Тільки Асура Махарадж вимовив цю мантру, як помічник судді спам’ятався й врешті зрозумів, що зараз може відбутися. Він махнув рукою, і його бойові пси в чорних масках кинулися на сцену, але там, де щойно стояв демон, залишилася тільки хмарина фіолетового диму.

Переживши страшні жорна міжвидового переходу, Асура Махарадж зрозумів, що живий, і що може розплющити очі.

Навколо нього стояло троє дітлахів у кепках і кедах.

— Мам, дядя впав із неба! Мам! Дядя впав із неба! — гукали вони. Асура Махарадж звівся на лікті. Схоже, він дійсно добряче упав звідкілясь. Здавалося, на тілі не залишилося живого місця.

— Де я? — спитав він у дітей, але ті дивилися на нього переляканими очима і не відповідали. Асура повторив своє запитання. Здається, вони не розуміли, що він питає. Зрештою, яка різниця? Він хотів скочити на рівні ноги і вигукнути радісне «гіп-гіп-ура!», але відчув, що наразі немає сил навіть підвестися.

— О Боже, — почув він, як хтось сплеснув у руки і заторохтів на тутешньому діалекті. — О Боже, він весь у крові. Давайте діточки, хутчіш звідси. Боже, треба викликати поліцію.

Матуся вхопила дітей за руки і поволокла їх подалі від голого бомжа, котрий в калюжі крові питав щось незрозумілою мовою.

— Мам, мам, — смикали її діти за руку. — Дядя з неба впав, ти бачила? Ти бачила, мам?

Асура Махардж нарешті підвівся і поволі побрів стежиною кудись уперед. Він втер рукою обличчя. Здавалося, поки він лежав, його вкрила роса. Однак виявилось, що роса тут червона.

— Яка краса, — Асура Махарадж заворожено дивився на перемазану кров’ю долоню.

— Он там він! — вітер доніс йому обривки фраз.

Асура Махарадж роззирнувся. У ньому наростало відчуття торжества. До нього вже підходило двоє копів. Один готувався видобути зброю, інший шось говорив:

— Сер, вам потрібна допомога, сер?

Асура Махарадж щасливо підняв руки і сказав:

— Тільки не стріляйте. Мені треба побачити її, — і впав без свідомості.

Важко було розуміти, про що говорять ці люди — думки незвично плутались. Певне, йому щось укололи. Асура Махарадж зрозумів, що краще не відкривати очей, поки голоси не підуть.

Він поринув у приємну знемогу. Здається, сили поверталися до нього. Судячи зі звуків, він лежав у невеликому приміщенні, скоріш за все, у лікарняній палаті. За стіною чулася метушня людей, скрип стільців, кроки людей. Людно. Асура Махарадж прислухався ще. Вікно. За вікном — шум механічних колісниць, так званих автомобілів. Махарадж зробив висновок, що він знаходиться у поліцейському госпіталі. Внаслідок довгого дослідження Землі знав уже деякі особливості земного життя, однак далеко не всі. Він як науковець спеціалізувався на ідеях; був більше в курсі передових технологічних розробок і контраверзійних ідей, ніж особливостей побуту чи людських звичаїв.

Невідомо було, скільки часу йому відведено для перебування на Землі, тож, як тільки голоси залишили палату, Асура Махарадж вирішив не зволікати.

Він розплющив очі й виявив, що знаходиться в невеликій палаті світло-зеленого кольору з двома вікнами та ґратами на них. Перший варіант втечі одразу ж відпав. Асура Махарадж піднявся, висмикнув кілька трубок, що були встромлені йому у вени, і розгледівся. Щоб дістатися до Даші, необхідно мати пристойний вигляд. Отже, йому потрібен одяг.

Асура Махарадж вийшов у коридор. До нього одразу ж поспішила жінка з папкою в руках.

— Молодий чоловіче, ви куди зібрались? Вам потрібно…

— Ом твая дуракша хум! — промовив Асура Махарадж, виставивши вперед долоню.

Жінка розгублено подивилася на нього, голого і в синцях, на його долоню, підняла руки і відступила в сторону.

— Як скажете, сер.

Асура Махарадж, насолоджуючись новим тілом, пружньо ступаючи по щойно вимитому коридору лікарні, пройшов до виходу.

