«Мені, Масґрейве, — сказав я, — треба подивитися на той папір, вивчення якого мало для вашого ключника таку вагу, що він навіть не побоявся втратити тепле місце».

«Щиро кажучи, цей наш обряд — чистісінька дурниця, — відповів він. — Єдине, що викликає до нього інтерес, — то його давнина. Я взяв із собою список запитань і відповідей, якби раптом вам захотілося поглянути на них».

Він подав мені той самий папірець, який ви бачите тут у мене, Ватсоне; це було щось на зразок іспиту, який мусив витримати кожен Масґрейв, дійшовши повноліття. Зараз я прочитаю вам запитання і відповіді так, як їх тут записано:

«Кому це належало?»

«Тому, хто пішов».

«Кому це належатиме?»

«Тому, хто прийде».

«Якого місяця то було?»

«Шостого, коли почати з першого».

«Де тоді було сонце?»

«Над дубом».

«Де тоді була тінь?»

«Під берестом».

«Скільки кроків треба ступити?»

«Десять і десять на північ, п’ять і п’ять на схід, два і два на південь, один і один на захід і вниз».

«Що ми за це віддамо?»

«Все, що маємо».

«Заради чого ми це віддамо?»

«Заради правди».

«В оригіналі не стоїть жодна дата, але, судячи з правопису, це середина сімнадцятого століття, — зауважив Масґрейв. — Побоююся, однак, що це мало допоможе нам у розкритті нашої таємниці».

«Зате, — мовив я, — він дарує нам ще одну таємницю, набагато цікавішу за першу. Можливо, розгадавши її, ми водночас розгадаємо й іншу. Пробачте, Масґрейве, але я скажу, що ваш ключник здається мені вельми розумним чоловіком, кмітливішим за десять поколінь своїх господарів».

«Я не дуже вас розумію, — відповів Масґрейв. — Як на мене, цей папірець не має ніякої практичної ваги».

«А мені він здається найдзвичайно важливим саме з практичного боку, та й Брантон, гадаю, був такої самої думки. Він, напевно, бачив цей папірець і до того, як ви спіймали його вночі».

«Цілком можливо. Ми ніколи його не ховали».

«Він, мабуть, просто хотів поновити в пам’яті його зміст. Як я зрозумів, він мав у руках якийсь план чи мапу, яку порівнював з рукописом і негайно сунув до кишені, тільки-но побачив вас».

«Так, правда. Але навіщо йому знадобився цей наш стародавній родинний обряд і що вся ця нісенітниця означає?»

«Думаю, що встановити це нам буде неважко, — мовив я. — З вашого дозволу, ми найпершим потягом вирушимо до Сасексу й глибше вивчатимемо цю справу вже на місці».

Ще того самого дня ми були вже в Гарлстоні. Вам, напевно, доводилося бачити зображення або читати описи цього славетного старовинного замку, тож я лише скажу, що він має обриси літери «Г», причому довше його крило є новішим, а коротше — давнім зародком, з якого виросло все інше. Над низькими, важкими дверима в середині давнішої частини викарбувано дату «1607», але всі знавці погоджуються з тим, що дерев’яні сволоки й кам’яні мури — ще старші. У минулому столітті товстелезні стіни й невеличкі віконця цієї частини замку змусили врешті його власників побудувати нове крило, й старе тепер перетворене на комору, а то й зовсім порожнює. Довкола будинку — чудовий парк із прегарними старими деревами; ставок, що про нього згадував мій клієнт, — у кінці алеї, за двісті ярдів од будинку.

Я вже твердо переконався, Ватсоне, що тут не було трьох окремих таємниць, а тільки одна, і якби я зміг осягнути зміст «Обряду родини Масґрейвів», то мав би ключ до таємниці обох — і ключника Брантона, і покоївки Говелс. На це я й спрямував усі зусилля свого розуму. Чому ключник так прагнув зрозуміти зміст давнього обряду? Напевно, тому, що побачив у ньому дещо таке, що пропустили всі покоління господарів, — дещо таке, з чого він хотів дістати для себе певну користь. Що ж то було і яким чином воно могло вирішити його долю?

Коли я прочитав слова обряду, мені стало геть-чисто зрозуміло, що всі числа стосуються якогось місця, де сховано те, про що свідчить решта документа; якби ми змогли відшукати те місце, то опинилися б на правдивому шляху до розкриття таємниці, яку предки Масґрейвів вирішили зодягти в таку своєрідну форму. Розшуки рекомендувалося почати з двох дороговказів — дуба і береста. Щодо дуба жодного сумніву бути не могло. Просто перед будинком, ліворуч від стежки, ріс дуб-патріарх, одне з найвеличніших дерев, які мені до того випадало бачити.

