Із тим останнім розмова вийшла найцікавішою. Асура трохи прогулявся парковими алеями. Продавці, причаровані його м’якою усмішкою та тихими фразами на санскриті, що починалися зі звуку «ом», з радістю пригощали його хот-догами, пампушками та кавою. Побродивши трохи вздовж ставу, він вирішив перепочити на осонні. У зручному місці навпроти водойми він зауважив лавку. На лавці вже сидів якийсь сивочолий пан в окулярах та охайній в’язаній безрукавці. В одній руці в нього була «Віллидж Войс», газета, куди часом подавав статті й сам Махарадж. В іншій руці цей пан (то була, певне, якась традиція нью-йоркців) тримав паперове горнятко з кавою.

Махарадж підсів до чоловіка.

Вони обмінялися звичними люб’язностями, однаковими серед освічених істот як у пеклі, так і на Землі, і, слово за слово, зав’язали бесіду. Торкнулись виборів, котрі мали відбутися на наступному тижні, поговорили трохи про мера Нью-Йорка. Нейтральні теми, в яких Махарадж почував себе більш-менш обізнано. Махарадж запитав про газету, а пан повідомив, що викладає літературу. По тому професор спитав:

— Молодий чоловіче, ви бува не з Грузії?

— Ні, — відповів Асура Махарадж.

— Не з України? Не з Сербії?

— Ні, я з південніших країв.

— Дивно. Дуже дивно. Моє вухо відчуває надзвичайно цікаві інтонації панової мови. Звичайно ж, я б не смів такого припустити, а все ж скажіть, заради сміху, — ви не перс? Не фарс? Не раджпут?

— Ні, пане професоре. Я родом із непростої сім’ї, розумієте. Багатонаціональний склад, у нас в Америці це на кожному кроці, — сказав Асура Махарадж. — Батько говорив щось про індійське коріння, матінка ж була з бухарських євреїв.

Професор подивився на нього з-під окулярів:

— Хочу вам сказати, молодий чоловіче, що ви видаєтесь мені дуже дивною, одіозною особистістю. Вибачте, не беріть це близько до серця, але ви — направду одна з найбільш екстравагантних персон, яких мені доводилось зустрічати в цьому парку. Я приходжу сюди посидіти на цій лавочці ось уже двадцять вісім років, і, повірте, сьогоднішній день для мене особливий. Яка ваша професія, коли не секрет?

— Боюсь, сама назва професії секретна, але так загалом, я працюю на стику кількох дисциплін. Природничі науки, література, астрологія, альтернативна історія, теорія комунікацій, частково прикладна конспірологія — це все мої спеціальності. Це міждисциплінарні студії.

— Конспірологія? — зацікавився професор. Нахилився до нього і тихо спитав: — Скажіть, то є таємний уряд, все-таки, чи немає?

— Пробачте, сер, це державна таємниця. Якщо я скажу вам правду, мені доведеться вас убити.

Старий розсміявся.

— Ви не хотіли б прийти до нас в університет, зустрітися зі студентами? Мені здається, з вашим південним акцентом ви могли б розказати їм чимало. У вас природжений дар оповідача, повірте, в чому-чому, а в цьому я щось розумію. У нас є курси майбутніх літераторів, мені здається, ви могли б їх дечому навчити.

— Боюсь, я не в силах розпоряджатися своїм часом тут, у Нью-Йорку, сер. Будь-якої хвилини мене можуть викликати у важливих справах.

— Кажете, міждисциплінарні студії?

— Так точно, сер.

— Якщо у вас раптом виникне бажання поділитися своїм досвідом на благо американської літератури, дзвоніть, — сказав йому старий і вручив візитівку. На візитці англійською пракритою[11] писало: «СЕМЮЕЛ БАРТЛЕБІ, проф. літ-ри». І контактні телефони.

— Дзвоніть, — професор Бартлебі склав газету і вони потисли руки. — Дзвоніть, молодий чоловіче. Нам треба співпрацювати. У вас талант. Я вже багато років у літературі, і повірте мені, щось про це знаю.

Сказавши це, викладач літератури пішов.

Асура усміхнувся. Сонце наближалося до того моменту, коли у парку зазвичай з’являлася Даша.

Він задумався над враженням, яке справляла його мова на оточуючих. Тут, на Землі, уже практично ніхто не говорив санскритом, хоча санскрит досі вважався загальноприйнятою мовою міжгалактичного спілкування. Всі інші мови, що були поширені на Землі, відносились нижньосвітовими вченими до груп діалектів, званих пракритами. Пракрити були характерні тим, що будувалися на основі окремих запозичених елементів санскриту. Приміром, так звана англійська мова у своїй будові несла всього три санскритських корені: «айн», «клім» і «шин», що й дали назву цій пракриті — «енґліш». Асурі Махараджі це нагадувало дитячі ігри, де вони говорили «таємними мовами»: треба було додавати особливу приставку до кожного складу в мові, або користуватися складами тільки з якоюсь конкретною приголосною. Тільки Асура Махарадж втрачав пильність у цій грі з трьома коренями і починав додавати нові, з його рота виплигували слівця, які могли здатися і вірменськими, і перськими, і з мови суахілі.

