Трієст, 22 квітня 1751 року
— Григорію, скуштуйте смажених перепеляток, — порадила Клементина. — Новий кухар Констанци дуже вигадливий. Він родом з Асізи і перед обсмаженням тушкує дичину в соусі з сієнським базиліком і кардамоном, а потім поливає її гарячим померанцевим сиропом. Так смачно! У вас на півночі ростуть померанцеві дерева?
— Манті, померанцеві дерева на півночі не виживають, — випередила гостя Констанца. — Там довгі крижані зими, а померанцеві дерева бояться холодів.
— Маєте рацію, — підтвердив Григорій, слідкуючи за тим, як лакей перекладає на його тарілку вистояну в соусі перепелятину. — Зими у нас трапляються довгі. Починаються вони після Михайлова дня і тривають іноді аж до самого Благовіщення. Навіть така широчезна річка як Борисфен замерзає, бува, від берега до берега. А зі степів узимку дмуть східні вітри, такі дужі, що й людину збивають з ніг. Таку знамениту хурделицю ті вітри піднімають, що й за два кроки людини не видно. Бувало, що батьківську хату за одну ніч аж до самого даху закидувало снігом. Ми навіть двері не подужували відкрити. Тоді розбирали дах, робили в ньому дірку і вилазили через неї на двір.
— Який жах! — щиро злякалась Клементина. — Станцо, ти це чуєш?
— Ви мужні люди, гіперборейці, якщо здатні витримувати такі страшні зими, — зауважила масонка. Вона підняла келих:
— І Пліній Старший, і Горацій заповіли нам, що істина захована у вині. Так нехай присвячене Венері вино поведе нас темними стежками сп'яніння до пізнання тих гармонійних і регулярних істин, які є чинними як для теплої Італії, де чоловіки стали манірними і слабкими, так і для країни козаків, де й за теперішніх часів живуть люди сильні і цілісні, подібні до давніх римлян, моїх предків. In vino veritas!
Вони випили. Григорій вкотре подивувався міцності та густині старого тосканського вина. У голові йому крутилося, присутність красивих молодих жінок наснажувала уяву незвичайними і дуже грішними фантазіями.
— Такого доброго вина я ще в житті не пив, — щиросердно визнав він.
— Як на мене, кіпрське солодше за тосканське і має шляхетніший присмак, але мій чоловік скупий, і від Різдва ми ще не поновили запасів кіпрського, — сказала Констанца. — А якими є жінки у вашій країні? Чи зустрічаються у сучасних степах войовничі і безжальні геродотові амазонки?
— Про амазонок не чув, а жінки у нас білошкірі, чорняві і стрункі. Вони не войовничі і зовсім не безжальні. Добрі християнки.
— Вони стрункіші за італійок? — усміхнулася Констанца.
— Я ще не так багато бачив італійських жінок, щоби мати право порівнювати. Якщо вони усі такі чарівні, як ви, Констанцо, і ваша сестра…
— Не всі, — пирхнула Клементина.
— Манті має рацію, — засміялася дружина банкіра Тома. — Зустрічаються іноді такі потвори!
— Як довгоноса і товстозада донька графа Рескі.
— Манті, ти жорстока до нещасної Матильди.
— Я не жорстока, я правдива. В неї бридке руде волосся, схоже на перуку Дурника Мака[53].
— Вам, Григорію, ще доведеться ближче познайомитися з італійками, — мовила Констанца. — Італійки ніжні, мрійливі і пристрасні, вони поважають силу і рішучість. Вони закохуються у розбійників і пишаються кров'ю, пролитою в ім'я кохання. І ще — вони не вибачають зради. Найнебезпечніша істота під сонцем — зраджена італійка. Вона лютіша за лева і мантикору, підступніша за єзуїта і злопам'ятніша за калабрійського селюка. Немає жодної італійки, яка б не тримала у секретній шухлядці смертельних отрут. Зрадливі чоловіки у нас довго не живуть.
— Я смиренний школяр, Констанцо, далекий від тілесних ігрищ світу сього.
— О, я знала кількох смиренних школярів з поважних тутешніх фамілій, — масонка посміхалася, але в очах її не було сміху. — Потім вони виявилися пристрасними коханцями і занапастили кількох місцевих красунь. Також смиренних і набожних, немов монашки. Теж з добрих родин. Плоть — страшний деспот і жорстокий кат. Ви, Григорію, коли-небудь замислювалися над цим?