Прогулюючись вулицями Нью-Йорка, можна зустріти представників усіх націй світу. Жовтозубі растамани з Ямайки несуть пакети з «Чікен Кей-Еф-Сі», чорноброві мусульмани поспішають до своїх доньок і зятів, різнобарвні афро з вибуховими зачісками, надто зайняті своїми цілями і своєю музикою у плеєрах, білі комірці, що поспішають після ланчу в «Джуніорс», сині комірці, що стоять у черзі за хот-догами, рожеві комірці, які цілуються просто на вулиці, жовті обличчя дітей чингізхана розсікають простір своїми комашиними тілами, поспішаючи захопити Америку і світ, японські підлітки в одязі з пластику, квадратні бронзові лики нащадків тольтеків, діти конкісти, просякнуті запахом кукурудзяних чипсів із соусом табаско, русяві обличчя мешканців болотяних москви та пітера, особливі розкосі обличчя мешканців тонґа та рапануї, стрижені, голені, в татуюваннях і без, з пірсингом і в навушниках, у пристойних одежах і в безсоромному дранті, але загалом в якомусь єдиному стилі, трохи спортивному, трохи дивакуватому, одним словом, casual, як усе це місто.

Але навіть серед цього різноманіття, стовпотворіння людських душ, ошелешених радощами цієї найнижчої з райських планет, важко було не звернути увагу на голого, доволі пом’ятого життям чоловіка, що прямував у невідомому напрямку, залишаючи позаду поліцейський шпиталь, Центральний парк і своє темне, загадкове минуле.

Асура Махарадж не звертав уваги на зацікавлені погляди, що кидали на нього перехожі. Весь його розум полонили височенні будинки зі скла, що здіймалися по обидва боки вулиці. Відчуття були зовсім інакшими, ніж вдома. Він почував себе розчавленою комашнею супроти цих велетенських кам’яних бовдурів. Архітектура нижніх світів, безумовно, давала фору у сто очок будь-якому місту Землі, однак було щось чарівне у цих грубих, варварських формах і композиціях.

Побачивши магазин з одягом, Асура Махарадж звернув у нього.

— Прийміть мої поклони, матінко. Ви можете допомогти мені одягнутись? — спитав він на санскриті й тут же виправив себе, перейшовши на англійську:

— Вітаю, чи допомогли б ви мені підібрати гардероб? У мене сьогодні важливе побачення. Будь ласка, тільки не треба дзвонити в поліцію. Повірте, моя екстравагантність вимушена. Ом шанті шанті, — промовив він на всяк випадок у довершення своєї промови.

Продавщиця заусміхалася.

— Гей, Клер, — гукнула вона комусь. — Доможи цьому джентльмену вибрати собі щось відповідне. У нього сьогодні побачення, тож раз ми з тобою в прольоті, дівчинко, то вже догоди паничеві як слід.

До того особливого часу, коли в парк приходила гуляти Даша, залишалось іще кілька годин. Асура Махарадж не хотів далеко відходити від парку, аби не згубитись. У новому сурдуті місцевого фасону, в цих дивних «штанях» — одежі, яку могли носити тільки двоногі — в шкіряних мокасинах він набув цілковито нового образу. Особливості його тілобудови — вік між двадцятьма і сорока роками, рід професії — щось, пов’язане з інтелектуальною діяльністю (можливо, книговидавець), також щось мілітаристичне і строге (можливо, батько військовий, а може, він агент у штатському, наприклад, або психолог-криміналіст, або надто успішний юрист, котрий може дозволити собі вбиратись нащодень у casual), одночасно розказували багато і багато приховували. Йому вже встигли сказати, що він міг би однаково бути вірменином, пакистанцем, іранцем, італійцем або євреєм, хоч, разом із тим, не виключали норвезького, німецького чи навіть швейцарського походження. Також перепитували, чи не має він слов’янських родичів. Про його акцент сказали, що він «людина з півдня». Часом у нього проскакували слівця, які звучали його співрозмовникам (залежно від рівня освіти) як російські, чеські, польські, ідиш, шумерські, давньоарамейські. Асура Махарадж, сидячи на лавочці в Центральному парку, змінив кількох співбесідників — молодого студента з Коста-Рики, котрого Асура Махарадж хотів пригостити піцою і який через це прийняв його за гомосексуаліста; якогось індіанця з племені віракоча, котрий приїхав у Нью-Йорк шукати роботу і ставився до нього спершу насторожено, а потім став розказувати, як шумить водоспад у них у селищі; старшого джентльмена, котрий виявився викладачем на кафедрі літератури у якомусь тутешньому університеті…