Перші години перебування на планеті Земля його, кажучи відверто, потішили. Хоча тіло людини було значно ніжнішим і ламкішим за тіло наґа, якась особлива радість була в тому, аби бути м’яким і незахищеним перед світом. Над головою простягалося високе вересневе небо, тіні перейшли за полудень і поступово витягувалися. Коли сонце стало хилитися в сторону мосту, де любила прогулюватися Даша, Асура Махарадж, на мить утративши пильність, наважився подумати, що, в цілому, бути в людському тілі непогано.

І тут він побачив їх.

Із самого ранку він насторожено розглядався навкруги, сподіваючись вгледіти діяльність Виконавчого комітету, але, не помітивши нікого, почав звикатися з думкою, що Виконавчий комітет не може контролювати події скрізь, і що він не всемогутній. Загалом, з огляду на те, що нічого поганого з ним іще не сталося, Асура Махарадж дійшов висновку, що його запас негативних реакцій не такий уже й великий.

І тут він побачив, як це все відбувається. Події почали відбуватися швидко, як у кіно. Огрядний, ошатно вдягнутий негр ішов парковою алейкою, його пузо, обтягнуте білою сорочкою, коливалося зі сторони в сторону, в одній руці він ніс піджак, в іншій — портфель і газету, і цією ж рукою з портфелем витирав спітніле чоло.

Невідомо звідки на алейку вискочило пару потворних чортів, із розпатланим волоссям, зі страшними іклами, зі списами в руках, і стали штрикати товстуна у груди, примовляючи противними голосами: «Ну ось, клятий грішнику, нарешті підеш до пекла! Дочекалися ми й на тебе!». Негр зупинився, тримаючись за серце, і намагався віддихатися. Здається, він їх не бачив. Чорти біснувалися і гарчали. Вони підперли чоловіка списами з усіх боків, так, що той не міг ступити й кроку. Чоловік, усе ще тримаючись за серце, поставив портфеля на землю і зігнувся навпіл. У цей момент з’явилося ще двоє чортяк — голих, із заточеними зубами, чорних, як ворони, зі здибленим волоссям і потворними обличчями, з кігтями, гострими, наче леза. У руках один тримав аркан, інший — шнурок.

— От чорт, — сказав негр. Вуста його стали синіти. Той біс, що був із удавкою, накинув петлю негрові на шию і став душити. Товстун захрипів, повалився на землю, і біси заверещали з радості. Продавець хот-догів у фірмовому візочку Центрального парку з криками «Святий Боже!» кинувся допомагати чоловікові, але один із чортів спритно зробив йому підніжку, і хлопчина упав руками на землю. Якась дівчина в готичному костюмі з двома пуделями, що проходила повз, стала біля негра і взялась набирати номер на мобільному телефоні, але Асура Махарадж побачив, що то вже пізно: двоє чортяк видобули із серця товстуна його душу, зв’язали її по руках і ногах, і потягли у каналізаційний люк, з якого, вочевидь, і з’явилися.

— Заворожлива картинка, чи не так? — почув він раптом над вухом.

— Пане заступник судді!

— Він сам, власною персоною, — помічник верховного судді Раху вклонився. — І як почувається пан новоспечена людина?

— Дякую, не нарікаю. — Асура Махарадж насторожено розгледівся навколо, чи не підходять чорти з удавкою й по нього.

Помічник судді Раху всміхнувся, наче тріщина пробігла по сухій землі.

— Можете наразі не хвилюватися, по вас прийдуть ще не так скоро. — Помічник судді поправив окуляри, і зазирнув у свої папери. — Втім, не буду вам створювати зайвих очікувань, як то кажуть на Землі, буде все, як буде. Ви, наскільки я розумію, чекаєте на свою так звану принцесу? Ту, про яку ви так зворушливо розповіли на врученні «Золотого дракона»? Скажу вам, до речі, завдяки вашій витівці вечір вдався «на ура». Ви, мабуть, сподівалися зруйнувати свято і змусити найсвідоміших кинутися слідом за вами? Скажу вам, що нічого особливого не сталося. Вас підмінив ваш колега по роботі, який, до речі, й порадив нам ознайомитися з літературою, яку ви читаєте на дозвіллі. На церемонію він уже прийшов, що називається, у всеозброєнні. Мені до вподоби така завбачливість.