— Так, замислювався, — спохмурнів Сковорода. — Останнім часом мене зацікавила одна із найглибших та найзабороненіших таємниць плоті.
— О, здається, це вже щось таке, що перебуває за межами смиренності, — примружилась Констанца. — І що ж це за таємниця така?
— Таємниця дивовижного Андрогіна.
— Андрогіна? Двостатевої істоти?
— Двостатева істота називається гермафродитом, — нагадала Клементина. — На честь дитини Афродити і Гермеса, себто Венери і Меркурія.
— Андрогін — це не гермафродит, — заперечив Григорій. — Це таке творіння Боже, яке гармонійно поєднує обидва споконвічні первні — чоловічий і жіночий. Як на тілесному рівні, так і на духовному. Ця істота володіє істинною рівновагою сущого, її природний магнетизм спрямований не назовні, а до власного гармонійного і самодостатнього єства. Зі всіх творінь Божих лише Андрогін перебуває у справжньому природному спокої, у стані Священної Ісихії[54]. У такому безмежному спокої, яким долається тварне обмеження, накладене на всі істоти. Я відаю, що існують прадавні єгипетські емблеми, на яких зображено Андрогіна і пояснено таємну суть його символу і його призначення.
— Цельбе казав мені, що ви просили книги з емблематики, — згадала Констанца. — Так ви хочете відшукати в тих книжках зображення Андрогіна?
— Так.
— Я поможу вам у цьому, — пообіцяла масонка. — Але шлях до Андрогіна може проходити не лише через книги.
— Я думав над цим.
— І що надумали?
— Може ви знаєте, я добирався сюди з мандрівним цирком. Ми їхали кілька тижнів. Серед акторів були брат і сестра — Амадео і Амалія. Юні, майже діти, але вже досвідчені у питаннях тілесної пристрасті.
— Акторських дітей дуже рано розбещують, — втрутилась Клементина.
— Зачекай, Манті, дай Григорієві розповісти, — шикнула на неї старша сестра. Вино вже зробило свою справу — її щоки розчервонілися, губи налилися чуттєвою силою. Бунтівна влада Венери ширилася її тілом і вона не опиралася цій внутрішній революції.
— Ці підлітки були цілковито подібними одне на одне, — вів далі Григорій. — Іноді під час вистав їх навмисно переодягали, і не можна було визначити, де хлопець, а де дівчина. Так само вони займалися коханням і з жінками, і з чоловіками.
— Амалія мала любку? — уточнила Констанца.
— Так, і не одну. А її брат, уявіть собі, за гроші віддавався чоловікам. Але й протилежній статі вони не відмовляли. Коли вони були разом, то здавались одною натурою, майже рівно розділеною на дві істоти. Вони гармонійно рухалися в одному ритмі, коли танцювали і жонглювали, вони одночасно сумували і раділи. Коли Амалія підхопила нежить, Амадео також страждав від головного болю, хоча не був хворим. Коли Амалію уночі кликали до імпресаріо, то Амадео також шукав чоловічої ласки. Навпаки, коли з його сестрою була жінка, він прагнув жіночої ніжності. Мені здалося, що існує щось таке невидиме, якісь незримі канали, які з'єднують цих двох на будь-якій відстані. Але довго вони одне без одного не могли жити. Між ними існував натуральний магнетизм. Той, що про нього пишуть мартиністи у заборонених трактатах. Цей магнетизм підкоряв їхні тіла, царював у їхніх душах. Коли Амалія і Амадео спали разом, то притискалися одне до одного так щільно, що здавалися сіамськими близнюками.
— Насправді, дуже цікаво, — захоплено вигукнула Констанца і одним довгим ковтком спорожнила свій келих. — А ви бачили сіамських близнюків?
— Бачив заспиртованих у Санкт-Петербурзі, в Кунсткамері.
— Нам із Клементиною розповідав про сіамських близнюків Казанова. Ви з ним знайомі?
— Ні, не знайомий. А хто він?
— Фатальний коханець, — розсміялася Клементина. — Колекціонер розбитих сердець, перстенів і коштовних годинників.
— Блазень, — визначила сувора Констанца. — Хоча, треба визнати, в ньому щось-таки є… Але повернемося до Амалії і Амадео. Мене вони зацікавили… Ти про щось хотіла спитати, Манті?