щоб уранці хлопець віддавав ключ.

Узявши двері на засув, став до верстачка. Вийняв зі схованки пластмасову коробку, дістав звідти пістолет, обдивився з усіх боків.

Прикинувши, з чого почати, поклав пістолет назад у коробку, заховав її під верстачком і обережно відсунув засув: коли хтось навідається, хай не думають, що він зачиняється.

Акуратно затиснувши заготовку, схилився над верстатом і раптом відчув на собі чийсь погляд. Рвучко повернувшись, побачив Степана Фонарькова. Бригадир розминав цигарку її уважно розглядав шматочок іржавого металу на верстаку.

— Хіба ви не пішли? — здивувався Сашко.

— Закортіло подивитися, як ти майструєш. Все-таки, що не кажи, мій підопічний.

— Усе в нормі. Дільничний хвалить, тітка радіє, що приходжу тверезий і дівчат не запрошую.

— Хоч ікону з тебе малюй, — Фонарьков припалив від запальнички.

Сашко ковтнув слину й понишпорив у кишенях роби, хоч достеменно знав, що там сигарет нема.

Степан усміхнувся, простяг золотисту пачку. Сашко обережно, щоб не забруднити її, видобув тверду, як олівець, сигарету і схилився над вогником. Руки в нього ледь-ледь тремтіли.

— Для тітки стараєшся? — запитав Фонарьков.

— Еге ж. Старовинний годинник ремонтую.

— Он як, — кивнув Фонарьков. — Мабуть, трофейний?

— Антикварний, — Сашко не міг підняти очі.

— Системи «вальтер», очевидно?

Сашко вирішив прикинутися наївним:

— Такої годинникової фірми немає. Австрійський, із зозулею.

Фонарьков клацнув засувом і наказав:

— Витягай коробку!

— Яку?

— Зі скарбом.

Сашко нагнувся й видобув з-під верстака коробку.

— Ваша?

— Чия вона і що в ній — тільки ми вдвох знаємо. Втямив?

— Вперше бачу цю річ.

— Це ти вчора міг так сказати. А сьогодні — ні. Ніхто не повірить, що ця деталька сама вистрибнула з пістолета на верстак.

— Все одно у вас доказів немає, — не здавався Сашко.

— Доказів — хоч греблю гати, — Фонарьков довго мовчав, дивлячись на хлопця, нарешті сказав:

— Дай-но сюди. І запам’ятай: більше — ніякої самодіяльності, ніяких «вальтерів». Побачу — голову відкручу.

Що змінилося? Зовнішність і мова. Приваблива навіть здалеку, з першого погляду, Віка тепер викликала співчуття. Кроки стали важкими, рухи — невпевненими, тіло обм’якло, ніби розпливлося. Часто її мучив головний біль. Віці дали путівку в санаторій. Барон прийшов проводжати. Погомоніли про те-се, а на прощання Барон запропонував:

— А звідти приїжджай до мене.

— Навіщо? — здивувалася Віка.

— Житимеш зі мною, — сказав Барон, розуміючи, що Віка відмовиться.

— Я вас не впізнаю, барон фон Арков, — скривила губи. — Ви — і раптом благодійність. Сміховина!

— Не кепкуй!

— А ти не верзи дурниць, — м’якше сказала Віка. — Тепер мені хіба що в монастир. У твоїх баронських володіннях є монастир?

Барон хотів за звичкою запитати, чоловічого чи жіночого, але вчасно спохопився: