Краса свіжого ранку стерла з нашої пам’яті гнітюче, понуре враження, яке залишилося в нас обох після першого знайомства з Баскервіль-Холлом. Коли ми з сером Генрі сіли снідати, яскраве сонячне світло вже проникало у вузькі вікна з кольорового скла, вкриваючи підлогу барвистими відблисками. Темні дубові панелі бронзовіли в золотому промінні, й тепер важко було уявити собі, що лише минулого вечора ця кімната сповнювала наші душі таким смутком.

— Будинок тут ні до чого; ми, мабуть, самі винні! — мовив баронет. — Натомилися з дороги, змерзли, отож нам і видалося тут незатишно. А тепер ми відпочили, зігрілися, й довкола все теж повеселіло.

— І все-таки винен тут не лише настрій, — відповів я. — Ви не чули, наприклад, опівночі жіночого ридання?

— Дивно, але крізь дрімоту мені й справді вчувалося щось подібне. Якусь хвилину я вслухався в ніч, але ридань більш не було, тож я вирішив, що це, мабуть, мені приснилося.

— Ні, я дуже виразно чув їх і певен, що то плакала жінка.

— Треба негайно про це дізнатися.

Він подзвонив і спитав у Берімора, що то могло бути. Мені здалося, що бліде обличчя ключника ще більше зблідло, коли він почув запитання господаря.

— В домі лише дві жінки, сер, — відповів він. — Одна — посудниця, що спить у протилежному крилі. Інша — моя дружина, але можу вас запевнити, що вона не плакала.

І все-таки він нам збрехав, бо після сніданку мені випало зустрітися з місіс Берімор у коридорі, при сонячному світлі. То була висока спокійна жінка з грубими рисами обличчя і міцно стуленими губами. Але очі — червоні, з припухлими повіками — виказали її. Виходить, це вона плакала вночі; отже, чоловік мав про те знати. Але він усе-таки наважився сказати неправду, не злякавшись викриття. Навіщо він це зробив? І чому вона так гірко ридала? Чимось похмурим, таємничим віяло від цього блідого, показного, чорнобородого чоловіка. Він першим знайшов тіло сера Чарльза, і обставини цієї загадкової смерті нам були відомі лише з його слів. Невже це його, Берімора, ми бачили в кебі на Риджент-стріт? Борода принаймні в того незнайомця була така сама. Візник говорив про невисокого чоловіка, але це враження цілком могло бути помилковим. Як мені було довідатися правду? Звичайно, насамперед слід було відвідати поштмейстера в Ґримпені й запитати, чи передали Беріморові нашу телеграму у власні руки. В будь-якому разі я мав би про що повідомити Шерлока Холмса.

Сер Генрі після сніданку заходився переглядати папери, тож часу для поїздок у мене було досить. Залюбки пройшовши пішки чотири милі краєм боліт, я дістався врешті маленького, непоказного села, де мені передусім упали в око дві солідніші будівлі — заїзд та будинок доктора Мортімера. Поштмейстер, що водночас був і сільським крамарем, добре запам’ятав нашу телеграму.

— Звичайно, сер, — сказав він, — ми вручили телеграму містерові Берімору, як і було наказано.

— А хто її відносив?

— Мій син. Джеймсе, ти віддав містерові Берімору в Холлі телеграму минулого тижня чи ні?

— Так, віддав, тату.

— У власні руки? — спитав я.

— Ні, не у власні, бо він був десь на горищі; я віддав її дружині містера Берімора, а вона пообіцяла негайно передати йому.

— А самого містера Берімора ти бачив?

— Ні, сер, я ж кажу, що він був на горищі.

— Звідкіля ж ти знаєш, що він був на горищі, коли сам його не бачив?

— Ну, дружина, мабуть, таки знала, де він, — роздратовано втрутився поштмейстер. — Адже телеграму він одержав? А якщо сталася якась помилка, то нехай містер Берімор сам скаржиться.

Розпитувати далі було марно, отож мені стало зрозуміло, що Холмсові хитрощі нічого не дали й ми так і не дізнаємось, чи виїздив Берімор до Лондона. Припустімо, що так; припустімо, що він, — останній, хто бачив сера Чарльза живим, — першим вислідив його спадкоємця, тільки-но той повернувся до Англії. Що ж далі? Чи ним керує хтось інший, чи, може, він особисто має якісь підступні наміри? Навіщо йому переслідувати Баскервілів? Я згадав про дивну пересторогу, складену з газетних вирізок. Невже це зробив він? Чи, може, хтось інший, що намагається йому зашкодити? Єдине правдоподібне пояснення дав мені сер Генрі: мовляв, якщо Баскервілів пощастить відлякати від родового маєтку, то Берімори спокійно й затишно житимуть собі до скону. Але хіба це хоч трохи виправдовує ту тонку інтригу, що невидимими тенетами обплутала молодого баронета? Холмс сам сказав, що серед найхимерніших своїх розслідів він не пригадує іншого такого заплутаного випадку. Повертаючись додому похмурим, безлюдним шляхом, я молив Бога, щоб мій друг звільнився якомога швидше, приїхав сюди й зняв увесь цей тягар мені з пліч.

Несподівано мої думки перервав звук швидкої ходи позаду і голос, що окликнув мене на ім’я. Я обернувся, сподіваючись побачити доктора Мортімера, однак, на мій подив, за мною простував якийсь незнайомець. То був невисокий, худорлявий, чисто поголений чоловік років тридцяти п’яти — сорока з білявим волоссям, пісним обличчям і довгим вузьким підборіддям; на ньому були сірий костюм і бриль, через плече висіла бляшана ботанічна коробка, а в руці він тримав зелений сачок.

— Пробачте мою зухвалість, докторе Ватсоне, — мовив він, наближаючись до мене. — Ми тут люди прості й не звикли до церемоній. Ви, напевно, чули про мене від нашого спільного друга, Мортімера. Я Степлтон з Мерипіт-Хавса.

— Вас легко впізнати завдяки коробці й сачкові, — сказав я, бо добре знав, що містер Степлтон — натураліст. — Але звідки ви мене знаєте?

— Я сидів у Мортімера, і він показав мені вас із вікна приймальні, коли ви саме проходили. Нам з вами по дорозі, тож я вирішив наздогнати вас і познайомитись. Гадаю, сер Генрі не дуже втомився після подорожі?

— Ні, дякую, з ним усе гаразд.

— Ми всі так боялися, що після сумного кінця сера Чарльза новий баронет не захоче тут жити. Важко вимагати від заможної людини, щоб вона живцем поховала себе в цій глухомані, але, гадаю, вам не треба розтлумачувати, як багато це важитиме для всієї округи. Сподіваюся, ця історія не надто перелякала сера Генрі?

— Ні, не думаю.

— Ви чули, звичайно, легенду про пекельного собаку, що переслідує рід Баскервілів?

— Так, чув.

— Страшенно забобонні люди тутешні селяни! Усі вони ладні заприсягтися, що бачили це чудовисько на болотах. — Він говорив, усміхаючись, але я прочитав у його очах, що він надає своїм словам серйознішої ваги. — Ця історія зовсім полонила уяву сера Чарльза, тож я нітрохи не сумніваюся, що саме через неї його спіткав такий трагічний кінець.

— Але як?

— Його нерви були такі напружені, що поява будь-якого собаки могла стати фатальною для його слабого серця. Мені здається, що тієї ночі він справді побачив якогось собаку в тисовій алеї. Я давно боявся, що з ним скоїться нещастя, бо дуже любив старого й знав про його хворобу.

— Звідки ви про неї знали?

— Від свого друга, Мортімера.

— То ви гадаєте, що за сером Чарльзом погнався якийсь собака і він помер зі страху?

— А ви можете інакше пояснити це?

— Ні, я не дійшов ще жодного висновку.

— А містер Шерлок Холмс?

Від цих слів у мене на мить перехопило подих, але незворушне обличчя і твердий погляд мого супутника свідчили про те, що він і гадки не мав захопити мене зненацька.

— Докторе Ватсоне, навіщо нам удавати, ніби ми не знаємо вас? — провадив він. — Чутки про вашого друга-детектива долинули й сюди, тож хіба ви можете славити його, самі залишаючись у тіні? Коли Мортімер сказав мені про вас, він не заперечував, що ви — той самий доктор Ватсон. А якщо вже ви тут, то виходить, що містер Шерлок Холмс зацікавився цією історією, і мені, природно, хотілося б знати, що він про це думає.

— Побоююся, що я не зможу відповісти на ваше запитання.

— Тоді дозвольте спитати, чи вшанує він нас своїми відвідинами?

— Зараз він не може виїхати з Лондона. У нього на руках інші справи.