«Він уже існував, коли було записано ваш обряд?» — запитав я, тільки-но ми під’їхали ближче.

«Так, він, напевно, ріс тут іще за норманського вторгнення, — відповів той. — Він має двадцять три фути в обіймищі».

Таким чином, одну з потрібних мені речей було з’ясовано.

«А чи є тут у вас старі берести?» — спитав я.

«Був один, дуже старий, недалеко звідси, але десять років тому в нього влучила блискавка і його довелося зрубати під корінь».

«Чи знаєте ви, де він ріс?»

«Так, звичайно».

«А інших берестів тут нема?»

«Берестів нема, але є буки».

«Я хотів би подивитися, де він ріс».

Ми приїхали двоколкою, і мій клієнт одразу ж, не заходячи до будинку, повіз мене до того місця серед травника, де ріс колись берест. Це було на півдорозі між дубом і будинком. Поки що розшук мій посувався якнайкраще.

«Тепер уже, мабуть, неможливо встановити висоту того береста?» — спитав я.

«Ну чому ж? Він сягав шістдесяти чотирьох футів».

«Як ви про це дізналися?!» — здивовано вигукнув я.

«Коли мій старий учитель давав мені задачі з тригонометрії, вони завжди стосувалися вимірювання висоти. Я ще хлопчиськом виміряв висоту кожного дерева й споруди в садибі».

Це була щаслива несподіванка. Потрібні відомості прийшли до мене швидше, ніж я міг очікувати.

«Скажіть-но мені, — спитав я, — а ваш ключник ніколи тим не цікавився?»

Реджинальд Масґрейв глянув на мене з подивом.

«Так, щось пригадую, — відповів він. — Брантон справді кілька місяців тому розпитував мене про висоту цього дерева; він, здається, посперечався про щось таке з конюхом».

Це була чудова новина, Ватсоне: вона свідчила, що я на правильному шляху. Я глянув на небо. Сонце вже було низько, і я підрахував, що менш ніж за годину воно опиниться над самісіньким гіллям старого дуба. Одну умову, згадану в обряді, буде виконано. Щодо тіні від береста, то йшлося, напевно, про її кінець, інакше дороговказом слугував би стовбур. Отже, тепер мені треба було визначити, де була межа тіні від береста, коли сонце стояло просто над дубом.

— Це була нелегка справа, Холмсе, адже берест давно вже зрубали.

— Ну, в усякому разі я знав, що коли Брантон зміг це зробити, то я зможу тим більше. До того ж, це було зовсім не важко. Я пішов із Масґрейвом до його кабінету й вистругав собі оцей кілок, до якого прив’язав довгу мотузку, позначивши на ній вузликом кожен ярд. Потім зв’язав два вудлища, що дало мені жердку на шість футів, і подався разом із моїм клієнтом до місця, де раніше ріс берест. Сонце саме торкнулося верхівки дуба. Я встромив свою жердину в землю, позначив напрямок тіні й виміряв її. Вийшло рівно дев’ять футів.

Звичайно ж, усі дальші мої підрахунки були прості. Якщо жердина заввишки у шість футів відкидає дев’ятифутову тінь, то дерево заввишки в шістдесят чотири фути відкидало б тінь у дев’яносто шість футів, і напрямок обох тіней, зрозуміла річ, мав збігатися. Я одміряв цю відстань: вона привела мене майже до самісінької стіни будинку, і я встромив там у землю кілок. Уявіть собі мою радість, Ватсоне, коли за два дюйми від свого кілка я побачив у землі заглибину. Я зрозумів, що це була мітка, яку зробив Брантон під час своїх вимірювань, і що я йду його слідами.

Від цієї вихідної точки я почав відлічувати кроки, визначивши спершу за компасом північ. Десять і десять кроків на північ, — ішлося, напевно, про десять кроків кожною ногою, — повели мене вздовж стіни будинку, після чого я знову забив кілок. Потім я обережно пройшов п’ять і п’ять кроків на схід, два й два — на південь, і вони привели мене до самого порога старих дверей. Ще два кроки на захід довелося б пройти вистеленим кам’яними плитами коридором — це й було місце, вказане в обряді.